Розділ 208 — Noli metuere (4)

Молодість — не вагома причина. Дещо можна пробачити, виправдовуючись віком та незнанням, а дещо — ні. У моєму випадку це було останнє.

Як справжній грішник, я маю обов'язок виконати твоє бажання. Тож я вдячний. Бо якби ти побажав, щоб я жив, у мене не було б іншого вибору, окрім як підкоритися.

Легенько погладивши його по голові, я гірко посміхнувся. Я проживу життя без жалю, так, як ти бажаєш. Отже, брате.

— Зі мною все буде гаразд.

До того дня, коли ми знову зустрінемося.

— Солодких снів.

Просто відпочинь.

Немає потреби блокувати мої кошмари чи прокляття. Я вже дорослий. Ні, у мене ще багато недоліків, щоб вважатися «дорослим», але тепер, опинившись в цій ситуації, я не маю наміру уникати відповідальності, як дитина, і скиглити про те, як це обтяжливо.

Іншими словами, це все моє, і я не маю наміру простягати руки за допомогою до інших людей, живих чи мертвих.

Запах крові надходив з усіх боків. Це галюцинація, чи запах йшов від тіла брата? Не звернувши на це уваги, я ще кілька разів погладив його волосся, перш ніж повільно прибрати руку.

Ремембер непомітно підійшов і опустив кришку труни.

— Я оформлю могилу в північному стилі.

— Розраховуватиму на тебе.

Напис на надгробку не був завершеним. Я обернувся, щоб продовжити його, але зупинився, коли побачив це.

Кров усюди. Мені не дарма здалося, що запах крові посилився, гадаю, це саме тому.

« ... Така велика моя провина перед Круелем».

Світ був вкритий кров'ю.

Кров все ще була на такому рівні, що я відчував, як підошви мого взуття розбризкують її, але...

Щоб перевірити, я піднявся на скелю поблизу. В результаті рівень рідини швидко підвищився, послідувавши за підошвами взуття. Щойно я торкнувся землі, він знову опустився.

Цікаво. Посміхнувшись, я нахилився, щоб підняти дерев'яну паличку, просякнуту кров'ю. Мої руки були сухими, зовсім не вологими.

Я знову підійшов до надгробка і почав ретельно вирізати слова. Це було не дуже довге речення, і я був впевнений, тому зміг завершити його, не витративши багато часу.

Відповідь на слова брата, надіслана від усього серця, без будь-яких формальностей.

[Noli metuere una tecum bona mala tolerabimus.]

Не хвилюйся, разом з тобою я витримаю і хороше, і погане.

Я легенько провів по тонкому гравіюванню кінчиком пальця. Це мало б сенс з цим реченням. Ні, так і було.

Це спогад з мого дитинства, але я чітко пам'ятав його. Побачивши, як мій брат декламує цю частину, я заплющив очі. Прочитавши ще кілька речень, він підняв мене і поніс, коли я заснув.

Я думав, що це сон, бо заснув, але тепер, згадуючи це, це мала би бути реальність.

— Ви закінчили?

— ... Так.

— Ви підете після того, як могила буде готова, чи рушите одразу?

Я не мав наміру повертатися одразу. Піднявши куточок губ у відповідь на запитання Ремембера, я сів на землю.

Кров на шкірі та сильний запах крові дратували, але мої штани насправді не були мокрими, тож все гаразд. Я природно посміхнувся, вдаючи, що нічого не бачив і не відчував.

— Гадаю, це наша остання зустріч, тому планую залишитися трохи довше. Хочеш побути моїм співрозмовником?

— Що, на вашу думку, такого цікавого може бути в розмові з цим старим?

— Як може бути нецікаво розмовляти зі старим, який віддав свою молодість часу та здобув мудрість? Крім того, Ремембер — людина з багатьма таємницями.

Король Демонів наклав на голову Круеля закляття проти розкладання за умови, що Есперанез відкличе найманців з Імперії. Якщо так продовжуватиметься, магію буде скасовано.

«Я не впевнений, чи використав він магію на «голові», чи на «дерев'яній скриньці», в якій вона була».

Дивлячись на дерев'яні стовпи, розставлені навколо могили, та амулети, прикріплені до них, закляття Ремембера, яке уповільнювало швидкість розпаду, мало діяти в певному діапазоні, а не в конкретній точці. Тепер, коли тіло Круеля ціле, його голова також потрапить у цей діапазон.

Незалежно від того, чи було закляття на «голові» чи «дерев'яній скриньці», я планував попросити Ремембера в якості останньої послуги перед відправленням зняти амулет, який уповільнює розпад, якраз тоді, коли я повернуся до Замку Короля Демонів.

Якщо зачарованою була «дерев'яна скринька», то те, що блокує плин часу, зникне, і тіло Круеля рушить за течією природи без різниці між головою та тілом. Якщо ж заклинання було накладено на «голову», Король Демонів зніме магію, яка зупиняла час, приблизно в той самий момент, тож ціле тіло Круеля більше не буде прив'язане до цього світу та природно повернеться в землю.

Відповідно, його душа також зможе відпочити.

«Якщо воно все одно буде скасовано...»

Хіба не буде краще скасувати його після того, як магічна сила Короля Демонів ще більше витратиться?

Кажуть, що магія, яка зупиняла розпад, поступово витягала магічну силу заклинателя. Щоб витратити як можна більше магічної сили клятого Диявола, було б краще почекати якомога довше, перш ніж повертатися.

Навіть у цей момент я відчував огиду до себе через подібні розрахунки, але не мав наміру зупинятися. Поки я тихо погладжував губи, Ремембер, який копав землю, підняв голову, зустрівся зі мною поглядом і доброзичливо посміхнувся.

— Ви відкрито заявляєте, що збираєтеся розкопати мої таємниці.

— Ми ж бачимося востаннє, чи не так?

— «Востаннє» — справді гарне виправдання. Так мені здається, що я маю вислухати будь-яке ваше прохання.

— ...

— Але ж нас не розділяє смерть, то як ви можете стверджувати, що це кінець? Неможливо знати, що чекає нас в майбутньому.

— Отже, ми розійдемося, як тільки могилу буде завершено?

Я вдав розчарування та опустив плечі. Почувся тихий сміх, ніби старий потрапив у халепу.

— Кажуть, що з віком стаєш поступливішим, схоже, що я справді старію.

...

Що це за прихильність?

Деон підняв голову, почувши бурмотання із позитивним значенням. Старий, який колись був його дворецьким, дивився на нього своїми сріблясто-блакитними очима, що ніжно сяяли.

Обличчя Деона проясніло, ніби у відповідь. Старий легко засміявся.

Ремембер пам'ятав молодого Героя, який реагував з ентузіазмом, коли він його дражнив.

Він пам'ятав, як той намагався уникнути ліків, кажучи, що не хоче їх приймати, бо вони гіркі. Пам'ятав юнака, який супився, коли він клав йому в рот цукерку, але його вираз обличчя таємно розслаблявся.

Водночас у нього не було іншого вибору, окрім як запитати, бо старий знав, яке жалюгідне життя він прожив.

— Що вам цікаво?

Здається, Ремемберу теж вже час йти на пенсію.

Деон, який не мав уявлення, що відбувалося з самоіронічним Ремембером, яскраво посміхнувся і поплескав по землі поруч із собою.

— Не стій там, сідай поруч і давай поговоримо. Залиш могилу людині, яку Ремембер привів із собою.

— ... Ви знали?

— Так. Саме він, мабуть, і попередню могилу у південному стилі зробив. Не може бути, щоб старий шляхетний чоловік сам копав.

— ...

Ремембер, який дивився на Деона примруженими очима, клацнув пальцями.

Звідкись з'явився чоловік у чорному, і йому простягли лопату. Ремембер легенько поплескав його по плечу, ніби просячи про послугу, і сів поруч із Деоном.

— З якого часу ви знаєте?

— Хіба не я ставлю запитання? Я запитав те, що мені було цікаво.

— Розумію. Ви стали ще більш бешкетним. Якщо знали, могли б сказати мені раніше, а не просто дивитися, як старий сам копає.

— Це вина Ремембера, що приховував це. Крім того, ти надто здоровий, як для старого.

Мабуть, це не надто навантажило б його тіло.

Деон, обійнявши обидва коліна, притулився щокою до рук та посміхнувся. Ремембер тихо засміявся.

— Перш ніж я відповідатиму на запитання, я хотів би запитати, як довго ви плануєте залишатися...

— Я планую виїхати приблизно через три тижні. Тоді коли й Ремембер, звичайно.

— Ха.

— Не те щоб ти не прийняв таку ступінь впертості.

— ... Гадаю, мені варто буде ще раз перевірити кімнати в маєтку.

Це було безсоромне твердження, але що поробиш? Здається, ніби лише вчора він був дворецьким молодого Героя.

Цілком природно, що програє той, хто першим висловить свої емоції.

Деон граційно заплющив очі, прочитавши значення дозволу.

— Отже, тепер, коли ти знаєш, що немає сенсу гаяти час на такі розмови, давай проведемо повноцінну бесіду.

— І це ви теж помітили? Ви так виросли, що я навіть не помітив.

— Поки живий, не можна просто вічно стояти на місці. І я прошу про бесіду, а не про допит. Немає потреби так нервувати.

Ремембер засміявся замість того, щоб відповісти. Ці три тижні будуть запеклою битвою.

— Бесіда — це добре. Яка тема?

— Насправді, мені завжди було дещо цікаво.

Деону був цікавий Ремембер з того самого часу, коли він дізнався, яким незвичним був цей старий.

Якщо у нього з'явилася можливість поставити таке запитання, він був би дурнем, якби втратив її. Деон обережно заплющив очі, гріючись у сонячному світлі, що падало на нього. Спокійний голос додав до лагідної атмосфери.

— Колишній Імператор Едуардо Дезерт знав справжню особу Ремембера?

Імператор Едуардо не просто подарував Деону маєток. Також було відправлено працівників для управління та забезпечення зручностей в цій садибі, і Ремембер був одним із них.

Чи справді Імператор знав його особу і послав його? Якщо так, то з якої причини він це зробив?

Червоні очі, сповнені чітких питань, мовчки спонукали до відповіді. Ремембер повільно відкрив рота.

— Ви сказали, що це не допит... але тема розмови досить гостра.

— Ти знову намагаєшся змінити тему?

— Ні.

Сріблясто-блакитні очі м'яко вигнулися.

— Принаймні, він, мабуть, не знав стільки, скільки знаєте зараз ви, пане Харте. Його перше враження про мене було таке: підозрілий есперанець з охороною. Якби він переглянув старі книги, щоб розібратися, він би здогадався, що я посередник.

— Якщо він знав, що ти посередник, чому б Імператору не попросити про найманців... Ні, раніше Імператор ніколи б не дозволив підозрілій особі приєднатися до нього.

Колишній Імператор Едуардо Дезерт цінував свої мечі, тобто талановитих людей своєї фракції.

І, можливо, Деону було важко самому це визнати, але на той час він був його улюбленим мечем. Тож Імператор не міг розмістити небезпечні елементи в просторі, який мав бути його місцем спочинку.

— Повний нейтралітет есперанців загольновідомий, і всі також знають, що есперанці піклуються про свою країну. Який есперанець наразив би свою країну на небезпеку, зв'язавшись з улюбленим Героєм Імператора без причини? У ситуації, коли моя безпека була гарантована, бути представником бойової нації було б додатковим плюсом.

Ну, поки це стосувалося «людей», винятків бути не могло, але як він міг бути таким впевненим?

Голос старого продовжив, ніби той відчував сумніви.

— Есперанез — дуже закрите королівство. Іншими словами, туди дуже важко зайти чи вийти. Чи справді таке королівство надіслало б будь-кого? І це включає посередників.

— Зрозуміло.

— І, відповідаючи на питання, чому Імператор не попросив найманців, він, мабуть, не був впевнений, оскільки випадків реальної підтримки найманців було дуже мало. І найголовніше...

Він говорив пошепки, без найменшого коливання у своєму делікатному тоні.

— Людина, яка хоче померти, ніколи не шукатиме мотузку, падаючи у воду.

— ...

***

Три тижні пролетіли миттєво.

Могилу Круеля було завершено того ж дня, коли Деон і Ремембер розпочали свою «розмову».

Деон, який того дня недбало провів рукою по надгробку перед завершеною могилою, повернувся до свого маєтку та жив там у мирі з Ремембером. Окрім того, що йому більше не доводилося мати справу з паперами, він ходив до могили Круеля, коли мав час, і не мав нікого навколо, крім Ремембера, його повсякденне життя нічим не відрізнялося від попереднього.

Час від часу Ремембер приносив новини про армію Короля Демонів, але Деон навіть оком не змигнув, почувши інформацію про те, що вона перемагає чи навіть програє.

«Демони, з яких було знято заборону на магію, ніяк не можуть зазнати нищівної поразки».

Першочергово він не мав особливої прихильності до «раси демонів» чи «армії Короля Демонів».

Радше, для його плану було б навіть ліпше, якби кількість демонів була помірно зменшена. Було б добре, якби загинуло стільки, щоб залишку вистачило рівно для того, аби повністю знищити людський світ. Що б мало статися, щоб загинули командири загонів? Вони — найбільша проблема.

Пізніше, коли прийшла звістка про те, що бойова ситуація, в якій армію Короля Демонів було відкинуто, повністю змінилася з прибуттям командира загону, Деон тихо кивнув.

Звичайно, проблема в командирі загону.

— Ви плануєте рушати зараз?

Незмінний, спокійний голос перервав думки Деона.