Розділ 205 — Noli metuere (1)

«Здається, пан Деон дорожить цим...»

Чи варто їй розповісти йому? Ні, він вже знає? Хіба це не буде марним втручанням?

Оскільки він людина, є велика ймовірність, що він не знає. Рівень душевного болю перетнув межу, і образ Деона Харта на порозі смерті застряг у її свідомості, як травма. Рірінель, яка не хотіла знову бачити Деона з розбитим серцем, обережно відкрила рота.

— Гм... Пане Деоне.

— Так?

— Це щодо тої дерев'яної скриньки.

— ... Що з нею?

— Майже вся магія з неї зникла. Хочете, я накладу її ще раз?

Ледь холодні очі розширилися від шоку.

Тож він не знав. Рірінель поспішно додала:

— Схоже, це заклинання збереження... Це заклинання, яке поступово витягує магічну силу заклинателя. Гадаю, заклинатель помер, або тягар був занадто великим, тому він перестав поновлювати його. На щастя, заклинання ще не зникло повністю, тому якщо я накладу його знову, проблем не буде...

Перш ніж Рірінель встигла закінчити, Деон встав і нетерплячими кроками підійшов до дерев'яної скриньки. Його злегка тремтяча рука торкнулася кришки.

Рірінель позаду спостерігала за ним стурбованими очима, але у нього не було часу звертати на це увагу.

Деон зробив короткий, глибокий вдих, заплющив та розплющив очі і відкрив скриньку. Запаху крові не відчувалося.

— ...

Так, тепер за запахом крові було неможливо визначити, чи розпочалось розкладання.

Він нервово подивився на слизьку рідину під ногами та простягнув тремтячу руку. Однак, якраз перед тим, як торкнутися, йому дещо спало на думку, і він мусив швидко зупинитися.

« ... якщо розкладання вже почалося...»

Не можна необережно торкатися. Чим більше торкатися, тим більше буде шкоди.

Натомість він покликав власницю тривожного погляду, присутність якої відчував позаду себе.

— ... Рірінель.

— Так, пане Деоне...!

— Магія збереження не зникла повністю, так?

— Так, ефект від заклинання все ще залишається.

— ... добре.

Він закрив кришку.

Чому він про це не подумав? Деон особисто вбив заклинателя, герцога. Тепер, коли він мертвий, йому слід було врахувати можливість зникнення його магії.

«Дурний покидьок».

Рірінель, яка крутила в руках свою чашку та озиралася навколо, ніби тиша нервувала її, обережно заговорила.

— Я накладу його знову...

— Ні, все гаразд.

Здоровий глузд знову вийшов на перший план.

Якщо це магія, яка постійно поглинає магічну силу заклинателя, він не міг попросити про це Рірінель. Деон тримав скриньку в руках і посміхався, вдаючи, що все гаразд.

— Гадаю, чаювання можна на цьому закінчувати. З'явилося місце, куди мені варто сходити.

— О так!

Деон поплескав її по спині, коли вона поспішно встала та вийшла з кімнати. Пункт призначення був очевидним.

Треба йти до Диявола.

***

— Ми бачилися не так давно, але ти знову захотів побачити мене?

Як завжди, Король Демонів спокійно прийняв неочікуваний візит.

Він відклав ручку, підвів погляд і посміхнувся. Це був грайливий сміх, який піднімав настрій, але Деон підійшов до Короля Демонів із суворим виразом обличчя, ніби у нього не було часу підігрувати йому.

Він поставив на стіл дерев'яну скриньку.

— Ви бачите тут магію?

— Ти маєш на увазі магію збереження? Вона майже зникла.

— Будь ласка, накладіть її ще раз.

— ...

— Будь ласка, накладіть.

— ...

— Будь ласка, накладіть.

Це було безсоромне прохання.

Остання фраза звучала майже суперечливо. Король Демонів відкрив та закрив марно рот, ніби втратив дар мови через надзвичайно впевнену позицію Деона. Невдовзі вибухнув тихий сміх, схожий на кашель.

— Невже попрохати про це Рірінель так важко?

— Гадаю, магія Короля Демонів надійніша. Як ви й сказали, це «всього лиш» така магія, тож ви можеш просто зробити це?

— Ти дуже стараєшся.

Його очі були прикриті, а на обличчі грала посмішка.

Накласти заклинання саме по собі нескладно. Однак йому просто не подобалася ідея накладати заклинання, яке постійно споживатиме невелику кількість магічної сили в ситуації, коли краще її зберегти.

Раніше, коли він був переповнений магією, він міг робити навіть те, чого не хотів, але тепер все інакше.

«Отже, Деоне».

Щільно стиснуті губи вигнулися у значущій дузі.

«Спочатку запропонуй умови».

Він не хотів питати: «Що ти зробиш для мене, якщо я це зроблю?»

Диявол просто закрив рота й тихо посміхнувся. Йому не потрібно питати в нього це вголос, щоб він зрозумів, правда? Оскільки від досить проникливий, Деон і так швидко зрозуміє значення мовчання.

Як і очікувалося, Деон зітхнув, дивлячись на Короля Демонів, який не відповідав.

— Якщо ви накладете заклинання, я одразу ж почну діяти.

Спочатку він збирався відпочити ще кілька днів... За цим послідувало зітхання, схоже на стогін.

Однак, для Короля Демонів це не було б сприйнято за перевагу. Тож він продовжив.

— Ви сказали, що Імперія отримала підтримку найманців з Есперанеза.

— Так і є.

— Я змушу найманців Есперанеза піти з Імперії.

Тільки тоді у виразі обличчя Короля Демонів відбулася зміна.

Не залізна посмішка, а справді зацікавлена.

— Я не люблю порожні обіцянки. Який термін?

— Я розпочну просто зараз. Вирушу до людського світу. Покажу результати, щойно повернуся. Якщо все вдасться, видимі результати з'являться не пізніше ніж за місяць.

— Добре, тоді я даю тобі один місяць.

Це означало, що він повинен був швидко повернутися з результатами, не затримуючись у людському світі надто довго.

Король Демонів простягнув руку і постукав по дерев'яній скриньці.

Це була незначна дія, але Деон, Герой, відчув це, хоч і на мить. Щось змінилося. Це, мабуть, була магія.

— Якщо зазнаєш невдачі, відміню магію.

— ...

— Тоді гарної подорожі.

Деон мовчки обернувся, тримаючи скриньку в руках. Він вже збирався вийти з кімнати без вагань, коли почув тихий голос позаду себе.

— Деоне.

— ...

— Я тут.

... Так, Диявол тут. Той, кого йому потрібно вбити, тут.

Він знав це краще за інших. Тож не було потреби цього говорити. Навіть якби він не почув цього, він все одно повернувся б сюди знову, а не втік до людського світу.

Він зупинився й озирнувся. Коли їхні погляди зустрілися, Король Демонів посміхнувся та махнув рукою.

— Коли повернешся, я навчу тебе грати на піаніно.

— ...

— Спробуєш хоча б один раз, а якщо не вийде, знайдемо щось інше.

***

Деон надягнув капюшон і попрямував до місця, яке колись було його маєтком, тримаючи в руках зачаровану дерев'яну скриньку.

Він трохи підняв каптур, подивився на небо і посмикав його за передній край. Минув деякий час відтоді, як він носив капюшон, тому було задушливіше, ніж раніше, але він не міг його зняти. Сонячне світло — не проблема.

Окрім того, що Деон Харт став Героєм і одужав, він явив своє обличчя всьому континенту і став людиною, відкрито прив'язаною до Царства Демонів, чиєї смерті всі бажали. Було очевидно, що його закидають камінням, щойно помітять.

Маєток графа, ні, маєток маркіза... Дорога до покинутої садиби була досить незнайомою, можливо, тому, що минуло багато часу. Можливо, саме тому, що там не було ні на що дивитися, голова Деона постійно поверталася в різні боки, і час, необхідний для прибуття, був довшим, ніж він розраховував.

Він швидко глянув на білі дикі троянди, які побачив дорогою, і подивився на блакитне небо та сонце, яких давно не бачив...

Неквапливо йдучи, він дістався до маєтку, і, як і очікувалося, біля головної брами нікого не було. Було трохи дивно, що вона була в належному стані, всупереч очікуванню, що її зіпсували розлючені люди.

«Двері також замкнені...»

Він злегка штовхнув замкнені залізні ворота, щоб вони не зламалися, а потім зробив крок назад.

Якщо двері замкнені, це, ймовірно, означає, що хтось є всередині. Здається, це можна було зрозуміти навіть без перевірки.

— Цк.

Міцно тримаючи скриньку біля себе, він перестрибнув через головну браму легким стрибком і опинився всередині.

Пройшовши трохи далі, він міг чітко це відчути. Від самого початку тут було тихо, бо людей було небагато, але коли взагалі нікого не було, атмосфера все ж відрізнялася.

Відчувши невідповідність між знайомим місцем і незнайомою атмосферою, Деон повільно пройшовся далі, озираючись. Саме коли він дійшов майже до задньому двору, він почули слабкий спів.

— Колись давно, у світі, Смерть сказала.

Знайома пісня. І знайомий голос.

Кроки Деона стали швидшими. Знайти джерело було неважко, бо все, що потрібно було зробити, це попрямувати до місця, звідки лунала пісня.

— Не гріши.

Старий чоловік у фраку обрізав дерево на сонячному місці на задньому дворі.

Низький голос майже наспівом м'яко дзвенів.

— Після смерті твоя душа почне ламатися під тягарем твоїх гріхів.

Минуло багато часу відтоді, як Деон чув цю пісню.

Це було дивно освіжаюче почуття. Це була поширена пісня до початку Восьмирічної війни.

Це народна пісня, яку співали батьки своїм дітям, а також безпритульні діти, коли їм було нудно. Її зміст мав застереження не скоювати злочинів?

Коли з Восьмирічної війни почалася епоха війн, виникло середовище, де неможливо було вижити, не скоївши злочину, тому пісня природно зникла.

— Зникнути не виплативши належну ціну — дуже зручний спосіб уникання.

— ...

— А, ви тут?

Ремембер, який помітив Деона, що стояв нерухомо, ніби одержимий, доброзичливо посміхнувся та підійшов до нього. Його поведінка була настільки спокійною, що було майже неможливо повірити, що він зустрівся з командиром армії Короля Демонів.

— Давно я не співав цієї пісні. Я зовсім забув про неї.

— Це привілей старого, самотнього на війні.

Для старого, який жив мирним життям, події десятирічної давнини відбулися ніби лише вчора.

Як давно це було? Деон спробував заперечити, але Ремембер був швидшим. Він посміхнувся та із запізненням привітався.

— Давно не бачилися, пане.

— ... Ремембер все той же.

— А ви дуже змінилися, пане.

— Обставини змусили. Менш з тим...

Деон озирнувся навколо, не виявивши жодних ознак присутності інших слуг, а потім знову подивився на Ремембера.

— Куди всі зникли і чому ти тут сам?

— Усі взяли відпустку. Це був перший раз, коли я скористався владою дворецького.

— ... Відправити всіх і залишитися самому — це за межами твоїх повноважень.

— Завдяки вам я усвідомив солодкість влади.

Легка, схожа на сон розмова, сповнена сміху.

Ніби щоб збалансувати ситуацію, Ремембер перестав жартувати та сказав правду.

— Я відпустив тих, хто хотів піти, і дав відпустку тим, хто волів залишитися.

Тон голосу легкий, але відчувалося дивне відчуття дискомфорту.

На мить Деон зрозумів, що старий схилив голову. Цей його останній звіт як дворецького.

З цим звітом стосунки господаря та слуги між ними зникнуть. Що ж, більше не було потреби залишатися тут. Навіть якщо зробити це, будуть лише одні збитки.

«Це вперше я відчуваю таке».

Досі Деон особисто розривав багато стосунків і бачив, як вони розпадаються. Тим не менш, це перший раз, коли стосунки закінчуються таким чином. Єдиний обрив зв'язків, який йому був відомий, — це щось екстремальне, як-от смерть.

Можливо, саме тому він почувався так дивно, що не міг висловити це словами, тому Деон на мить змовчав, а потім спокійно відповів, ніби нічого не сталося.

— Немає потреби повторювати. Усі, мабуть, пішли.

— Ні, були ті, хто справді хотів залишитися. Троє людей були особливо мотивовані. Вони пристрасно кричали, що все буде прощено, варто лише поглянути на ваше обличчя...

— ... це були випадково не покоївки?

— Ви добре знаєте. Схоже, ви здогадуєтеся, хто це.

— ... жартуєш.

— Хо-хо. Якщо хочете у це вірити.

Ремембер зробив крок назад.

Тепер час прокидатися від сну. Спокійна атмосфера змінилася.

Деон зняв капюшон. Ремембер також втратив свій пустотливий вираз обличчя та чемно схилив голову. Діловий голос продовжив, не такий, як раніше.

— Гадаю, ви тут, щоб поговорити. Я відведу вас до вітальні.

— ... Так.