Розділ 218 — Супровід лейтенанта (1)

— Що? Капітан прийшов?!

Аж раптом. Гух! Двері одна за одною відчинилися, і звідусіль висипали скажені собаки.

Раз, два... Дан, який покірно рахував кількість людей, широко розплющив очі, перевіряючи кількість тих, хто постійно виходив.

«Їх кількість... не змінилася?»

За його початковим планом, майже половина з них мала бути відсутньою.

Хоча він на мить розгубився, Дан швидко зрозумів ситуацію.

« ... Вони не зробили те, що я сказав».

Він був радий, що його не спіймали, але це також трохи засмучувало.

Зі складними думками хлопець спостерігав за Благородними Лицарями, що оточували Деона Харта. Клеттер, який проходив повз, поплескав його по плечу, ніби підбадьорюючи. Це був швидкоплинний рух, чоловік не затримався поруч навіть на мить, не кажучи вже про розмову, але Дан чітко почув слова, сказані тихим голосом, немов шепотом.

— Я ніби відчув щось, тож ми залишилися тут, тож не хвилюйся.

Мілан, який біг до Деона Харта, також залишив коментар, проходячи повз нього.

— З якоїсь причини мені здалося, що капітан сьогодні прийде. Усі відчули подібне.

Ха... Цього разу Дан втратив дар мови через зовсім іншу причину.

Вони влучили прямо в ціль завдяки чистому інстинкту... Що це за тваринне чуття?

«Це те, що трапляється з усіма, хто виживає на полі бою?»

Поки Дан намагався усвідомити свої хибні уявлення, Деон, який глянув на Дана серед натовпу божевільних собак, що охоче вітали його, запитуючи, чому він прийшов у це убоге місце, розкрив рота.

— У мене є дещо, що хочу вам дати.

— Що? Це подарунок?

— Це не подарунок.

— Подарунок від капітана?!

— Ого!

Гаразд, хай буде подарунок...

Деон, який мудро мінімізував свій стрес, швидко здавшись, показав на візок, який Дан штовхав позаду нього.

— Усе там — ваше.

— Ого, весь цей алкоголь для нас?

— Так.

Він байдуже знизав плечима. Погляд Дана став дивним, коли він дивився то на Деона, то на Благородних Лицарів, які дивилися на свого капітана з сяючими очима.

Ця атмосфера здавалася якимось чином знайомою... Чи бачив Дан щось подібне раніше?

Коли це було?...

«Ах, коли кидають залишки їжі диким собакам».

Здається, саме так виглядала жінка, яка кидала залишки їжі диким собакам у долині. Поведінка диких собак, які до цього звикли, була схожою на те, що він бачив зараз.

«Ну, схоже, що самі учасники цієї сцени поняття про це не мають».

Це не проблема. Все гаразд, поки їм подобається.

Дан відкинув ці думки, і спокійно закрив вуха, щоб захистити барабанні перетинки від оплесків, які одразу ж вибухнули.

Звук був настільки гучним, що він чув його навіть з закритими вухами.

— Урааааа!

— Моя голова була так забита останнім часом, що мені хотілося випити! Хай живе капітан!

— Хай живе капітан!

— ... Зупиніться.

Деон, який тихо слухав крики скажених собак, підняв одну брову.

Неважливо було це кляте «Хай живе Арут!», чи «Хай живе капітан!»

— Голова забита? Вас щось хвилює останнім часом? Здається, я ж нічого вам не наказував.

— Хпф.

Той, хто говорив, не подумавши, швидко стулив рота. Але було вже надто пізно.

Щойно він закрив рота, численні руки витягнулися з-за його спини та схопили його, тягнучи крізь натовп. Його постать зникла з поля зору Деона, і невдовзі пролунали глухі звуки і придушені крики. Але навіть це швидко зникло серед сміху.

Мілан зробив крок уперед, ловлячи погляд Деона, і заїкнувся, знову видавши ту незграбну посмішку.

— Ха-ха, ну... Просто втомився і хотів випити!

— І це теж дивно. Я не пам'ятаю, щоб змушував вас працювати, то чому ви втомилися?

— Е-ем... це...

Мілан, відводячи очі, глянув через плече Деона.

Дан приклав вказівний палець до губ, а потім випрямив середній, повернувши зап'ястя, щоб показати тильну сторону долоні. Мілан, який своїм тваринним чуттям відчув, що це вихід, підійшов до Деона і глибоко вдихнув.

Деон, злякавшись, спробував відступити назад, але той схопив його і не відпускав.

— ... що?

— Як і очікувалося...

Пахло ліками.

Замість того, щоб відчути полегшення від того, що кризи вдалося уникнути, він ще більше захвилювався. Мілан мимоволі примружив очі та заговорив тихішим голосом.

— Ви знову приймали ліки, капітане?

— Що? Ліки?! Це правда?

Конкретної відповіді так і не прозвучало, але цього було достатньо.

Лицарі, які прочитали підтвердження в тиші, почали шаленіти.

Минула лише мить, перш ніж попередня тема розмови була повністю забута та похована під безперервним дощем надокучливих голосів та цукерок, які Деону запихали до рота.

***

Навіть коли день показу на екрані був призначений, Дан продовжував зберігати спокій.

Командири загонів, яких він час від часу зустрічав, проходячи коридорами, дивилися на нього та висловлювали своє захоплення, і навіть коли Деон Харт зробив йому комплімент, який не був компліментом, сказавши, що він спокійніший, ніж очікувалося, хлопець лише ледь помітно посміхнувся. Його звична поведінка не змінилася.

Хоча наміру подібного він не мав.

З плином часу його безпорадно стрясали емоції, які кілька разів охоплювали почуття.

Зрештою, він теж людина. Дан, який часто подорожував у людський світ, дуже добре знав, як там ставляться до Деона Харта.

Почувши його ім'я, люди плювалися, ніби воно приносило нещастя, легко бажали його власнику смерті та проклинали кривавими сльозами. Гнівний крик, який, здавалося, виливався з душі того, хто втратив близьку людину, був таким жахливим. Деон Харт. Вигляд їх сліз, коли вони повторювали це ім'я, нічим не відрізнявся від безумства.

Деон Харт, якого вони згадували, гинув різними способами їх язиками та був розірваний на тисячі шматків. Якби ім'я мало форму, воно, ймовірно, не змогло б зберегти свій первісний вигляд.

Звичайно, оскільки Деон Харт був першим зрадником, реакція й мала бути такою інтенсивною.

Однак, оскільки ситуація Дана була тією ж, другий також отримає чимало реакції. Мабуть, реакція стане хоч трохи слабшою лише третього разу. Тож, коли він стане перед екраном, його чекає дещо подібне.

Хоча він знав про це і відчував щось схоже на занепокоєння чи страх, Дан так і не змінив своїх слів. Він не тільки не міг цього зробити, він не міг відмовитися взагалі.

«Тому що Деон Харт рекомендував мене».

Дан гірко посміхнувся, поправляючи одяг.

Тепер, коли він увійшов до конференц-залу, опинився перед Королем Демонів і отримав від нього пропозицію, ситуацію більше не можна було розглядати як просту рекомендацію від Деона Харта.

Той факт, що сам Диявол пропонував щось подібне, означав, що зустріч у певній формі відбулася, і було досягнуто певного висновку. Іншими словами, це означало, що це сталося в результаті того, що командири загонів усвідомили проблему та висловили власну думку. Якщо він відмовиться тут, він ненавмисно образить всіх присутніх.

Уся шкода, включаючи негативне сприйняття, лягла б на плечі Деона Харта, того, хто першим порекомендував його.

«Крім того, було б смішно, якби людина, яка сама спровокувала цю ситуацію, вийшла б з гри».

Якщо хочеш досягти бажаного за допомогою чогось, варто бути готовим заплатити відповідну ціну.

Для дитини було нормально хотіти отримати вигоду, уникнувши втрат. Але для дорослої людини це було неприпустимо.

Тож, попри свої складні емоції, Дан спробував скористатися ситуацією замість того, щоб тікати.

— Слухай уважно.

Чиясь біла рука лягла йому на плече.

Деон Харт говорив із серйознішим виразом обличчя, ніж коли сам стояв перед екраном і говорив особисто, ніби хвилювався.

— Тобі особливо нічого говорити не потрібно. Це триватиме від тридцяти секунд до хвилини максимум. Навіть якщо завагаєшся, це не займе більше двох хвилин.

— ...

— Це не підбурювання. Навіть не промова. Тобі просто треба перерахувати факти. Тож не потрібно напружувати плечі.

Він натиснув хлопцю на плече.

Невагомий дотик якимось чином змусив Дана посміхнутися, той забув про свою нервозність і повільно підняв куточки рота.

Деон насупився, побачивши це.

— Це не означає, що тобі взагалі не слід нервувати.

— Вибачте.

Хоча він і вибачився, посмішка з його обличчя не зникла. Деон тихо подивився на нього і, замість того, щоб далі критикувати, відкрив рота та додав кілька порад:

— Найкраще буде закінчити за тридцять секунд, якщо це можливо. Порядок виступу? Вступ? Забудь про все. Просто скажи головне та йди. Не дай іншій стороні часу втрутитися.

— Здається, ви мені не довіряєте.

— Звісно.

З того моменту, як він прийняв пропозицію, Деон бачив, що той думає по щось своє, тож він ніяк не міг йому довіряти.

Він прибрав руку з плеча та потягнув за комір.

Деон відкрив рота, пронизливо дивлячись на обличчя Дана, яке опустилося до рівня його очей. Тихий голос прошепотів, ніби попереджаючи.

— Не думаю, що ти зробиш якусь дурість, але попереджу тебе про всяк випадок.

— ...

— Не поводься як дурень.

— ... Звичайно.

Куточки Данових губ плавно піднялися.

Деон зітхнув і показав свою розслаблену посмішку, якої було б достатньо, щоб зняти всю напругу з глядача. Дан спокійно поправив свій пом'ятий одяг.

Деон, який спостерігав за цим, простягнув руку...

— Ах, господарю. Я вдячний, але я сам подбаю про одяг.

— ...

... і знову прибрав її.

Далі пролунав трохи нервовий голос.

— Повторюю, тобі потрібно сказати дві речі. Деон Харт став Героєм, і армія Короля Демонів також приймає людей, окрім Деона Харта.

— Чи не надто ти хвилюєшся?

Це сказав не Дан. Деон повернув голову.

Невідомо, коли встигнув підійти Король Демонів, і зараз зустрівся з Деоном поглядом. Лейтенант Ед, який стояв трохи далі, був бонусом.

«Якщо Король Демонів прийшов, він мав мене повідомити про це. Що він робить?...»

Кинувши на Еда докірливий погляд, Деон знову повернув голову на голос Короля Демонів. Легкий голос розлився по всьому простору, руйнуючи створену атмосферу.

— Він сам розбереться, чи не так?

— Так, це правда.

— ...

— ... Але.

— Давай залишимо все як є.

Король Демонів подивився на одяг Дана, а потім на Деона. У його очах була посмішка.

— Гадаю, перед тим як поправляти одяг Дана, варто розпочати з власного, чи не так, Деоне? Твій одяг пом'ятий.

— ... Я сам поправляв його деякий час тому.

— Що? Ви кажете, що самі його поправили? Як... Я вас ідеально вдягнув, але одяг пом'ятий...!

— ...

Король Демонів тихо відвернувся.

Деон, який мовчки дивився на його жалібно тремтячі плечі, заговорив:

— Чому ви так несподівано стримуєтеся? Просто смійтеся.

— Ха-ха-ха!!

— ...

Можливо варто було казати йому й надалі стримуватися?

Ед, який спостерігав, підійшов і поправив його одяг. Деон стояв нерухомо і дивився на Короля Демонів з пустотливим поглядом, поки чужі руки торкалися його тут і там. Звісно, Королю Демонів було байдуже, він просто сміявся.

Краще було б змінити тему. Деон поставив йому запитання, поки той ще посміхався.

— Вам же не цікава ця справа, чи не так? Все одно все скоро закінчиться, тож немає потреби приходити зараз...

— Так. Чесно кажучи, мені не цікаво. Я ж тобі казав, правда? Я впевнений, що він сам впорається.

— Тоді чому...

— Я згадав, чому маю навчати тебе далі.

Король Демонів м'яко вигнув очі.

— Як щодо малювання?

— ... Гадаю, ця тема не дуже відповідає поточній ситуації.

— Це не має значення, правда? Не думаю, що тебе цікавлять музичні інструменти, тож давай далі спробуємо навчитися малювати.

— ...

І заради цього він прийшов аж сюди? Це настільки абсурдно, що слів просто не було.

Хоча відповіді не було, Король Демонів, здавалося, сприйняв це за згоду і розвернувся, кажучи, що йде. Деон, який мовчки спостерігав, як той мовчки йде, хоча тільки прибув, повернув голову і подивився на Дана.

— Ти готовий?

Подув прохолодний вітер, унікальний для Царства Демонів і незалежний від пір року людського світу.

На відміну від виступу Деона, який проходив у приміщенні, промова Дана мала відбутися на вулиці. Це було зроблено тому, щоб командири загонів, які не довіряли Данові, могли спостерігати безпосередньо, щоб підготуватися до будь-якої неочікуваної ситуації.

Це був відвертий вияв рішучості впоратися з проблемою, щойно вона виникне.

Оскільки йому доведеться виступати перед публікою, сильнішою та вищою за нього, Дан неминуче нервуватиме, якою б короткою не була промова.

Тому Деон намагався дати йому більше часу, якщо це було необхідно.

— Як «перелік фактів», так і «післяобробка» ідеально підготовлені.

Дан посміхнувся.