Розділ 215 — Ненависть подібна лісовій пожежі (6)

Але йому це було нецікаво. Деон втомився, тому хотів би, щоб він просто відправив його до кімнати.

Хоча він ніяк не міг не прочитати відвертого виразу його обличчя, Король Демонів удав, що нічого не помітив, спокійно підійшов та відчинив двері в кутку.

— Обирай. Якщо тобі щось подобається, я тебе навчу.

— ...

Відчуваючи, що не в силах протистояти широко відчиненим дверям та посмішці, що була направлена на нього, Деон зітхнув і встав з-за стільця піаніно.

— Чому ви так одержимі моїм хобі? Вас це не стосується.

— Здається, причину я тобі поясняв.

— ... Ви серйозно?

— Звичайно. І ти кажеш, що це мене не стосується? Ще й як стосується. Все не працюватиме належним чином, якщо дух головної сили буде зламаний.

Нахмурившись, Деон зазирнув у відчинені двері і відповів.

Всередині було багато всіляких музичних інструментів.

Від знайомих інструментів північного стилю до невідомих з півдню. Деон, який обводив пальцями знайому арфу, раптово зупинився, коли слова Короля Демонів промайнули в його голові.

— ... Ви казали, що якщо є інструмент, який мені сподобається, ви навчите мене грати на ньому...

— Це так.

— Це означає... що ви можете грати на кожному інструменті в цій кімнаті?

— Звичайно. Як я можу навчити когось грати на інструменті, на якому сам не вмію грати?

Дурниці.

Це кімната, в якій, здавалося, була зібрана колекція музичних інструментів з усього світу, але чи справді він може грати на них усіх?

— Якщо ти мені не віриш, я міг би зіграти тобі.

— ... Ні, я вірю. Ви живите вже давно, тому це можливо. Тим не менш, я хотів би почути вашу гру...

— Будь-який інструмент чи пісня, що побажаєш?

— Я вже чув фортепіано, тож, будь ласка, зіграйте на скрипці.

— Добре? Неочікувано.

Він що, гадав, що Деон обере якийсь незнайомий інструмент.

Деон просто посміхнувся.

Хіба він не сказав, що вірить? Це неймовірно за людськими мірками, але перед ним Диявол, і він ніяк не міг би збрехати про щось подібне, тому Деон мусив повірити. Іншими словами, оскільки метою не був сумнів чи перевірка, не було потреби обирати складний інструмент.

Але пісня.

— Хотів би почути іншу пісню.

— Яку?

— Я не знаю назви. Це народна пісня, широко відома у світі людей. В словах, здається, Смерть застерігає не чинити гріхів?

— А, «Порада Смерті»?

Здається, він теж знає. Деон не думав, що назва так одразу спливе.

Якщо б Диявол сказав, що не знає, Деон спробував би наспівати її. Йому було цікаво побачити реакцію Короля Демонів на слова пісні, але зрештою, це було розчарування.

Поки Деон подумки цокнув язиком, Король Демонів, який налаштував інструмент кількома нотами, підняв голову та посміхнувся.

— Мені подобається, бо це коротка пісня. Вона нескладна, тому я одразу ж зіграю її для тебе.

— ...

Що це за безглузда комедія, в якій Диявол, якого можна назвати центром усього всесвітнього зла, найбільший злочинець людства, грав пісню, слова якої застережували не чинити гріха?

Чи помітив Король Демонів сарказм Деона чи ні, він зайняв стійку. Поклав смичок на струни, і гра почалася.

« ... а він вправний».

Хоча це проста пісня, очевидно, що в нього надзвичайний талант. Майстерність, якої звичайна людина не змогла б досягти, навіть якби тренувалася все своє життя. Те саме стосувалося і фортепіано, і здається, що він не тільки може грати на всіх інструментах, але й його майстерність на високому рівні.

Хоча це був лише акомпанемент без співу, текст природно спадав на думку синхронно з нотами.

Здається, цей текст чітко нагадував про найрозпливчастіші моменти життя. Деон озирнувся на слова пісні у своїй пам'яті.

Колись давно, у світі, Смерть сказала.

Не гріши.

Після смерті твоя душа почне ламатися під тягарем твоїх гріхів.

Зникнути не виплативши належну ціну — дуже зручний спосіб уникання.

Чим більший гріх, тим швидше відбувається процес реінкарнації.

І...

«Хіба це не кінець?»

Пісня не закінчилась на цьому. Подібні ноти повторювалися та продовжувалися природно, ніби далі був другий куплет.

Хоча вона виявилася коротшою за типову пісню, вона точно була довшою, ніж Деон думав спочатку.

Той факт, що існує другий куплет, означає, що далі є ще слова... Деон подивився на Короля Демонів.

— Що?

— ... Ні, я добре вас почув.

— Дрібниці.

Король Демонів грайливо та елегантно вклонився, потім повернувся та відклав інструмент.

Після незручної тиші його низький голос, схожий на бурмотіння, заповнив простір:

— Схоже, тобі нецікаво грати на інструментах, тому наступного разу я спробую навчити тебе чомусь іншому.

— ... Невже у вас немає варіанту здатися? У будь-якому разі, у мене немає часу займатися хобі...

— Є.

— ...

— Якщо в тебе його немає, його варто створити. Здається, ти занадто впевнений у собі...

Дійсно. Король Демонів розвернувся і скоротив відстань, злегка нахиляючись, щоб їхні очі були на одному рівні.

Здавалося, він дивився в яскраво-червоні очі, але потім вони зникли між вигнутими повіками. Він посміхнувся і постукав по скроні Деона вказівним пальцем.

— Незалежно від того, наскільки чудове твоє тіло, якщо ця частина пошкоджена, воно буде марним. Навіть якщо ти Герой, дух існує окремо від тіла.

— ...

— Я розумію, що ти пишаєшся тим, що став Героєм, але не будь надто самовпевненим. З того, що я бачу, твій розум зараз не в найкращому стані.

***

Нарешті Деон звільнився від Диявола. Це був момент, якого він чекав, але настрій Деона все одно не покращився. І це попри те, що Король Демонів відпустив його досить легко, всупереч його дивно наполегливій поведінці, ніби він не планував відпускати його, поки той не навчиться чогось нового.

«Невже сьогодні просто день, щоб бути в поганому настрої?»

Враховуючи інцидент, який стався в конференц-залі, здається, можна сказати, що це так.

Тим не менш, він не міг продовжувати дратуватися. Намагаючись якомога більше охолонути, Деон думав, що якщо продовжуватиме витрачати свої емоції, опиниться у програші він сам.

« ... Швидше повернуся».

Знайома кімната, простір, який можна розглядати як своєрідну особисту територію, давала відчуття стабільності незалежно від того, місце для відпочинку це, чи ні.

Отже, найкраще було б повернутися і лягти в ліжко. Навіть якщо доведеться працювати, можна робити це в ліжку. Дан трохи чіплятиметься, але можна просто ігнорувати його.

Швидкими кроками він дістався до кімнати. Деон побачив постать, що стояла перед дверима.

— Еде.

— Пане Деоне.

Вірний лейтенант схилив голову та вибачився, сказавши, що йому шкода, що він не зміг прийти за ним.

Невже він прийшов сюди лише тому, що хвилювався про це? Деон, який мовчки дивився на нього, різко відкрив рота через раптовий імпульс.

Це був імпульс, який не мав нічого спільного з Едом.

— Немає за що вибачатися, просто принеси мені випити.

— ... що?

— Багато.

— Так?

— Принаймні десять пляшок.

— ... Хіба вам не слід мене покарати? Вибачте. Я образив пана Деона...

— Я сказав, що тобі нема за що вибачатися.

Він нічого поганого не зробив.

Едові очі тремтіли від розгубленості, шоку та сумніву. Це могло здатися жалюгідним для людини з м'яким серцем, але Деон повністю проігнорував це.

Відповіді не було, але оскільки Деон про це попросив, він був впевнений, що Ед все виконає. Він пройшов повз демона та відчинив двері. Його погляд зустрівся з дечим.

...

« ... Ні, оскільки вона не має очей, казати «погляди зустрілися» трохи дивно».

Дивна рослина.

Монстр тихо закричав, ніби питаючи, що я роблю, досі стоячи там. Я зачинив двері та зайшов всередину, ніби деякий час тому не був у заціпенінні. Складний погляд був спрямований на рослину-монстра.

— ... На мить я забув про неї.

— Про що?

Схоже, у мене сьогодні було багато роботи.

Я сам сказав Данові, щоб той приніс цю потвору. Сам наказав і зовсім забув про це. Однак, справа була зроблена, бо Дан виконав те, про що я попросив.

Запізно пересунувши ноги, я підійшов до квіткового горщика, поставленого на знайоме місце. Коли я наблизився, брунька, що була спрямована в мій бік, трохи розкрилася, потім зменшилася та закричала. Листя затремтіло, ніби вітаючись.

Я ледь помітно посміхнувся.

— Добре, привіт.

— Яйк!

Це була дивна рослина, що походила від того ж виду, що й попередня рослина на вікні, яка не могла легко померти.

Як і очікувалося, у мене не було іншого вибору, окрім як чіплятися за чужі залишки до кінця свого життя. Проковтнувши гірке відчуття, я простягнув руку, щоб доторкнутися до бруньки.

— Відтепер це твоє місце. Поводься тихо.

— Пфф.

Чи це квіти, які походили від рослин у людському світі, були ніжними за своєю природою? Чи це конкретно ця була особливо доброзичлива до людей... Я обернувся, залишивши свої безглузді думки.

Дан, який прокрався всередину, стояв там як ні в чому не бувало, ніби був тут з самого початку.

— Де ти був...

— Схоже, вам дуже подобається ця рослина. Ви дали їй ім'я?

— ...

— Ви хоча б моє ім'я знаєте?

— ... Як тебе звати?

Я знаю, що передумаю, але думаю поки що залишити це як є. Примружившись, я відвернувся.

Якщо подумати, ставлення Дана, коли він прийняв пропозицію Короля Демонів на зустрічі, було підозрілим, тому це, мабуть, мало з цим щось спільне.

У Царстві Демонів все було просто. Якщо демони зосередять свої очі та вуха на ньому, вони негайно перервуть трансляцію на екрані та переріжуть йому горло, щойно у них з'явиться підозра, що він планує нашкодити Царству Демонів. Дан, ймовірно, знає про це, тому з ним не буде жодних проблем.

«Він не ідіот. Навряд чи він збирається встромити мені ножа в спину прямо у Царстві Демонів».

Чи знав він про мої думки чи ні, почувся його тихий сміх.

— Ви такий безсердечний.

— Яйк!

— Замовкни.

Попередня рослина також не мала імені, тож навіщо мені давати їй ім'я зараз?

Роздратовано я зняв верхній одяг і сів на ліжко.

Дан, який спритно зловив пальто, що летіло в його бік, акуратно склав його та перекинув через руку, потім зупинився та повернув голову.

— ... Дивно, весь час віяло холодом...

Там, куди впав його погляд, було вікно, що було навстіж відчинене, впускаючи холодне повітря.

— Вам не холодно?

— Не дуже.

— Все ж краще тримати його зачиненим. У кімнаті надто холодно.

...

Перш ніж Деон встиг щось сказати, Дан підійшов до вікна та простягнув руку. Однак він не зміг досягти своєї мети, оскільки збоку раптово вискочила зелена стеблина та вдарила його по руці, і йому довелося відступити назад від несподіванки.

Він почув, як Деон, що спостерігав, засміявся.

— Молодець.

— Яйк!

— Господарю...?

Деон, який підійшов ближче, взяв квітковий горщик і знову сів на ліжко. Його вказівний палець похлопав по бруньці, ніби хвалячи його.

— Просто залиш його відкритим. Бо від запаху в мене болить голова.

— Запах... про що ви говорите? Тут нічим не пахне...

— Ось як.

Коли червоні очі оглянули кімнату, наповнену кров'ю, в них застиг вираз нерозуміння.

— Час настав...

— ...?

Тук, тук.

— Це Ед, пане Деоне.

— Так, заходь.

Двері відчинилися, і щось, що не було Едом з'явилося. Деон замовк, помітивши візок, повний пляшок з алкоголем. Він відчув поруч примружений погляд Дана, але вдав, що не помітив його, і відвів погляд.

... Він гадав, що Ед грубо набере кілька пляшок і принесе, але ніколи не думав, що він притягне цілий візок. Деон сказав, щоб той приніс багато, і він приніс багато.

Деон, який порожньо дивився на пляшки, що їх одну за одною ставили на стіл, тихо пробурмотів.

— Не думаю, що все поміститься на стіл...

— Решту я поставлю на підлогу.

— Е-ем... добре... дякую за твою наполегливу працю...

Руки в білих рукавичках старанно переносили пляшки на стіл. Деон, який ледве відновив самовладання після довгого спостереження за сценою, запізно глянув на його долоні і спитав:

— Ти не зняв рукавички?

Руки досі були в білосніжних рукавичках.

Поширилися чутки, що Деон прийняв демонів такими, якими вони є, тому всі перестали вдавати людей. Тоді чому Ед не зняв рукавичок, які, мабуть, його дратують?

Ед, шокований, зігнув пальці.

— Що...? Так, це правда. Якщо є якась проблема...

— Ні. Не в цьому справа, просто інші демони перестали приховувати свої відмінні від людей риси переді мною.

— О, знаю. Я теж про це думав, але це увійшло у звичку, і руки без них відчуваються порожніми, а оскільки я отримав їх у подарунок, я вирішив просто продовжувати їх носити.

— ... Подарунок?

— Так.

Ед ледь помітно посміхнувся.

— Це подарунок від пана Деона.