Розділ 217 — Ненависть подібна лісовій пожежі (8)

Деон злегка відкрив рота, ніби почув дещо абсурдне.

— Це стосується лише сутності господаря, не враховуючи поточну ситуацію.

— Ні... як би там не було... Не думаю, що я добрий.

— Ну. Зазвичай люди, які можуть уникнути відповідальності, звинувативши інших, природним чином, зрештою це й роблять. Чим важче провина, тим сильніше бажання так вчинити. Адже себе звинувачувати боляче.

— ...

— Гадаю, це можна розглядати як своєрідний інстинкт самозахисту.

Рот Деона стулився.

Дан, який злегка змочив губи алкоголем зі склянки в руці, повільно заговорив.

— Тим не менш, господар вирішив звинувачувати себе, а не інших. Хоча це були радше швидкоплинні стосунки, ніж глибока дружба. Якщо це не доброта, то що?

— ... Це слід розглядати як об'єктивне судження, а не як прояв доброти.

— Думаєте, що люди звинувачують невинних, бо не знають, як об'єктивно оцінювати ситуацію? Усі роблять так, хоча й знають, що це неправильно.

Він поставив склянку, в якій все ще хлюпалася рідина.

Коли Деон потягнувся за новою пляшкою, перш ніж він встиг це усвідомити, Дан легенько перехопив його зап'ястя, зупинивши, та поставив перед ним пляшку, відкриту звичайним способом.

Деон глянув на нього, підняв акуратно відкриту пляшку та сказав:

— Я поставив під загрозу незліченні життя заради власних особистих цілей.

— Я знаю.

— І все ж, не знаючи міри, спрямовую свою ненависть на інших.

— І це теж знаю.

— Коли ми зруйнували Імперію...

— Я теж це знаю. Коли я казав, що господар не звинувачує інших?

Чому він так вперто заперечував те, повз що можна було просто пройти?

Дан вилив усю рідину, що залишилася у склянці, до рота та знову наповнив її.

— Раніше я сказав, що замість того, щоб звинувачувати інших, ви обрали звинувачувати себе.

— Саме так. Навіть у випадку з чаклункою, бачачи моє ставлення до герцога та Імператора, що ти мав на увазі, коли казав це...

— Невже? Тоді дозвольте мені виправити себе. Господар обрав звинувачувати себе, перш ніж звинувачувати інших.

— ...

— Якби ви спочатку звинувачували інших, а не себе, ви б не сказали таких слів.

— Але.

— Господарю.

З самого початку Дан сказав це не для того, щоб розпочати суперечку.

Оскільки це було просто випадкове зауваження, було б краще швидко з цим закінчити, тому Дан відкрив рота, не зволікаючи.

— Кого ви найбільше ненавидите і зневажаєте у світі?

— ...

Деон заціпенів, ніби втратив дар мови. Дан підняв склянку з таким виразом обличчя, ніби цього й очікував.

— Ось чому.

На його думку, Деон став таким, бо мав переповнені почуття до себе.

Він може стверджувати, що звинувачує інших задля виживання, адже відчував, що в іншому випадку вбив би себе. Але це лише тому, що він звинувачує себе, і ці емоції, що переповнюють чашу, зрештою, виливалися назовні та спрямувалися на інших.

З огляду на масштаб переповнення, виникало дивне відчуття, адже ставала очевидна сила емоцій, які він відчував до себе. Як і його добра натура, яка, якби зросла за нормальних умов, ніколи б не мала змоги так легко спрямовувати негативні емоції на інших.

Зі збільшенням часу, який вони провели разом.

Дан все більше розумів Деона.

***

Ед не міг піти проти наказів Деона, тому він намагався принести йому багато алкоголю, але це не означало, що він почувався в безпеці.

Незалежно від того, наскільки змінився Деон, чи змінилася навіть його п'яна поведінка?

Оскільки він став Героєм, був шанс, що він впорається, але не можна було ігнорувати можливість того, що це лише один шанс. Якщо його п'яне шаленство повториться, Замок Диявола знову буде перекинуто з ніг на голову.

Тож Ед вирішив піти до Короля Демонів і доповісти про це, перш ніж принести алкоголь Деону Харту.

[О, все гаразд.]

Такою була його відповідь.

[П'яне шаленство Деона було спричинене тим, що його час застиг у минулому.]

[У минулому... ви маєте на увазі?]

[Так.]

Восьмирічна війна.

Король Демонів, важко ковтнувши, посміхнувся, щоб заспокоїти співрозмовника. Ед злякався, побачивши посмішку Диявола, але тому було байдуже.

[Він живе теперішнім, тому проблем не буде.]

Деон Харт розділив свої спогадами про Восьмирічну війну. Відтоді він уникав незручних істин і ситуацій, розділяючи те, що він міг, а що не міг пам'ятати, вкинувши це своїй підсвідомості. Це означало, що його розум не мав можливості розвиватися.

Розділення пам'яті, застосоване для виживання на полі бою. Спогади, які не поєдналися в єдине ціле, навіть після закінчення війни. Час, коли він застряг у пастці одного моменту, не маючи можливості рости.

Недарма під час сп'яніння він шукав ворогів. Момент, коли Деон Харт розділив свої спогади, був під час Восьмирічної війни, коли він відчайдушно прагнув вижити.

Якщо бути точним, це було не так давно з моменту, коли він став учасником Восьмирічної війни, і він розробив «жорстокий метод бою».

«Одержимий ворогом і одержимий кров'ю... Він ще не звик до цього, тому не міг належним чином контролювати «градус» і вдався до неймовірної люті».

Тепер, коли його спогади злилися, а його розум знову зростає в часі, проблем бути не мало.

[Крім того, Герой, який має імунітет до отрут, не може сп'яніти від алкоголю чи чогось подібного.]

[Ах...]

Було багато речей, яких Ед не міг зрозуміти, але впевнився в тому, що пан не потрапить у цей страшний стан сп'яніння.

Схоже, Диявол навмисно пропустив дещо, але навіть якби це було не так, він не став би відповідати на питання прямо. Ед, задоволений отриманим підтвердженням, слухняно кивнув і пішов геть.

***

Як і очікувалося, Деон Харт не сп'янів.

Дан пробурмотів: «Як і очікувалося від Героя...» Деон виглядав дещо роздратованим і вилив трохи рідини, що залишилася в пляшці, собі в рот. Це була шоста пляшка.

Тим не менш, не кажучи вже про те, щоб напитися, він навіть не відчував себе напідпитку, тому зрештою він дуже роздратувався і дістав цигарку. Дан звично запалив вогонь.

— Більше не збираєтеся пити?

— Навіть якщо вип'ю ще, все одно не сп'янію. Пам'ять не переривається, хоча б помірне сп'яніння має бути.

Гарна новина полягала в тому, що наркотик у формі цигарки діяв, поки він його курив. Можливо, оскільки наркотик залишався в легенях, ефект міг тривати деякий час навіть після того, як цигарка згасла.

Деон, який порожнє дивився на пляшку з алкоголем на столі з цигаркою в роті, прийшов до тями лише тоді, коли з кінчика згорілого недопалка впав попіл.

Ні, він, здавалося, ще не повністю прийшов до тями і тихо пробурмотів, ловлячи попіл долонею.

— Спочатку, після того, як купецька гільдія вийде з людського світу, я планував просунути її у Царстві Демонів...

— ...

— Але здається, єдине, що ми можемо отримати з цього, це гроші.

У цьому не було потреби, оскільки грошей вже було предостатньо.

Було важливішим, чи зможе він отримати позитивний вплив на цю сторону в критичний момент... Чесно кажучи, він гадав, що ймовірність цього дуже мала.

Це не тому, що він вважав, що буде важко розвинути тут гільдію. Оскільки існує чотири міста з сильними характеристиками, вона зможе швидко розширитися, якщо буде рухатися між ними, ставши таким собі мостом. А якщо зосередити війська на захисті торгових шляхів від чудовиськ, яких все одно потрібно знищити, дороги стануть безпечними.

Однак, Деон не думав, що з цього буде якась користь, навіть якщо гільдія розростеться. Не змігши знайти жодного корисного застосування своїм зусиллям, він вирішив здатися.

— Якщо серйозно подумати, то можна придумати щось корисне, але зараз не варто робити якісь підозрілі рухи, особливо після того, що вона сказала...

Та клята вампірка.

Деон роздратовано примружив очі, загасив майже згорілий недопалок та витягнув нову цигарку.

— ... У нас немає іншого вибору, окрім як поводитися помірковано поки що.

Слова навіть не мають форми, але вони залишають слід глибший, ніж будь-що інше.

Сьогоднішні зауваження Королеви Вампірів, мабуть, вплинули, свідомо чи несвідомо, на тих, хто її чув. Навіть якщо вони будуть казати в обличчя, що не повірили її словам, за спиною почнуть стежити за рухами Деона Харта, навіть самі не усвідомлюючи цього.

— Господар дійсно...

Вогонь наблизився прямо до його обличчя.

Коли він підвів погляд, то зустрівся очима з Даном. Він сказав з посмішкою.

— Лихо.

Він очікував такої реакції, оскільки знав тривогу Деона щодо демонів... але він ніколи не думав, що той справді матиме все Царство Демонів на думці. Легкий вираз захоплення промайнув на обличчі Дана.

Дан зробив висновок із попередніх слів Деона Харта, що той вважав армію Короля Демонів за ворогів.

Це лише припущення, але невже він навіть розглядав можливість купецькій гільдії просунутися у Царстві Демонів? Спробувати зробити щось подібне до того, що вони зробили у світі людей!

«З його точки зору, це були б дії посеред ворожої території».

Так жорстоко думати про це тут. Дан засміявся.

Деон, який тримав запалену цигарку, теж вибухнув сміхом, ніби сміх Дана був заразним.

— Так просто сталося.

— Ха-ха...

До речі про лихо, Дан згадав, що сказала чаклунка, коли вони вперше зустрілися з Деоном.

Вона назвала його вибухівкою, яка одного дня вибухне. Дан нахилив голову.

— ... Що?

— Ні, просто...

Тоді Дан почув слова чаклунки, про їх переплетені долі з Деоном Хартом, і він досі їх пам'ятав. Тому він ще раз глянув на Деона і неусвідомлено пробурмотів запитання.

— Наші стосунки вибухнули через пожежу, чи пожежа сталася через цей вибух?

— Не знаю. Однак я переконаний, що на той час, як я зустрів чаклунку та почув, що вона сказала, це вже сталося.

— Якщо вибух вже стався, це означає, що ми зустрілися до цього... Єдиний раз, коли ми бачилися до цього, був під час Восьмирічної війни... наша перша зустріч...

— Так. Саме тоді.

Під час їхньої першої зустрічі юний Деон дізнався від Дана, що кривавий кашель потрібно приховувати.

Точніше, він зрозумів, що вижити можна, лише якщо не виглядати легкою здобиччю. Просте, але важливе усвідомлення призвело до розширення території його впливу, винаходу методу ведення бою та розділення спогадів. Можна з упевненістю сказати, що все це почалося з поради Дана.

«Завдяки тобі я вижив...»

А першим, що Деон сказав, побачивши його обличчя, був наказ забиратися геть, вимовлений з погрозою, ніби він запитував, чи хоче Дан померти.

Коли дійшло до визнання, що в нього гидкий язик, Деон почав лаятися щосили, кажучи, що покаже йому, що таке справжній гидкий язик.

Вираз обличчя Дана став дивним, він, мабуть, теж згадав той випадок. Деон на мить завагався, відчувши ніяковість через вчинки минулого, але вже за мить заговорив так, ніби нічого не сталося.

— Якби не твоя порада, я б недовго протримався і помер би. За це я вдячний.

— ...

— У будь-якому разі.

Він знову загасив цигарку та встав зі свого місця.

— Збери весь алкоголь, що залишився, і поклади його у візок.

— Хочете його повернути?

— Оскільки це випивка, було б трохи дивно повертати її, бо щось залишилося. Вони навряд чи візьмуть її.

— Тоді...

— Йди за мною.

Деон, який допоміг Данові перенести кілька цілих пляшок з алкоголем на візок, повернувся спиною.

***

Він прямував до помешкання Благородних Лицарів.

Дан, який мовчки йшов назирці за Деоном, на мить зупинився біля помешкання перед собою. Очі, що спостерігали за спиною, що без вагань зникла всередині, злегка тремтіли.

«Чому...»

Дан думав, що принаймні сьогодні Деон не буде їх шукати.

Він знав, про що той думав, коли йшов сюди. Однак...

Він почув голос Деона.

— Тихо. Так бути не повинно.

— ... Можливо, вони на тренувальному полігоні. Вони завжди там збираються.

— Ні. Я подивився з вікна у кімнаті, там нікого не було.

Коли він встиг це перевірити? Дан зітхнув і повільно кліпнув.

Все ставало очевидно, варто було лише поглянути на тихе місце, де мало бути зазвичай шумно. Їх не було. Це видалося б підозрілим будь-кому, якби не один чи двоє, а майже половина людей, яким не було куди йти, раптово зникли.

«Мене спіймають».

Дан мав би готуватися до того, що його сваритимуть. Кроки були важкими та сповненими покірності.

Саме тоді він почув голос.

— Що, капітане...?

Один з лицарів, який помітив Деона, що впевнено перетинав коридор, зупинився на місці та протер очі.

Хлопець на мить закліпав, побачивши Деона, якого було чітко видно навіть після того, як він протер очі від всього зайвого. Ніби зрозумівши ситуацію, він підскочив на місці та закричав.

— Це справді наш капітан!