Розділ 12 — Герої, зібрання та... (3)

Збентеження було недовгим. Командири загонів швидко заспокоїлися та різко підвелись.

Невдовзі двері відчинилися, і увійшли Король Демонів та командир Нульвого загону, Арут.

Іделія швидко глянула на вираз обличчя Белітана.

Як і очікувалося, його вираз обличчя був жахливим. Хто ж посмів би зв'язуватися з паном Арутом? Він найшанованіша людина в Замку Демонів, поруч із Королем Демонів.

Король Демонів, неквапливо сівши в розкішне крісло на чолі столу, схрестив ноги і легенько махнув рукою.

— Сідайте всі.

Всі разом зарухались, розсідаючись по своїх місцях.

Король Демонів оглянув усіх, хто сидів, потім подивився на Деона, який сів найближче, і ледь помітно підняв куточки рота.

— Як ви, можливо, знаєте, до нас проник порушник. Командир Нульового загону вправно його спіймав.

Усі звернули очі на Деона.

Було зрозуміло, що погляд усіх присутніх був обтяжливими, але він навіть не підіймав голови і просто грався з кубом в руках.

... Куб?

Командири загонів почали активно обмінюватися поглядами.

«Гей, це...»

«Так, схоже, він дуже зацікавлений у цій справі».

«Натомість результати більш очікувані...»

«Це може бути небезпечно, тому краще бути обережним».

Під час війни, коли відбувалися зібрання, він завжди збирав кубик і вислуховував думки всіх причетних.

Якщо йому подобалася ідея, куб плавно повертався, але якщо не подобалася, він обертався так грубо, що звук клацання наповнював усю залу.

Незалежно від того, повертався він грубо чи плавно, найкращий висновок завжди наставав із повним завершенням куба. Проблема полягала в тому, що якщо щось йшло не так, він завжди збирався хаотично.

Король Демонів продовжував говорити, поки в повітрі висіла ледь помітна напруга.

— Розслідування показало, що це був не простий зловмисник. Звичайно, це не могло бути так просто, враховуючи, що до Замку Короля Демонів навіть увійти нелегко, але цей випадок навіть так особливий.

Очі, сповнені легкої ворожості, сканували демонів, що сиділи на своїх місцях.

Хоча його погляд був спрямований на командирів загонів, він не дивився на них. Король Демонів говорив з ледь помітним натяком, ніби дивився на когось за ними.

— Тому що це був фрагмент Героя.

— ... Ви кажете, що це був Герой?

— Так, їх не так багато. Імперія відправила сюди одного з таких людей, як розмінну монету.

Грух!

Почувся важкий звук. Командири загонів не потурбувалися підняти погляд, щоб знайти причину шуму.

Тому що було очевидно, хто це був, навіть не дивлячись.

Король Демонів нахилився вперед, кладучи стиснутий кулак на підлокітник кресла. Сильний тиск наповнив всю конференц-залу.

— Яка у цього мета?

— ...

— Дії Імперії незвичайні. Ми навіть втратили зв'язок з командиркою Дев'ятого загону, яка нещодавно вирушила на передову. Мабуть, виникла якась проблема.

Диявол сильний. Оскільки він був достатньо сильним, щоб не використовувати свій мозок, його вибір завжди був простим і вагомим.

Так було і цього разу.

— Командир Першого загону.

— Так.

— Іди.

Він думав про початок повномасштабної війни.

Джайкар — права рука Диявола. Не було жодного ідіота серед присутніх тут, хто би не знав, що означає цей крок.

Після миті паузи, Джайкар опустив голову і подивився на Короля Демонів злегка піднятими очима.

За мить він спокійно відповів, знову опустивши погляд без жодних питань.

— Слухаюсь.

Легка хмара війни почала витати над конференц-залом.

Хоча війна не мала спалахнути одразу, здавалося, що напруга вибухне будь-якої миті, і Король Демонів заплескав у долоні, ніби намагаючись змінити атмосферу.

Тишу порушив спокійний голос.

— Гаразд, гадаю, це приблизно кінець історії, але є ще дещо, що нам потрібно зачепити, перш ніж ми почнемо обговорювати наступне питання.

— ...?

— Яку винагороду ми повинні дати командиру Нульового загону, який самотужки впіймав фрагмент Героя?

Рука, яка постійно обертала куб, зупинилася.

Червоні очі, погляд яких жодної миті не відривався від столу протягом усієї зустрічі, повільно піднялися до нього.

Король Демонів посміхнувся, дивлячись в його багряні очі.

— Було б непогано, якби зацікавлена сторона, сама обрала.

***

Я ненавиджу зустрічі командирів загонів. Я так їх ненавиджу. Звісно ж, причину не було сенсу називати.

Тому що мені страшно!

Їдальню, призначену лише для командирів загонів, можна було стерпіти, оскільки були ті, хто не відвідували її, але зібрання в конференц-залі — це подія, де присутні більшість з них. Тож от настільки це може страшно!

«Я не хочу йти...»

Щоразу, коли я запізнювався на зустріч, це відбувалось тому, що я не хотів туди йти. Якби не Король Демонів, який прийшов мене супроводити особисто, я б знову запізнився й на цей раз.

О, чи я все одно запізнився?

Я вже збирався потерти спітнілі руки об поділ одягу, але зупинився. Що це?

«Кубик?»

Кубик. Звичайно, я брав кубик із собою, коли вирушав на зустрічі, але лише в тих випадках, коли зібрання було зосереджене на мені.

У будь-якому разі, зібрання проходили добре, навіть якщо я його не використовував. Якщо хтось зустрічався зі мною поглядом, то неодмінно запитував мою думку. Це було занадто ніяково, тому я уникав зорового контакту та грався з кубиками, щоб убити час... Це означало, що зустріч, яка зараз мене очікує, — це зібрання, зосереджене навколо Диявола!

Чому Король Демонів тоді не сказав про це раніше?

Я хочу повернутися назад до кімнати і покласти його туди, де йому місце, але вже надто пізно.

— Король Демонів і командир Нульового загону прибули.

Двері до конференц-залу відчинилися пвд супровід досить гучного і урочистого голоса.

Я невпевнено увійшов до конференц-зали, почуваючись як корова, яку тягнуть на бійню.

І невдовзі після початку зустрічі мої думки про кубик змінилися на сто вісімдесят градусів.

«Я радий, що взяв його».

Було б ніяково, якби я його не приніс.

Атмосфера була страшною, через що ніхто на мене не звертав уваги, тому це було ідеальне середовище для складання головоломки.

Поки я повторював процес повертання сторін кубу, їх співпадіння та повторного перетасування, Король Демонів раптом видав несподіваний звук.

— Гаразд, гадаю, це приблизно кінець історії, але є ще дещо, що нам потрібно зачепити, перш ніж ми почнемо обговорювати наступне питання.

До того часу я думав, що це не має до мене жодного стосунку.

— Яку винагороду ми повинні дати командиру Нульового загону, який самотужки впіймав фрагмент Героя?

Я здивовано підняв голову.

Погляд Короля Демонів був надто очевидно спрямований у моєму напрямку, щоб його можна було сприйняти як помилку.

Він навіть додав, ніби влучивши в ціль.

— Було б непогано, якби зацікавлена сторона, сама обрала.

Запала тиша, яка мала інше значення, ніж раніше.

Оскільки я не зміг легко відповісти, інші командири загонів, які тримали язики за зубами, поглянули на Диявола. Король Демонів подивився на мене, піднявши підборіддя, ніби наказуючи мені швидше відповісти.

Мовчки я подивився із боку в бік.

«Отже... ти хочеш, щоб я сказав, чого бажаю, так?»

Якщо це те, чого він хотів, то це небагато. Навіть з точки зору Короля Демонів були речі, які він міг мені дати.

— Відставка...

— Ні.

— Тоді алкоголь...

— Ти серйозно?

— ...

— ...

... Я думав, що в цьому немає нічого такого.

Коли він рішуче перебив мене, вираз його обличчя залишився незмінним.

Все ще з ніжною посмішкою на обличчі, Король Демонів чекав моїх наступних слів.

Я відчував тягар від погляду, який невідривно стежив за мною, тому спробував швидко щось вигадати і покінчити з цим, але...

Крім цього, мені насправді нічого не хотілось...?

— ... Я зараз нічого не можу вигадати, тож можна відкласти це на потім?

— Про що ти збираєшся попросити? Мені вже варто лякатись?

Він засміявся, прибрав руку, що лежала на його підборідді, і випрямив верхню частину тіла.

Оглянувши командирів загонів, його очі швидко закотились, коли він помітив Белітана.

Командири загонів, які інстинктивно відчули, що він збирається перейти до наступного пункту, напружилися, і коли повітря знову стало важким, я не зміг змусити себе підняти чи опустити погляд, тому просто почав повертати кубик під столом, покладаючись на свої відчуття.

Яким би не був порядок денний, він не має до мене жодного стосунку.

— Командире Шостого загону, я чув, що ти щось хотів сказати про монстрів?

— Так, я хотів би попросити про підтримку.

— Гм...

Король Демонів дістав папери і переглянув звіт. Вираз його обличчя, який спочатку був спокійним, дедалі більше спотворювався, коли він читав документ.

Нарешті, прочитавши останній рядок, він тихо застогнав.

— Справа справді серйозна. Тебе і командира Дванадцятого загону недостатньо?

— Дванадцятий загін наразі не має сил, щоб полювати на монстрів.

На мить рухи Короля Демонів зупинилися. Погляд, що уважно переглядав документи, піднявся вертикально і зупинився на Белітані.

Я подумки кивнув головою, споглядаючи за ними. Ззовні ж я продовжував бути нерухомим, або, краще сказати, завмерлим.

Ви, мабуть, здивувались. Це природно, що ви дивуєтесь. Бо я теж був здивований.

Що це означає? Хіба це не значить, що армія зазнала стільки шкоди, що більше не може полювати на монстрів? Причина точно мала бути в монстрах.

— Тоді посада командира Дванадцятого загону вакантна...

— Я чув, що він одужує після поранення.

— Поранення від звичайних монстрів?

— Будьте обережні із подібними словами. Якщо навіть невелика група збереться разом, вони можуть стати загрозливим ворогом.

Командири загонів обмінювались думками тихим шепотом.

Це було легко зрозуміти. Дванадцятий загін постраждав від звичайних демонічних монстрів.

«Простими» монстрами їх називали у кращому випадку. В Імперії вони вважились «монстрами», але тут — просто невдахами.

Сила Короля Демонів породжує численних демонів навіть без його наміру. Ось чому Король Демонів є загрозою, і це вирішальна причина чому Імперія — і, як наслідок, усі люди — наполегливо намагаються позбутися його.

Однак, створити життя не так просто.

Серед народжених демонів лише сорок відсотків були справді раціональними істотами, яких можна було б назвати «демонами». Решта шістдесят — це маленькі істоти, вірні лише власним бажанням, і їх навіть соромно було називати справжніми демонами.

Оскільки вони намагались з'їсти навіть інших демонів, не говорячи вже про їх підкорення, Король Демонів нарік їх «монстрами» та регулярно влаштовував зачистки їх поголів'я заради безпеки демонів.

«Це просто спало на думку. Хіба я не занадто довго тут пробув?»

Скільки часу минуло відтоді, як я бачив сонячне світло останній раз?

Відчуваючи приплив смутку, я пильно подивився на стіл.

Тим часом голос Короля Демонів, який на мить замовк, знову пролунав в залі. Я думав, що він буде трохи схвильований, але, можливо, тому, що він був Дияволом, його голос був набагато спокійнішим, ніж зазвичай.

— Документи мають свої обмеження. Поясни сам.

— У якийсь момент кількість монстрів значно зросла. На той час, як ми це зрозуміли, було надто пізно. Ми спробували із цим впоратися, але половина маленьких сіл вже була знищена.

— Половина... А що ж тоді з іншою половиною?

— Ми евакуювали всіх до великого міста зі стінами.

Я думав, що Белітан невіглас, але в нього напрочуд гарна розсудливість..?

Вибач. Мабуть, я недооцінив тебе. Я мовчки слухав його пояснення, вибачаючись подумки.

— Проблема в тому, що монстрів так багато, що вони навіть намагаються перелізти через стіни. Кожен день схожий на війну.

— ... Відтепер нам доведеться розміщувати командирів загонів і у великих містах.

— Чому їхня кількість так раптово зросла?...

Слова Короля Демонів після його бурмотіння до самого себе були ближчі до голосіння.

Він склав руки разом, поклав підборіддя на них і байдуже заговорив.

— Це тому, що Герой загинув. Тому що баланс було порушено.

Кажучи це, Король Демонів поглянув на мене.

Ні, чому ти дивишся на мене? Хіба це моя вина? Це ти довів Героя до смерті, чи не так?

Однак, я не міг дивився йому прямо в очі, тому таємно уникав погляду, а Диявол промовив, коли гортав невідомий документ, коли я відвів погляд:

— У нас чотири великі міста... Більше того, якщо Дванадцятий загін нездатний до бою, оборона буде провалена.

— Так, тому я прошу підкріплення.

— Де... Решта солдатів...

Зловісне передчуття пробігло мурашками по моїй спині. Я швидко опустив погляд, щоб приховати тремтячі зіниці.

Я зрозумів це надто пізно, але куб крутився під столом, як шалений.

Я вперше зрозумів, що мої руки можуть рухатися так швидко.

Клац, клац, клац.

Чому я такий стурбований? Хіба це не природно?

Якщо подумати про запасних солдатів, хто спадає на думку? Це я. Запасний із запасу, який навіть не займається паперовою роботою, за яку відповідають усі командири загонів! Все, що я роблю, це спалюю сади і перекидаю підноси з їжею...

— Аруте, тобі краще піти.

... клац.

Мої руки зупинились. Дихання зупинилося також.

«Ні в якому разі! Подумай про це ще раз!»

На перший погляд, мені здалося, що я побачив когось, хто манив мене з іншого боку річки.

Коли я поспішно почав проштовхувати кисень у легені, моя голова знову почала працювати. І цього разу я навіть не міг ображатися на свою шалену головну біль.

Не встиг я озирнутися, як міцно тримав готовий куб обома руками та кричав про себе.

Я знав, що все буде так!