Розділ 206 — Noli metuere (2)

Деон Харт давно знав, що Ремембер — незвичайна людина.

Ніби він і не мав наміру це приховувати, старий мимохідь демонстрував свою незвичайну зовнішність, тому не помітити цього могла лише зовсім непрониклива людина.

Окрім сріблясто-блакитного волосся та очей, походження з Есперанеза, про яке він нечітко розповів, чітко викарбувалося в його пам'яті, навіть якщо він сам цього не усвідомлював, тому Деон згадав про це, коли це було доречно.

[Кронпринц... чи, може, варто називати його Імператором віднині? Елпідій Дезерт отримав підтримку найманців з Есперанеза.]

Щойно він це почув, Деон одразу зрозумів, як розвивалися події. Він вже чув, що Елпідій відвідав маєток, який йому колись належав.

Імперія завжди була об'єктом інтересу для Царства Демонів, яке націлилося на світ людей. Особливо її головний гравець, Едуардо Дезерт. Навіть попри те, що найзагрозливіший супротивник був мертвий, Деон не зробив дурниці і не відвів одразу погляд. «Той» Едуардо ніяк не міг недбало виховати свого наступника.

Щойно його смерть була підтверджена, інформатори, які спостерігали за Едуардо, гнучко змінили свою увагу та почали інтенсивно спостерігати за діями нового імператора Елпідія. Завдяки цьому Деон зміг швидко почути новину про те, що він відвідав цей маєток.

«Елпідій відвідує маєток, де зупинився незвичайний есперанець. Після чого слідує підтримка найманців Есперанеза. Все очевидно, навіть без розслідування».

Залишається лише впевнитися.

Червоні очі стежили за рухами старого у фраку.

Деон, який сидів нерухомо, спостерігаючи, як старий неквапливо п'є чай, тримав скриньку на колінах, не звертаючи увагу на те, що чай перед ним вже охолов, раптово відкрив рота:

— Чи можеш ти позичити мені найманців?

Це було різке запитання.

Ремембер на мить застиг, перш ніж поставити чашку. Його зіниці опустилися, і їх погляди природно зустрілися.

— Ні, боюся, це буде складно.

— Гм.

Деон спробував, і одразу влучив у ціль. Якби це ніяк не було з ним пов'язано, Ремембер відповів би, що не розуміє про що мова.

Це підтвердило, що він був посередником для контакту з найманцями.

Кажуть, що треба вдавати, що знаєш про все, навіть якщо нічого не знаєш? Деон багатозначно посміхнувся, згадуючи прислів'я, що ходило у світі знаті.

— Тоді як щодо відкликання найманців, які визвались допомагати Імперії?

— Це теж складно.

— Теж складно.

Чесно кажучи, Деон не розумів.

Есперанез був королівством, до якого Царству Демонів, котре придивлялося до кожної країни, щоб поглинути людський світ, не було жодної справи. Його захоплення не мало великого значення, і навіть якщо спробувати його поглинути, можна лише втратити багато військ у процесі, а переваги, отримані за його рахунок через його незначний розмір, не вартуватимуть того. Ще гірше те, що навіть сам Деон забув про його існування.

Іншими словами, якби вони не висовувались, було б менше шансів, що Царство Демонів згадає про них після завоювання людського світу.

— Підтримку найманцями країни, яку топче Царство Демонів, можна тлумачити як намір боротися проти Царства Демонів.

Якщо вони зроблять такий крок, це вже буде зовсім інша історія.

Що ж йому робити з Есперанезом? Ремембер бездумно засміявся, ніби помітив як Деон почав будувати плани знищити Есперанез у своїй голові.

— Хіба це можливо? Есперанез завжди займав нейтральну позицію. Так було в минулому, так є зараз, і так буде в майбутньому.

— Важко розглядати нинішні дії як нейтральні.

— Пане Харте.

Це було незнайоме звернення. Не «господар» і не звернення за титулом.

Деон рефлекторно застиг і подивився на Ремембера. Він посміхався так, як це могли робити лише люди його віку. Слова, що вирвалися його низьким та м'яким голосом, мали різке значення.

— Есперанез — це меч.

— ...

— Ніхто не гнівається на меч.

— ... Ха.

На зауваження, яке вказувало на минуле, Деон засміявся, ніби розмірковував, коли ж старий встиг зачерствіти.

...

Гаразд. Коли я переходив туди-сюди між Імператором та Королем Демонів, я використовував цю ж логіку, щоб вижити.

В мене навіть не виникало запитань на кшталт: «Звідки він це знає?» Це не дивувало, адже я знав про здібності Ремембера, які він вже демонстрував раніше.

Я просто дивився прямо у сріблясто-блакитні очі старого та відкрив рота, щоб порушити коротку тишу.

— Тож ти просиш мене не зважати на дії Есперанеза тепер, коли він у такому становищі?

— Якщо казати без ухилянь, то так і є.

— Вибач, але я не думаю, що це спрацює.

— ...

— Ремембере, ти абсолютно неправий. Те, що ти щойно сказав, — нісенітниця. Передумова була неправильною з самого початку.

Це навіть не смішно.

Почулася холодна глузливість.

— Це справедливо, коли меч не обирає свого власника. Ремембер тільки що відхилив моє прохання про найманців.

Якщо ти не можеш тримати меч, який захищає свого власника з власної волі, краще його знищити.

Ремембер, дивлячись на тихо палаючі червоні очі, ледь чутно зітхнув. Це була очікувана ситуація.

Трохи розслаблений голос промовив, ніби жалкуючи.

— ... Як і очікувалося, все сталося так. Невже так важко проігнорувати софізми старого?...

— Тому що в мене також є своя позиція.

— Ви впевнені, що зробите це?

— Так.

Тож швидше покажи мені решту своїх карт. Я не буду гніватися, навіть якщо цього разу «він» програє.

...

Деон гірко посміхнувся.

Ніби не в змозі подолати цей вираз в очах, Ремембер обережно додав. Оскільки це було делікатне питання, було відчуття, ніби він пильно стежив за словами, що бувало рідко.

— Хіба не було б краще відпустити нас, враховуючи, що ми знайшли тіло вашого брата?

— ...!

Очі Деона розширилися. В ту ж мить, коли зіниці розширилися, одразу виражаючи радість і щастя, куточки рота піднялися, створюючи яскраву посмішку. Тривоги Ремембера були марними.

Деону здалося, що він помре від надлишку емоцій. Навіть радість може перехопити подих.

Деон заплющив очі, ніби справді зараз помре від щастя, і видав голос, сповнений смутку.

— ... все ж.

Раптом упала сльоза.

— Це був Ремембер.

Людина, яка знайшла тіло його брата.

Ремембер уважно розглядав обличчя Деона. Той знову засміявся, ніби для бравади.

Його не взяли та «використали самовільно», а «зберегли». Деону довелося докласти чимало зусиль, щоб знайти тіло, бо його перемістили, але він не міг гніватися, бо знав, що якби його залишили там, воно вже стало б їжею для ворон ще до того, як Девелланія дісталася б до місця.

Ремембер намагався використати це в переговорах зараз, але це було щось, про що Деон і так здогадувався.

— Ви знали?

— Лише припускав. Не так давно почав так думати.

Він зробив це припущення, прочитавши звіт від Девелланії, яка відстежувала тіло Круеля.

Тому що місце, яке вона відстежила без жодної подальшої зміни збігалося з маєтком, який колись йому належав. Тож Деон рефлекторно подумав про одну людину.

Старий дворецький маєтку, який поводився так, ніби знав усе.

Це була лише здогадка, але Деон довірився лише їй та своїй інтуїції та ризикнув перед Дияволом. Деон радів, що вона виявилась вірною.

— Що ви на це скажете?

— ... Місце...

Тремтячий голос ледь чутно пролунав разом зі звуком вітру.

Дерев'яна скринька в його руках знову відчувалася твердою. Деон на мить закрив рота, тихо прокашлявся і ствердно мовив.

— Де це місце?

— Я негайно відведу вас туди.

Ремембер дістав бинт і пов'язки з-під дивана та підвівся.

***

Пройшовши деякий час, вони дісталися місця поблизу лінії кордону.

Деон виявив невеликий курган прямо біля місця, де розділялися день і ніч, і мовчки подивився на Ремембера. Ніби той прочитав запитання та дорікання в його очах, старий одразу відповів.

— Пан Харт переміщується туди-сюди між світом людей і Царством Демонів, тому незалежно від того, на якому боці він залишиться, я знайшов місце, звідки він зможе за ним спостерігати.

— Тим не менш, монстри могли напасти...

— Все добре, бо ми встановили бар'єр. Оскільки ми не можемо використовувати людей, створити складну формацію не вдалося, тому демонів заблокувати не вийде, але бездумних чудовиськ відфільтрувати цілком можливо.

— ... Дякую.

Чотири дерев'яні стовпи, розміщені навколо могили, здається, були головною віссю бар'єру.

Перед могилою лежав зламаний меч. Побачивши його знайомий вигляд, Деон тихо підійшов до нього і став перед ним на коліна.

«Це... меч Круеля».

Він ніяк не міг не впізнати його.

Це меч, який він тримав до кінця свого життя. Коли Деон подивився на нього, його пам'ять воскресила ту жахливу сцену, і він стиснув щелепу так, що зуби заскрипіли.

«Ще не час».

Зараз не час для емоцій. Він відвів погляд від меча та повернув голову.

Цього разу його увагу привернув надгробок.

— ... Чому цей надгробок порожній?

Пам'ятник стояв прямо, але на ньому нічого не було вигравірувано.

Деон поставив дерев'яну скриньку поруч із собою та провів рукою по гладкому надгробку. Позаду нього пролунала відповідь.

— Тому що цей старий не мав права на ньому щось писати.

— ... нісенітниця.

Тепер було зрозуміло.

Питання, яке завжди було незрозумілим, було вирішене. Деон зняв руку з надгробка та знову подивився на Ремембера. Очі, які завжди були суворими, сяяли яскравими емоціями.

— Ти чекав дня, щоб показати мені місцезнаходження цієї могили.

Тож він залишився сам в маєтку, без будь-кого навколо.

Деону було цікаво весь час, поки він добирався сюди. Чому він залишався в маєтку, коли мав би давно піти, коли ситуація стала надзвичайно небезпечною через зустріч з Елпідієм та зв'язок з найманцями? Він ніяк не міг не знати, що Деон приїде в маєток.

— Але навіщо ти взагалі...?

З його точки зору, Круель був би незнайомцем.

Ремембер посміхнувся, дивлячись в молоді очі, повні запитань.

— Якщо знаєш, хіба не було б важко вдати, що не помітив покинутого тіла людини, яка пожертвувала своїм життям за когось іншого?

— ... Поки не буде подальшого втручання, я не чіпатиму Есперанез, що б не сталося. Мій брат...

Це було несподіване зауваження, але Ремембер, який знав, що це просто ще один спосіб подякувати, замість того, щоб перепитати, мовчав і чекав на продовження.

Потім глибокий, приглушений голос, сповнений неймовірного смутку, пролунав.

— Тому що він віддав мені «все». Я маю подякувати хоча б таким чином, щоб це не було марним.

— Він був кращою людиною, ніж я знав.

Він віддав не просто «життя». Ремембер, який розумів значення цього, м'яко кивнув.

Насправді, не тільки це, але й голос Деона Харта містив сильне почуття самоприниження та самоогиди, коли він казав «віддав мені» та «що я можу сказати», але Ремембер удав, що не помітив.

— Якщо так, то які слова ви напишете на надгробку?

— ... Ти казав про право.

— Так.

Деон гірко посміхнувся.

— Чи справді я маю право на те, щоб заповнити цей надгробок?

— Якщо не та людина, яку власник могили хотів захищати до кінця, то хто ж має це право тоді?

— ...

Відповіді не було.

Деон повернув голову й подивився на надгробок. Він простягнув руку, легенько провів нею по доглянутому газону перед собою й тихо промовив.

— Газон... про нього ти також подбав, Ремембере?

— Так.

— ... Дякувати я більше не стану, адже ціна вже сплачена. Однак, замість подяки, чи можу я поставити тобі одне запитання?

— Питайте.

— Чому ти не прибрав це? Чи є якась особлива причина?

Квітка розквітла прямо посередині могили.

... Це та сама квітка, що й у його кімнаті. Хоча вона з людського світу, це була дивна квітка, яка довго залишалася свіжою, і було невідомо, коли вона зав'яне.

«Я не мав жодного стосунку до квітів, але останнім часом часто їх бачу».

І лише один вид. Деон насупився.