Розділ 207 — Noli metuere (3)

Вона була надто помітною, щоб сказати, що дворецький просто пройшов повз, не помітивши квітку. Неможливо було пропустити її, особливо якщо Ремембер так ретельно доглядав газон.

Як і очікувалося, Ремембер дав відповідь одразу, ніби вже знав, що його про це запитають.

— Справа не в тому, що я не намагався прибрати її, я просто не зміг. Навіть коли я виривав квіти, вони виростали знову. Крім того, вони квітнуть цілий рік. Це не схоже на звичайну квітку.

— ...

Ці квіти розквітли на могилі Круеля. Якщо вони не зав'яли завдяки провидінню природи чи руці Ремембера, то має бути причина.

Мені чомусь подумалося, що це може мати якесь відношення до мене. Це просто безпідставне відчуття, але цього достатньо.

Я відчував шорстку, але м'яку текстуру трави під долонею. Коли отямився, моя ліва рука лежала на могилі і тягнулася до квітки.

— ...!

Щойно я торкнувся її кінчиками пальців, квітка розлетілася, немов ілюзія. Я завмер. З точки зору Ремембера могло здатися, що я просто заціпенів від надзвичайного явища, але це було не так.

Квітка Круеля заговорила.

[Я помер без жалю.]

[Я неквапливо чекатиму на тебе і сподіватимусь, що ти також житимеш без жалю.]

— ... Що.

Це не було закликом жити. Ніби знаючи мою поточну ситуація, він просто сподівався, що я «житиму без жалю».

У розгубленості я подивився на місце, де була квітка. Було так дивно, що не залишилося навіть сліду, тому на мить мені навіть здалося, що мені привиділося... але потім, бах!

«Хіба таке можливо?»

Я ляснув себе по щоці та провів рукою по місцю, де була квітка. Таке явище тут більше не з'явиться. У мене було таке передчуття.

Отже, ця квітка... квітла цілий рік лише для того, щоб передати це повідомлення, і продовжувала рости навіть після того, як її зірвали.

Тільки для мене.

«Те, що він помер без жалю, мабуть, було сказано для того, щоб я перестав себе звинувачувати».

Те, що це не було сказане прямо, насправді виявилося правильним вибором.

Бо я все ще собі не пробачив. Якби те, що малося на увазі, було передано прямо, а не таким чином, зрештою, я міг направити на себе меч.

Але було ще дещо. Я повільно погладив траву руками та заговорив пошепки, ніби переживав емоційне потрясіння.

— Квіти у вазі біля вікна в моїй кімнаті, мабуть, надіслав мій брат.

Хієн сказав, що він зібрав квіти, що квітли на могилі біля кордону.

Якби Хієн, якого не цікавило нічого, окрім рослин-людожерів, спробував нарвати для мене квіти з людського світу, він би зібрав якомога більше різних видів квітів, щоб зробити чудовий букет, а не лише одну просту квітку. Тож це, мабуть, був намір не самого Хієна.

Хіба він казав, що одна квітка привернула його увагу? Ймовірно, тут відбулося дещо, що було неможливо пояснити наукою.

— Дивно, мені не снилися кошмари, коли я спав у тій кімнаті.

Навіть коли жахіття все ж починалося в перші дні, біле світло проганяло його, перш ніж воно досягало свого найгіршого стану.

І найголовніше, останні слова, що сказав колишній Герой Кассіус.

[У день, коли тебе вигнали з твого кошмару, мене попросили передати тобі повідомлення.]

[Чоловік з чорним волоссям і зеленими очима попросив передати тобі привіт.]

О, справді.

Я схилив голову, торкнувшись чолом могили. Пробурмотів, ставши на коліна та притиснувшись до неї.

— Ти досі захищаєш мене.

Я благав тебе не робити цього.

Що мені робити з тобою, якщо ти захищаєш мене навіть після смерті?

Несподівано моя ненависть до себе не вибухнула. Потираючи чоло об шорстку траву, я мовив дещо безглузде, ніби жартуючи, трохи тихим голосом.

Навколо поширилася заспокійлива атмосфера, ніби я ніжився у весняному сонячному світлі.

— Якщо ти помер, тобі слід відпочивати, брате.

Коли я був молодшим, я таємно відвідував і спостерігав за своїм старшим братом, який був зайнятий підготовкою до наступництва. Мене швидко піднімали та садовили на стілець у кутку.

Була середина ночі, коли я не міг заснути. Пам'ятаю, як перевертався з боку на бік і врешті-решт вийшов у коридор, щоб прогулятися. Побачивши, що в кімнаті брата не вимкнуте світло, я увійшов всередину.

Він тоді навчався. Вдень він був зайнятий різними справами і не спав до пізньої ночі, тому я запитав його, коли він збирається відпочивати. Я досі пам'ятаю його відповідь.

— Кажуть, що можна виспатися, коли помреш.

Що, як він досі не спить?

Так само, як дитина завжди залишається дитиною в очах батьків, було очікувано, що в очах старшого брата, який хотів врятувати свого молодшого брата, я все ще виглядаю, як дитина, яку кинули в воду.

Але хоча це виглядає так, минуло вже багато часу відтоді, як я став дорослим. Мені вже майже тридцять, то що ж мені робити, щоб не виглядати так?

— ... Ремембере.

Я гукнув людину, яка весь час стояла позаду мене.

— Я вирішив, що написати на надгробку.

— Якщо скажете мені, я вигравіюю це якомога швидше...

— Ні. У цьому немає потреби.

Я підняв дерев'яну палицю, що лежала поруч.

Ставши Героєм і навчившись контролювати свою силу в битві з Імператором, я став здатен розбивати каміння голими руками. Не знаю, чи це стало можливо завдяки контролю сили, чи тому, що я «Герой», але все одно. Тож неважко було б вирізати надпис на камені дерев'яною палицею.

Для перевірки я легенько нашкрябав дещо на землі та продовжив говорити.

— Я сам напишу, тож чи можу я попросити тебе принести мені тіло мого брата...?

Щоб тіло брата стало цілим.

Я обережно підсунув до нього дерев'яну скриньку, яку поставив поруч із собою.

— ... Як і очікувалося, в скриньці була його голова. Хіба вона не розклалась?

— З нею все гаразд. Радше переймаюся, чи все гаразд з тілом.

— Бачите амулет, прикріплений до нижньої частини стовбура дерева? Він містить функції, що уповільнюють швидкість розкладання. Я поклав його туди на випадок, якщо решта тіла повернеться. Гадаю, це був правильний вибір.

Ремембер, який ніби готувався до цього моменту, підійшов із лопатою, яка стояла біля сусіднього дерева.

Ну, цього має бути достатньо. Тримаючи дерев'яну палицю, я витер напис на землі та поклав одну руку на надгробок. Рука, що тримала палицю, почала рухатися обережніше.

Спокійний голос поширився повітрям, ніби в тиші.

— Могила була зроблена в південному стилі заради цього моменту?

— Хіба можна було просто залишити тіло без нагляду без решти, яка може повернутися в будь-який момент? Це було б неввічливо щодо мертвих.

Замість могили в північному стилі, яка передбачає розміщення труни глибоко в землі, засипання її землею для вирівнювання та встановлення надгробка, це була могила в південному стилі з землею, насипаною у вигляді кургану.

Спочатку в південному стилі труну також поміщали під землю, але цього разу її залишили на поверхні, і лише присипали зверху землею, щоб її було легше вийняти. Пізніше, коли тіло буде цілим, можна буде оформити могилу у північному стилі.

З силою та витривалістю, нетиповими для старої людини, курган швидко розібрали, а труну відкрили. Почувши звук відкриття кришки, я зупинив руку та підняв голову.

— ... Ах.

З нізвідки пролунав стогін.

Тіло мого брата перебувало в безладді, ніби воно було відображенням того часу. Тіло в порваному одягу та зі слідами проколів різною зброєю. А вище...

Я щільно заплющив очі, перш ніж побачив поперечний зріз шиї.

Ремембер, який відкрив кришку дерев'яної скриньки, ніби щоб відвернути мою увагу, вийняв з-за пояса світлу нитку та голку і спитав.

— Що ви напишете на надгробку?

— ... Є фраза, яку я бачив у книзі мого брата, коли був малим.

Фраза, яку побачив у книзі брата, яку він тоді вивчав.

Він сказав, що це навчальна книга. Коли я схилив голову, дивлячись на незнайому мову, мій старший брат вказав на слова та процитував їхнє значення одне за одним. Якщо бути точним, він глянув на мене і вказав на кожне речення книги, читаючи його вголос, ніби навчався самостійно, але тепер я знав.

Це також було зроблено через турботу про мене.

— ... Я хочу її вигравіювати.

Ці слова пролунали через довгий час.

Хоча я закінчив говорити пізно, Ремембер лише глянув на мене і, нічого не кажучи, відрізав вузлуватий кінець нитки та вдів її в голку.

Пролунала м'яка і спокійна відповідь.

— Добре.

Чувся шелест, ніби він був чимось зайнятий.

Просто чуючи звук і навіть не дивлячись, я знав, що саме він робить. Зупинивши руку після того, як вигравірував ще кілька слів, я запитав:

— ... Хто ж ти, в біса, такий, Ремембере?

Перед тим, як вирушити в дорогу, він взяв бинти та пов'язки. Хоча те, що було в дерев'яній скриньці, не було розкрито, це була природна дія, ніби по-іншому і бути не могло.

У мене було багато запитань. Ніби відчуваючи це, Ремембер відповів, тримаючи бинт у руці.

— Я посередник для найманців, відправлений з королівства Есперанез.

— ... Це те, що ми вже певною мірою з'ясували.

— Що робить мене унікальним, так це те, що я походжу з високопоставленої дворянської родини.

— Якщо ти високопоставлений дворянин...

— Я був другим сином герцога. Зараз це мало що означає.

— Це не може бути незначним.

Я підхопив надані підказки, не пропустивши їх.

— Якщо ти з високопоставленої дворянської родини, ти повинен мати сильний вплив серед посередників.

— ...

— І якщо ти син герцога, ти повинен мати значні зв'язки. Не думаю, що було б достатньо назвати це «сильним впливом»...

— ... Не думаю, що я можу з цим впоратися. Як довго ще ви будете мучити старого? Для початку, я відіграю центральну роль серед посередників, відправлених до Імперії.

— Тоді...

— Відновлення цілого тіла нарешті завершено. Хочете його побачити?

— ...

Він змінив тему.

Але й цього разу мені доведеться змиритися з цим і відпустити. Бо я рефлекторно повернувся, навіть не замислюючись.

Там, у ідеальному стані, лежав Круель Харт, ніби в останні миті свого життя.

« ... Нарешті».

Можливо, тому що я нервував, або тому, що був заціпенілий від довгого стояння на колінах перед надгробком, я ледь змусив своє застигле тіло піднятися та наблизитися до труни. Чим ближче я підходив, тим чіткішим ставав вигляд Круеля.

Він нічим не відрізнявся від того, як виглядав, коли був живий, лише з пов'язкою навколо шиї.

Насправді це зайняло багато часу. Моє обличчя скривилося, ніби я готовий був заплакати.

— Круелю.

Ремембер тихо відступив назад. У будь-якому разі, я вже встиг витіснити його існування з сфери сприйняття, тому знову відкрив рота.

— Брате.

Звісно, готуватися до чогось і бачити наживо — це дві різні речі. Я повільно заплющив очі в несподівано складній ситуації. Настала знайома темрява.

Я відгородився від світу лише одними повіками, і після короткої тиші, ніби мене щось охопило, незаплановане слово вирвалося, як кашель.

— ... Вибач.

Так було минулого разу, і так сталося знову. Мої вибачення перед ним завжди були імпульсивними.

«Я не хотів цього казати».

Я думав просто перевірити, чи справді його тіло ціле, закрити кришку, а потім знову закопати.

Вибач. Вибач. Вибач.

Тупо повторюючи одні й ті самі слова, я прикусив кінчик язика і замовк.

Придушив емоції, що піднялися, і простягнув руку до обличчя Круеля. Його обличчя, якого я торкнувся вперше після його смерті, було холодним, без жодного тепла.

Це було радше сумно, ніж страшно.

— ... Мій брат сказав, що помер без жалю, тож, мабуть, мені теж не слід шкодувати.

Про що він взагалі думав?

— Я вже непоправний шматок сміття.

Однак, я не питатиму тебе, чому ти мене врятував.

Не питатиму, чи не краще було б тобі дозволити лихій людині, яка вбила всю твою родину, яка була тягарем для неї до цього, просто померти.

Бо це означало б заперечувати як смерть, так і життя брата.

— Але... як і сказав мій брат, я проживу життя без жалю.

Висловлюю тобі свою вдячність за те, що ти не нав'язуєш мені життя.

Ти, хто добровільно віддав своє життя заради мого виживання, мав повне право змусити мене жити. Проте я вдячний, що ти цього не зробив, і водночас я задихаюся від твоєї доброти, яка залишилася зі мною навіть після того, як ти покинув цей світ.

«Чому я не помітив цього, коли ти ще був живий?»