Розділ 200 — Відпочинок це чи лінь, чи ж... (2)

— Було б найкраще забезпечувати регулярне харчування, як зараз, і заохочувати виходити на прогулянку час від часу. Також добре робити подарунки, які могли б мотивувати, на кшталт цього.

На жаль, схоже, цей метод зазнав невдачі.

Бен вказав підборіддям на пазл, що лежав на столі, і встав, продовжуючи бурмотіти невідомо кому:

— У будь-якому разі, це вимагатиме багато зусиль.

...

Мабуть, з того часу це і почалося.

Ці кляті демони починали надокучати мені.

«Кляті покидьки».

Навіть якщо я лежав, коли наставав час їсти, Дан змушував мене вставати, щоб я міг це витримати. У будь-якому разі, якщо хочеш жити, треба їсти.

Нічого страшного, якщо раціон трохи обтяжливий. Якщо не брати до уваги емоційного навантаження, шеф-кухар докладав багато зусиль до приготування, тому їжа була смачна, і вибір став був великий.

Було нормально, що скажені пси розділилися між собою на групи та відвідували мене по черзі. Бо вони приходили сюди лише заради мене. Оскільки їм не було на кого покластися, крім мене, було вірно сприймати це з відкритим серцем, як їх поручитель.

Але не це.

— Пане Деоне, як щодо того, щоб вперше за довгий час прогулятися в саду?

— ...

— То що думаєте?

Я поглянув на химерний сад, ніби вкритий вуаллю, витканою місячним світлом. В кінці поля зору опинилася рослина з очима, що смикала листям, ніби хотіла напасти.

Мовчки подивившись на очі, що пильно спостерігали за мною, я простягнув руку до Хієна.

— Смолоскип.

— Що? А так!

У минулому я ненадовго помилився, бо він завжди сам тримав смолоскип.

Хієн на мить заціпенів, дивуючись, що я раптом прошу в нього факел, але потім зрозумів, що він у нього в руці, тож поспішно простягнув його мені. Взявши смолоскип в руки, я рушив до рослини з очима. Саме тоді я зрозумів, що листок, який загрозливо тремтів, мав рот.

— Пане Де... Деоне...?

Листок з ротом кинувся на мене, ніби хотів вкусити. Вирвавши його з корінням, я кинув рослину на землю і підняв смолоскип, який тримав в іншій руці. Потім почувся звук, ніби щось смажилось.

— Ти питав мене, що я відчуваю?

— ...

— Це дуже дратує і надокучає. Тож, сподіваюся, ти перестанеш пропонувати прогулянки.

Як би ще себе відчувала людина, яка і так втомилася і нічого не бажала робити, якій довелося зустрітися з нервуючою її рослиною?

Хієн здригнувся від сухого голосу та подивився мені за спину. Там безпорадно гинули «безокі» рослини.

Якби це була нормальна людина, вона б злякалася в цей момент і більше не підходила б до мене... але, коли справа стосувалася мене, безмежно позитивний настрій Хієна проявлявся без потреби.

...

« ... Він хоче побачити квіти людського світу!»

Дещо підходяще якраз у нього було.

На обличчі Хієна заграла яскрава посмішка, ніби він і не тремтів якийсь час назад.

— Прогулянка потрібна, щоб покращити настрій та здоров'я, але це проблема, якщо від неї ви почуваєтесь гірше. У мене є подарунок, який я хотів би вам зробити, тож чому б вам не повернутися поки?

— ... Подарунок?

Ну, мабуть, це монстр.

Шокований вираз обличчя Деона викликав у нього бажання повернутися до своєї кімнати та трохи полежати, тому замість того, щоб відпустити цю безглузду проблему, він пішов, нічого не сказавши.

А коли він дійшов до своєї кімнати, замість того, щоб одразу лягти на ліжко, за яким сумував, Деон подумав про щирість Хієна, сів на диван і чекав, поки той прийде з подарунком.

І одразу ж пошкодував про це.

— Гік.

— Прибери це.

Ну звісно. Це рослина-монстр.

Рослина, яку він бачив минулого разу, трясла стеблом, ніби вітаючись. Не звертаючи на неї більше уваги, Деон вигнав Хієна і ліг на ліжко.

Він витратив свою розумову енергію на небажану прогулянку та розглядання гидких рослин. Деон підняв руку, щоб на мить прикрити очі від втоми, але потім повільно опустив руку.

« ... Справді».

Вони ніколи не дадуть йому часу відпочити.

Яскраво-червоні очі повернулися вбік і зосередилися на кинджалі, що стирчав поруч із головою. Деон покликав іншу особу на ім'я, ніби був знайомий із ситуацією, яку вже переживав раніше.

— Девелланіє.

— Так, пане Деоне.

Деон зітхнув і встав.

Не було жодних ознак здивування. Бо він вже знав.

У неї не лише не було вбивчого наміру, але й він знав, що не був цілю її кинджала, тому Деон змовчав. Якби він відчув хоча б натяк на вбивчий намір, кинджал би опинився в руці Деона і поцілив би в шию Девелланії, а не в це ліжко.

Він спитав, витягнувши кинджал, акуратно застромлений у ліжко, і покрутивши його.

— Чи можу я сприйняти це як показник того, що ти виконала те, що я просив?

Наказ знайти тіло Круеля Харта.

Девелланія одразу застогнала.

— Я не хотіла приходити, бо думала, що все так і буде...

— ... Отже, ще не виконала.

— Вибачте. Однак я роблю все можливе, щоб знайти його, мобілізувавши членів свого загону, тож з часом ми його знайдемо.

— Гм.

Це все одно було запізно. Невдоволений голос наповнив кімнату.

Кинджал рухався між пальцями, ніби вода протікала. Деон, який ще кілька разів погрався кинджалом, трохи згодом відкрив рота, розвіюючи дивну напругу.

— Я не маю наміру просто чекати. Напиши звіт про те, як далеко просунулося розслідування та відстеження, і надішли його мені.

— Так...

Девелланія, яка прийшла без причини і отримала завдання, ледь не заплакала. Деону було байдуже, і він поставив запитання.

— Тоді чому ти прийшла сюди?

— Ви сказали, що стали Героєм, то як я могла не прийти?

Їй було цікаво.

Загалом, демони не мали довгого терпіння. Особливо командири загонів, яким не обов'язково чогось чекати. Навіть Девелланія, яка мала гарне терпіння, оскільки її головною роботою було таємне проникнення, не могла стримати своєї цікавості з цього питання.

«Якщо є командир загону, який ще не відвідав пана Деона, він або дуже зайнятий, або недостатньо близький з ним, тож турбується про те, що це образить його».

Рука, що крутила кинджал, раптово зупинилася.

Деон підняв голову з безвиразним обличчям. В момент, коли Девелланія насторожилася через таємничий погляд, з яким зустрілась.

Фіііть — щось пролетіло поруч з її обличчям.

— ...!

— Отже.

Девелланія широко розплющила очі.

Неважливо, завмерла вона чи ні, Деон ліниво посміхнувся, склавши куточки очей у той же вираз, який був у нього, коли він кинув кинджал.

— Які відчуття від того, що я став Героєм?

— ...

Кап.

Із запізненням на її щоці з'явилася суцільна червона лінія, з якої стікала кров.

Вона засміялася.

— ... Якимось чином тепер я розумію почуття Сіллуа.

Певною мірою вона могла зрозуміти ту божевільну стерву командирку Сьомого загону, яка хапалася за кинджал і влаштовувала галас.

Це було настільки спокусливо, що Девелланія не могла дочекатися, щоб побачити це знову, навіть якщо це означало б пожертвувати невинними життями. Крім того, тепер, коли він став ще привабливішим і має більше вільного часу для спарингів, Сіллуа, мабуть, буде в захваті.

«Але це не про мене».

Вона здивувався лише на мить. Девелланія, яка швидко відновила самовладання після хвилини вагань, змінила тему безплідної розмови.

— Я чула, що ви зовсім відмовилися від роботи?

— Зрештою, головна мета досягнута. А зараз я просто роблю перерву.

— Гадаю, ви занадто довго відпочиваєте для чогось такого...

— Я ж не кілька місяців відпочиваю. Пройшло всього лише десять днів чи на один більше, тож звідки така нетерплячість? Мені здавалося, командири загонів не такі вже й некомпетентні.

Коли він так казав, їй було нічого відповісти.

Однак, було неминуче, що командирам загонів було важко звикнути до того факту, що чоловік, який був такий зайнятий, ніби щось грандіозне станеться, якщо він відпочине хоча б день, раптом так розлінився. Раніше він особисто приймав у всьому участь, піклуючись про кожну деталь від початку до кінця.

Деон, який м'яв губи, поки Девелланія мовчала, обшукав свої кишені і дістав цигарку.

— Тоді чому б тобі не перестати мене турбувати і не піти зараз? Я втомився.

— Наскільки я знаю, єдине, що пан Деон зробив сьогодні, це...

— Якщо у тебе так багато вільного часу, чи не хочеш отримати додаткове завдання?

— Вибачте. Ви, мабуть, втомилися, тож відпочивайте.

Девелланія зникла так само тихо, як і з'явилась.

Тепер нарешті він міг як слід відпочити. Одразу лягти спати чи спочатку викурити цигарку, а потім лягти? Поки Деон думав про це, переминаючи незапалену цигарку в роті, пролунав стукіт, і двері відчинилися.

Деон навіть не потурбувався повернути голову, щоб перевірити, хто це був. Наскільки йому було відомо, у Замку Короля Демонів була лише одна група таких покидьків, які поводилися так, ніби в них був надлишок хоробрості і ще одне запасне життя.

Як і очікувалося.

— Капітане! Ми прийшли! Ви знову надумали приймати ліки?

— Що?! Наркотики?

— Капітане! Так не можна!

Спокійна атмосфера, якої ледь вдалося досягнути, знову була порушена.

Цигарка з його рота зникла, а її місце зайняла цукерка. Деон, який слухняно прийняв її, невдовзі зробив здивований вираз обличчя.

Так, певною мірою можна вважати це грубою турботою та прийняти. З тих пір як вони прибули сюди, подібне ставалося не раз чи два.

Вони занадто хотіли нагодувати його цукерками.

— Що ви робите?

— Пхах.

— Хосчпомрти? (Хочете померти?)

— Ахахха! Що це за вимова? Хахахахахаха!

Було достатньо дати лише одну цукерку, то що ж буде, якщо кожен з них запхає йому по цукерці до рота?

Виплюнути їх було нікуди, тому Деон схопився за живіт з цукерками в роті, пильно подивився на хлопців, що валялися на підлозі, і схопив кинджал, який лежав поруч із дерев'яною скринькою на тумбочці.

— Га? Капітане, ви справді хочете цим розмахувати... Вау!

— Тоді ми справді постраждаємо!

— Заспокойтеся! Заспокойтеся! Я не сміятимуся, навіть якщо це смішно!

— Гей, ти покидьку! Як ти посмів таке сказати! Хіба ти не знаєш, що лиса людина образиться, якщо назвати її лисою?

— А!

Навіть злитися на них сил не було.

Відчувши незвичайну атмосферу, хлопці замахали руками та закричали, просячи його заспокоїтися, але що з того? За збігом обставин, кинджал, який Деон тримав, називався «Спокій».

Деон, який поправив хватку на кинджалі, збирався розмахнутися ним.

— Господарю...?

Почувся слабкий голос, переповнений недовірою.

Деон замовкнув та повернув голову. Дан, побачивши Деонові пухкі щоки, здригнувся і тихо відвів погляд. Його очі повернулися в інше місце, і лише після того, як він оглянув божевільних собак, які поблідніли та задихалися, ніби померли та ожили, він зрозумів.

— Ну... ви дивовижні у багатьох відношеннях. Не можу повірити, що ви викликали такі емоції у господаря.

— Це дрібниця!

— Це не комплімент. Що мені робити, якщо ви викликаєте у нього життєву силу та бадьорість?

— Він виглядає енергійним та живим.

— Це зовсім інше.

Він вийняв хустку з кишені та підійшов до Деона.

Коли він підніс відкриту хустку до його рота, з'явився пекучий червоний погляд, ніби питаючи, що це таке. Дан спокійно сказав:

— Ось чому вам слід мати хоча б одну хустку. Ви виглядаєте так, бо не маєте хустки.

— ...

— Будь ласка, зробіть це.

Погляд, який і так був пекучим, став ще різкішим. Погляд Деона різко піднявся з жагою вбивства в ньому, але Дан не звернув на це уваги.

Бо йому все одно доведеться це виплюнути.

— Хахаха! Давайте! Хахаха!

— Що ви робите, босе? Давайте, зробіть це!

— Пхахаха!

Раптом у повітрі просвистів кинджал.

Деон опустив очі, а хлопці, що цілком відповідало назві «спокій», шоковано замовкли. Маленькі розплавлені цукерки безшумно падали одна за одною на хустинку, ніби він намагався виплюнути їх якомога чистіше.

Одна, дві... Дан, який подумки вів відлік, порахував кількість цукерок. Скільки ж вони йому згодували?

— ... Цього досить.

Деон відкинув голову назад, перекочуючи залишок цукерки в роті.

Дан, який грубо загорнув і зав'язав тканину, вийняв з кишені чисту білу хустинку.

— Ось нова хустинка.

— ...?

— Якщо ви вирішили, що вона необхідна, хіба ви не збирались попросити про неї окремо пізніше?

Деон, який несподівано отримав хустинку, оглянув те, що було в його руці, ніби торкався чогось незнайомого. Тремтячий голос продовжив.

— ... Вона біла.

— Якщо ваша кров потрапить на неї, це буде дуже помітно.

У будь-якому разі він більше не буде блювати кров'ю.

Його погляд казав саме це. Деон подивився на Дана на мить. Хоча погляд здавався обтяжливим, Дан не уникав його і дивився в його червоні очі.

Навіть скажені собаки затамували подих у делікатній атмосфері, а потім почувся тихий шум.

Тихе клацання, яке звучить, коли цукерка в роті торкається зубів. Деон хихикнув і поклав хустинку собі до кишені.

— Ну, це правда. Тож...

— ...

— Вижени цих покидьків.

Він сходив з розуму.

Білий палець вказав на скажених собак.

— Капітане? Ми ж намагалися бути тихими, тож хіба це не занадто?

— Зараз же.

— Капітане!

... Тепер, якщо придивитися, схоже, що вони викликали не лише енергійність.

Дан злегка посміхнувся, побачивши атмосферу в кімнаті, що почала втихомирюватися, і переставив ноги.

— Тепер, ви всі чули? Будь ласка, йдіть.

Примітка перекладача: Ну от і 200 розділів. Як і було після досягнення відмітки в 100, я роблю невеличку перерву до наступного місяця.