Розділ 204 — Відпочинок це чи лінь, чи ж... (6)

Алетея Дезерт була другою в черзі на престол. Людиною, що стояла найближче до трону після Імператора. Для неї було природно отримати освіту з питань спадкоємності, і також було природно, що фехтування було включено до неї.

«Якби вони це пам'ятали і зважали на мої дії, коли було оголошено про сходження брата на престол, вони б не були так здивовані зараз».

Якою ж смішною вона була в їх очах раніше, якщо зараз їх це так шокувало?

Ні. Герцог би помітив. Це питання здібностей, а не того, чи дивляться на неї зверхньо, чи ні.

« ... Залишилися справді лише некомпетентні».

Вона перестала сміятися і поклала меч у піхвах на підлогу. Гуп! Гучний звук луною прозвучав у просторі, наповненому тишею.

— У будь-якому разі, нинішній Імперії важко впоратися з армією Короля Демонів самостійно. Союзи з іншими країнами просто необхідні.

— Але яка причина, щоб союзником Його Величності була саме держава Шан...

— Тоді з якою країною нам слід укласти союз? Есперанез — це королівство, з яким важко навіть зв'язатися, а Реуче зазнало великої шкоди з моменту укладення союзу та посварилося з нами. За винятком цих двох королівств, залишається лише королівство Шан та його васали. Чи у вас є якісь інші пропозиції?

— ...

Запанувала тиша.

Алетея тихо звернулася до жадібних свиней, які намагалися зміцнити свою владу в нинішній хаотичній ситуації, коли столиця була перенесена, а імператор змінився.

— Не робіть дурниць.

Як вони посміли навіть намагатися придушити дух щойно коронованого Імператора? Тож хіба у цієї сторони є вибір, окрім як бути сильною?

Брат — єдина родина принцеси, що залишилася у світі. Вона показала зуби, маючи бажання захистити його.

***

Коли після повернення з зустрічі з Королем Демонів та недовгого відпочинку, Деон читав документи, надіслані Девелланією, до нього завітав непроханий гість.

Назвати його близьким другом не виходило, адже варто було тільки помітити його здалеку, він так лякався, що тікав, тому було неможливо з ним навіть поговорити. Було б добре якби він просто вирішив свою проблему та швидко пішов, але на жаль, він приніс дивну їжу та попросив чаю, тому Деон піддався своїй примсі та влаштував все.

Так почалося тихе, сповнене дискомфорту чаювання.

« ... Якщо збираєшся й надалі так поводитися, то навіщо взагалі прийшов?»

Деон подивився на особу, яка сиділа навпроти нього, з кислим виразом обличчя. Було видно, як демон тримав чашку чаю та закривав половину обличчя, навіть не торкаючись їжі, яку він приніс із собою. Руки, що відверто тремтіли, були бонусом.

Деон нарешті зітхнув, бо тиша, здавалося, ніколи не закінчиться.

— Чай для того, щоб пити, а не для того, щоб закривати обличчя.

— ...!

Йому було багато що сказати про це.

Адже що б сталося, якби він злякався, тримаючи чашку біля обличчя? Демон, який хлюпнув чаєм собі в обличчя, відвів погляд, ніби йому було соромно. Чубчик, був настільки мокрим, що навіть прилип до його чола.

У будь-якому разі, він не міг й надалі просто тримати порожню чашку, коли були промовлені такі слова. Дундундун. Його тремтячі руки поставили чашку з ніяковим дзвоном, і нарешті все його обличчя опинилося в полі зору.

Деон, який байдужим поглядом стежив за його рухами, простягнув руку, підняв їжу, яку той приніс, і відкрив рота.

— Чому ти тут, Маєрсе?

Хруск.

Ого, це дійсно гидота. Але спробувати варто було, адже Деон очікував чогось неочікуваного.

— Е-ем...

— Ти знову збираєшся покликати лейтенанта?

— ...!

Маєрс, командир Дванадцятого загону, схопився зі свого місця та замахав руками, рясно спітнівши.

— Це...! Мене минулого разу сильно лаяв мій лейтенант... Тож я більше так не буду...!

Так, йому краще тримати язика за зубами. Що, як він зруйнує гідність командира загону?

Навіть подумавши про це знову, найдивнішим було те, що він підтримував репутацію мовчуна. Яким чином така боязка та нетактовна поведінка — мовчазність?

Деон поклав шматочок дивної їжі на стіл і обтрусив крихти з пальців.

— Я жартую. Чому не їси? Сам же приніс.

— Ох, мені це не смакує...

«Мені це теж не смакує, ідіоте».

Якщо він збирався давати таку відповідь, краще було б взагалі не відповідати.

«Чи вона отруєна?»

Якусь мить Деон підозріло дивився на їжу зі слідом від власного укусу, але потім похитав головою.

Хто став би труїти їжу, яка навіть на вигляд була зловісною та несмачною? Навіть якщо вона отруєна, це не має значення, бо організм Героя самостійно виведе отруту.

— ...

— ...

Маєрс, який шалено тремтів у незручній тиші, роздратовано змахнув рукою чубчик з чола. Водночас його третє око на чолі, раніше приховане під волоссям, стало повністю видно.

Деон, який криво сидів на стільці, побачивши це вперше, випрямився.

— У тебе є ще одне око?

— Ах...!

Він злякався.

— ... Я не збирався це приховувати.

— А...

Пробурмотів Майєрс і глянув на Деона.

— Треба бути обережним, бо це може виглядати неприємно для очей пана Деона, людини...

— Це те, що сказав лейтенант?

— Так.

Це як щупальця Рірінель, які вона носить на шиї, як шарф?

Деон, який з цікавістю поглянув на третє око і за мить знову втратив інтерес, опустився на стілець і махнув рукою.

— Це насправді не має значення. Тож коли ти плануєш перейти до справи?

— Це...

Деону здалося, що його шлунок ось-ось розірветься, коли він побачив, як чоловік знову завагався.

Деон, який мовчки спостерігав за Маєрсом, ніби розуміючи, що сьогодні це не закінчиться, першим відкрив рота.

— Це тому, що я геть закинув роботу?

— ...!

Отже це правда.

Він цього очікував. Деон чув, що через те, що він занедбав свою роботу, допоміжний персонал, відповідальний за знищення монстрів, був переведений на поле бою. Для командира Дванадцятого загону, який був відповідальний за знищення чудовиськ, це було досить складно.

— Я все одно планував скоро діяти, тож повертайся.

Навіть якби він не сплатив такий дивний і несмачний хабар, Деон колись би почав діяти Так було б, навіть якби Король Демонів не покликав його безпосередньо.

Тому що його мета ще не досягнута.

Тож, оскільки це була ситуація, яку не можна було залишати без уваги вічно, Деон дав йому легке підтвердження та наказав гостю йти.

— О, і забери цю несмачну річ із собою.

— Так... що?

Маєрс, який бездумно збирав їжу назад, шоковано озирнувся, але Деон не став його чекати та покликав Еда та Дана, та виставив його назовні.

Ед зачинив двері, а Дан, який тим часом прибирав зі столу, виявив невідому їжу з чіткими слідами укусів і підняв її. Його вираз обличчя став ледь зрозумілим, ніби навколо нього розквітла чорна аура.

— Печиво? ... Виглядає надто добре, щоб бути правдою... Це було смажене м'ясо монстра? Або... вас намагалися отруїти?

— Отруїти? ... А, це... Це одна з популярних закусок у Царстві Демонів. Хоча існують деякі відмінності в уподобаннях і антипатіях, вона досить популярна. Це не отрута.

От дурна людина, яка навіть не поважає культурне розмаїття. Як і очікувалося від Деона, але чому той хлопець...

Як завжди, він проігнорував слова Еда, які йшли за знайомою схемою. Дан здивовано подивився на нього.

— На перший погляд виглядає зовсім несмачно... Ви дуже сміливий, господарю.

— Я думав, що буде щось несподіване. До речі, Еде.

Незапланована та небажана перерва на чаювання закінчилася, але замість того, щоб залізти під ковдру, як завжди, Деон сів на ліжко та клацнув пальцями. Куточки його губ трохи піднялися, і він видав приємний звук.

— Передай Рірінель запрошення на чай.

— Зараз... ви про це?

— Так.

— Ви ж щойно пили чай...

— Це не має значення.

— Добре.

Ед на мить вийшов, щоб зв'язатися із нею.

Знаючи командирку Одинадцятого загону, Рірінель мала б прибігти, щойно почула новину. Закінчивши прибирати зі столу, Дан грайливо заговорив, готуючи нове чайне листя в чайнику.

— Ви вже отямились?

Він нарешті помітив, що щось відбувається.

Деон засміявся з очевидного жарту.

— Що значить «отямився»? З самого початку я...

Він глянув вниз.

Криваво-червоні очі впіймали калюжку такого ж кольору біля його ніг.

Спокійний голос продовжив.

— ... Був при тямі.

***

Це було раптове запрошення на чай, але Рірінель прилетіла швидко, як вітер.

Деон, який передбачив її дії, привітав її розслабленою посмішкою без найменшого збентеження, незважаючи на її негайний візит, і одразу взяв її за руку. Рірінель, яка поклялася поводитися шанобливо, ледь не знепритомніла від цієї однієї дії і сіла за стіл в напівприголомшеному стані.

«Для початку... потрібно заспокоїтися».

Вона ковтнула чаю та взяла печиво. Було дивно, що її очі не могли відірватися від Деона, але вона без проблем поклала печиво до рота.

Рірінель, яка не відриваючи від нього очей, пила чай і їла печиво, здавалася напруженою, але Деон продовжував посміхатися, не виявляючи жодних емоцій, і задумливо чекав, поки інша особа проковтне все, що потрапило їй у рот.

Рірінель першою заговорила в незручній тиші.

— Навіщо ви мене покликали...?

— Хотів побачити.

— Ой леле.

Який сором...! Рірінель прикрила рота.

Це був легкий жарт, але, схоже, він спрацював сильніше, ніж очікувалося. Коли знову настала тиша, вона завмерла і не могла навіть дихати, Деон вибухнув сміхом і розрядив атмофсеру.

— Я жартую.

— Так! Жарт! Хаха!

— Мені просто було цікаво, але...

Прямий палець торкнувся краю чашки. Голос, майже схожий на бурмотіння, повільно пролунав.

— Диявол сказав, що витратив дев'яносто відсотків своєї магічної сили, коли врятував мене.

— Так, він це зробив!

— Після цього він, мабуть, витрачав свою магічну силу ще з багатьох причин...

Його зіниці піднялися. Напівопущені очі чітко були зосереджені на Рірінель.

— Скільки у нього залишилося зараз?

— ...!

— Занадто обтяжливе питання? Але ти єдиний демон, який може це знати.

Тільки вона...!

— З усіх демонів, окрім Короля Демонів, ти єдина, хто має найбільшу магічну силу. Так?

— Звичайно...!

О, потрапила на гачок. Рірінель швидко прикрила рота.

Оцінити чиюсь магічну силу можливо лише тоді, коли її кількість не сильно відрізняється від власної. Якщо різниця велика, єдине, що можна відчути одне від одного, це «надзвичайно багато» та «надзвичайно мало». У цьому сенсі Рірінель, яка мала магічну силу, поступаючись лише Королю Демонів, мала приблизне уявлення про те, скільки мани в нього залишилося, кількість якої стала схожою на її власну, після витрати дев'яноста відсотків.

Навіть якби вона пізніше закрила рота, було уже надто пізно. Деон з сяючими очима підпер підборіддя і нахилив голову.

Повіки повільно заплющилися, і між ними показалися рубінові очі.

— Можеш мені розповісти?

— Але... це конфіденційно...

— Це конфіденційно і для мене? Враховуючи мій статус, гадаю, я можу почути.

— Але... мені потрібен дозвіл від Короля Демонів...

Її взяли за руку.

Рірінель стулила рота й опустила погляд. Чотири пальці та долоня підтримували її руку, а великий палець повільно водив по тильній стороні долоні. Вона злякалася і рефлекторно підняла голову, її зустріла мила посмішка, ніби він тільки цього й чекав.

— Звісно, я нікому не скажу. Можеш мені трохи розповісти?

— ...! ...!!

Ух ух ух... монстр! Яка ж вона бідолаха!

Вона швидко прикрила носа. Окрім цього, рот повільно відкрився. Триматися було марно, але вона нічого не могла вдіяти.

Пан Деон благословив же її, хіба ні? Як лідерка Культу Арута, вона мала віддячити, тож це форс-мажор.

— Так, так! Майже однакова.

— Справді?

— Все ще більша, ніж в мене, але...

Її кількість зменшилася не так сильно, як він думав.

Що ж, це непогано, оскільки вона продовжуватиме витрачатися в майбутньому. Просто підтримувати квіти в центральному саду вимагатиме чимало магії.

Калюжа під ногами стала більшою. Деон, який якусь мить тримав руку Рірінель, подивився на неї сухим поглядом, оскільки кривава ділянка розширилася до радіуса двох метрів навколо нього, й яскраво посміхнувся.

— Дякую, що сказала.

— ...!

Щоб заспокоїти Рірінель, яка боролася з хвилями емоцій, найкраще було нічого не робити. Завдяки своєму попередньому досвіду, Деон не зніяковів і відвів від неї обличчя.

Лише коли чашка Деона майже спорожніла, стала можливою нормальна розмова.

Рірінель, яка, здавалося, пізно отямилася і зніяковіло озиралася навколо, видала вигук, ніби їй щось спало на думку.

— Ви знаєте, пане Деоне? Церква Спасіння повністю розвалилася у світі людей!

— Справді?

— Так! Тепер, коли суперника більше немає, Культ Арута розростеться ще більше!

— Добре. З призовом демонів все ще немає успіхів?

Культ Арута постійні намагався прикликати демонів в світ людей. Це був стандартний спосіб для демонів потрапляти у світ людей.

Обмежень менше, ніж під час перетину кордону, тому якщо навіть один із дванадцяти командирів загонів буде належним чином викликаний і укладе контракт, це вже буде великим врожаєм.

Але чи просто це так, як здається?

Як і очікувалося, справи йшли не дуже добре, і Рірінель спохмурніла.

— Вибачте... Іноді вдається зі звичайними демонами...

— Ні. Якщо вдасться, нам стане трохи легше, але якщо зазнаємо невдачі, на нашу роботу це не вплине.

Першочергово це було одне із виправдань і трюк для входу у світ людей.

— Ви ж успішно повернули викликаних малюків за маршрутом, який створили, чи не так?

— Так.

— Цього достатньо. Розслабся.

— Так...

Тема розмови знову обірвалася.

Ще одна помилка, перш ніж вона встигла виправити свою потворну поведінку мить тому. Рірінель неспокійно закотила очі, думаючи, що їй от-от вкажуть на двері. Випадково в процесі їй на очі потрапила зачарована дерев'яна скринька.

Якщо бути точним, це була дерев'яна скринька, з якої «майже вся магія зникла».