Розділ 229 — Тріщина (1)

Командир Дев'ятого загону Тровер — особистість, яка надзвичайно любить веселощі. Немає потреби копати глибше, адже він хлопець, який навіть витратив свою магічну силу просто заради розваги. Він такий простий. Такому як він унікальні та цікаві різноманітні предмети, зібрані командиркою П'ятого загону, підійдуть до смаку.

Бути не могло, щоб простий, нетактовний хлопець не простягне руку до чогось, що впадає йому в око. І найімовірніше, він зламає кілька речей своїми грубими руками.

— Я просто не хочу робити добро для демонів.

Деон засміявся.

— Буде клопітно, якщо інша жертва моєї помсти отримає вигоду від моїх дій.

Точніше, треба було сказати «раса, лідер якої був ще одним об'єктом помсти», але після того, як він підштовхнув Імперію до межі та сколихнув людський світ, щоб убити герцога та Імператора, це вже не мало значення.

Коли людський світ зруйнується, демони отримують вигоду. Деон не мав наміру дозволяти це.

— Можливо, краще залишитися в історії «лихом», а не «зрадником людства».

— Зробивши перший крок, шляху назад для вас не буде. Ви впевнені, що не пошкодуєте?

— ... Не думаю, що це питання слід задавати з такими сяючими очима.

— Ах, просто слова господаря були такими чарівними.

Дан підняв куточки губ.

— Але це одне, а те — інше, чи не так?

— Гм... ти правий.

Деон підняв квітковий горщик і підійшов до вікна. Він поставив дивну рослину на знайоме місце, погладив її вказівним пальцем, а потім знову подивився на Дана.

Яскраво-червоні очі опустилися із щирим здивування.

— Коли я взагалі йшов шляхом, з якого міг би повернутися?

— ...

— Не дивись на мене так. Бо я почуваюся брудним. Думаєш, це тільки в мене так? Усі такі. Життя з самого початку варто розглядати як низку незворотних виборів. У цьому немає нічого нового.

Деон подивився на Дана, який здригнувся і підняв руку, щоб сховати погляд, і додав, ніби потрапив в саму ціль:

— І якби я збирався шкодувати про це, я зробив би це вже давно. Тепер уже надто пізно для цього, чи не так?

Раптом у його голові промайнули слова Імператора, якими колись він розлютив Деона. Коли той сказав, що ні про що не шкодує.

... Так, Деон розгнівався.

[Схоже, ви так і не усвідомили, що життя сповнене жалів.]

Він не показав цього, бо ситуація була надто поганою, але Деон був таємно приголомшений, коли сказав це вголос. Ці слова були спрямовані не лише на Імператора.

Атмосфера стала важкою. Дан, який мовчки слухав, помітив, що Деон закрив рота і тихо мовив:

— Як і очікувалося, господар здається божевільним.

— Я ж сказав, що це не так. Чому розмова знову повернулася до цього?

Заперечення одразу ж повернувся.

Деон рішуче похитав головою, не дивлячись на підлогу. На його губах з'явилася гірка посмішка.

— Поки що ні.

... «Поки що ні»?

Дан на мить замовк, почувши тривожні слова, але спокійно продовжив:

— Ну... я розумію. Тоді я піду і негайно виконаю ваш наказ.

— А до цього, будь ласка, поклич Девелланію.

— Так.

***

З самого початку, одразу після того, як він дізнався правду, Деон точно збожеволів. Він відчував ніби час, що минає день за днем, здавався важким, і він хотів, щоб він зрештою зупинився.

Але Деону не знадобилося багато часу, щоб це усвідомити.

Для живих час минає даремно. Скільки б він не плакав, час продовжуватиме свій плин, поки він живий. Його час і час Круеля не можуть бути однаковим.

Навіть час, який він витрачав на скорботу, лише збільшував прірву між ними. Оскільки Деон все одно не міг померти зараз, він мав рухатися, поки не стало надто пізно.

Він має жити і рухатися, але світ продовжував тягнути його за повідець, тож що він міг зробити? Замість того, щоб дозволяти себе тягнути, як собаку на повідку, він не мав іншого вибору, окрім як швидше дістатися кінця шляху та звільнитися.

— Я чула, ви мене кликали, пане Деоне.

Щойно він надав дозвіл увійти після стуку, Девелланія з'явилася перед ним і м'яко посміхнулася.

Мить подивившись їй в очі, він заплющив свої та посміхнувся. За мить її вираз обличчя забарвився від здивування.

— Я чув, що Імперія та королівство Шан переглянули свій союз.

— Ах... а, це правда. Після доповіді Королю Демонів я планувала негайно доповісти пану Деону, але Король Демонів першим покликав вас. Тож я відклала доповідь до завтра... але ви вже знаєте.

— ...

Отже вона не навмисно не повідомила йому?

Повторний союз Імперії та держави Шан не є таким вже й серйозним питанням. У будь-якому разі, це не змінює того факту, що Імперія зайнята спробами відновитися. Навіть якби вони утворили союз, це не змогло б їм жодним чином допомогти, тому дивно, що королівство Шан знову погодилося на союз... але найважливішим зараз було те, чи навмисно Девелланія пропустила цю інформацію.

Деон, який розгладжував куточки рота, опустив руку та заговорив:

— Є ще якась інформація?

— Більшість з неї вже була описана в письмових доповідях, тож нічого особливого немає... А, ви, мабуть, знаєте, що наше просування наразі затягується через неможливість пробити стіни держави Шан.

— Так. Виявили якісь додаткові причини?

— Так, це відбувається не лише через опір самого королівства Шан, але й через втручання Революційної армії. Я планую оформити це в документах та незабаром передати їх на огляд.

— Клята Революційна армія.

Пролунав звук, який чітко виражав розчарування.

Деон прогнав емоції, потерши голову, і знову поставив питання.

— Шан та Революційна армія уклали союз?

— Ні, я це розслідувала, але не було виявлено жодних ознак їх контакту. Судячи з безладних рухів, здається, Революційна армія допомагає за власним бажанням.

— ... Це також дратує.

Деон не знав, скільки ще втручань йому доведеться витерпіти, перш ніж він досягне своєї цілі.

Він хотів швидше з ними розібратися, але ж досі було невідомо місцезнаходження Шії, чи не так? Однак, пошуки на самоті можуть зайняти трохи більше часу, але вдвох це було б швидше, ніж одному.

Деон на мить глянув на Девелланію, згадуючи наказ, який він віддав Данові, але потім швидко відвів погляд.

Якщо подумати, у неї й так достатньо роботи. Дан не некомпетентний хлопець, тож непогано було б трохи почекати.

— До речі, пане Деоне, ви сьогодні не зав'язали волосся?

— Нещодавно... Я лежав, і це мені заважало, тож я розпустив його.

Її погляд дивно метушився, і здавалося, що вона дивилася то на волосся, то на його обличчя. Усвідомивши це, Деон незграбно помасажував затерплу шию.

Девелланія тихо підійшла.

— Якщо ви не збираєтеся знову лягати, то можна, я зав'яжу його?

... Якщо подумати, минув вже деякий час відтоді, як вона приносила одяг на примірку, правда ж?

Раніше було некомфортно від того, скільки одягу вона приносила з собою, один погляд на нього втомлював, але потім ситуація змінилася, і вона вже не могла цього робити. Деон кивнув без особливих вагань, бо вважав, що це не займе так багато часу, і буде краще дозволити їй задовольнити своє бажання ось так.

— Але я залишив стрічку там.

— О, все гаразд. Я також часто зав'язую волосся, тому в мене є зайві стрічки.

Девелланія яскраво посміхнулася і м'яко помахала синьою мотузкою, яку вона звідкись дістала.

***

Вийшовши з кімнати Деона, ніби його вигнали, Ед йшов без мети. Хоча у нього були документи з собою, він просто безцільно перетнув коридор, ніби не мав наміру йти до офісу.

Він був розчарований. Ед відчував таке розчарування, якого ніколи в житті не відчував, і не мав уявлення, що з ним робити. Його кроки блукали по Замку Короля Демонів, ніби він заблукав.

Дорогою до бібліотеки його перестрів Диявол.

— Здається, у тебе немає конкретного пункту призначення, тож що ти робиш?

— А, Королю Демонів, нічого такого.

— ...

Очі Короля Демонів примружилися.

Тільки тоді Ед зрозумів, що його слова могли бути витлумачені як «не варто хвилюватися», тому він швидко підняв руки.

— Це не те. Якщо сказати «нічого», здається, що це нічого, хоча це й насправді нічого...

— Зупинись.

Потік тарабарщини припинився. Ед закрив рота та опустив голову. Король Демонів, який багатозначно дивився на його маківку, обшукав нагрудні кишені та вийняв аркуш паперу з печаткою Короля Демонів.

Ед злегка підняв голову, побачивши папір, який у світі людей діяв би як незаповнений чек, і його очі розширилися. Блакитні очі, майже прозорі, видавали хвилювання.

— Через ситуацію я зайнятий, тому не можу дати тобі багато часу, але з дозволу Короля Демонів я надаю тобі день відпустки. Можеш використати весь день, можеш повернутися раніше. Цей день повністю твій.

— ...

— Я даю тобі це, тож не прив'язуйся до Замку Короля Демонів і сходи куди-небудь. Збільшення кількості монстрів ускладнило переміщення, але для тебе це не проблема, чи не так. Було б непогано відвідати будь-яке з чотирьох міст.

— ...

— Не візьмеш?

Папір затріпотів. Тільки тоді Ед чемно простягнув руку і взяв аркуш. Він не хотів його загубити, тому перевірив та поклав його в нагрудну кишеню, перш ніж чемно вклонитися Королю Демонів.

— Дякую.

— Добре.

Король Демонів без вагань повернувся спиною.

Ед, який спостерігав за його спиною, що віддалялася, повернувся і попрямував до сходів, щойно той зник з поля зору. Він був у заплутаному стані через раптову відпустку, яку йому дали.

Ед подумав, крокуючи сходами та спускаючись на перший поверх.

« ... Місця, куди я справді хотів би піти, немає».

Однак, оскільки він отримав наказ, Ед не міг залишитися в Замку Короля Демонів.

Рішення було прийнято швидко.

«Він запропонував мені піти до будь-якого з чотирьох міст, тому краще було б піти до Першого міста, яке найближче звідси».

Щойно Ед визначився з пунктом призначення, швидкість його кроків зросла. Однак, незабаром йому довелося зупинитися.

— Еде?

Коли він почув знайомий голос, його голова мимоволі піднялася, і знову опустилася, як тільки він побачив співрозмовницю. Звичайно. Коротке зітхання зірвалося з його губ.

Сьогодні він зустрів когось, з ким не хотів зустрічатися, але це не означає, що він може не привітатися. Нижчий, ніж зазвичай, голос повільно пролунав.

— ... Вітаю, командирко Четвертого загону.

— Так, привіт. Здається, минуло чимало часу з тих пір, як я тебе востаннє бачила.

Іделія, командирка Четвертого загону, помахала віялом і м'яко посміхнулася.

— Чому ти завжди в офісі чи кімнаті пана Деона?

— ...

— Тепер, якщо подумати, пан Деон сказав, що оскільки він привів людину під своїм командуванням, триматиме поруч лише її...

Це хитрий хід, хоча вона й так все знає. Адже вона командирка Четвертого загону, відповідального за обробку інформації.

Ед стиснув губи. Складене віяло торкнувся його опущеного підборіддя.

Голова, піднята слідом за рухом віяла, зустрілася поглядом з Іделією. Відображені в його блакитних очах, її брови були вигнуті, ніби їй було його шкода.

— Тебе покинули. Пан Деон дуже безсердечний.

— ... Не говоріть так необережно.

— Ох, ти говориш так, ніби це щось серйозне. Будь-хто, хто це почує, подумає, що я образила пана Деона. Я також поважаю і люблю пана Деона, знаєш?

Це була щирість без краплі брехні. Вона просто хотіла піддражнити Еда трохи більше.

Іделія знову відкрила віяло та прикрила рота.

— Я просто висловлювала співчуття до твоєї ситуації.

— ... Я вдячний, але ваше співчуття помилкове.

Ед виглядав втомленим.

Після того, як Деон привів Дана і його власне положення змінилося, командирка Четвертого загону почала таємно оцінювати ситуацію.

Вона ненав'язливо висловлювала свою прихильність і наголошувала, що добре ставилась до свого лейтенанта. Було очевидно, що вона намагалася перетягнути Еда на посаду свого заступника, тому він залишився в кабінеті під приводом упорядкування документів і уникав її, але він не міг уникати її вічно, тому зрештою опинився перед нею ось так.

Те, що йому вдавалося стільки часу не стикатися з нею, було дивовижним.

«Вона добре піклується про свого лейтенанта... Я знаю це, бо особисто бачив, як її лейтенант ледь помер, сам займаючись паперами».

Все ж, він радів, що вона не запропонувала цього прямо...

— Як щодо того, щоб стати моїм заступником?

... Ні.

Нарешті, цей момент настав. Особливо зараз.

Ед зітхнув. Голос Іделії продовжив.

— Так вийшло, що ти маєш гарні здібності.

— ...

— Досі я мовчала, бо ти був власністю пана Деона, але тепер, схоже, він теж не зацікавлений. Якщо ти скажеш, що хочеш перейти до мене, тебе, ймовірно, відпустять. Я впевнена, що він не подумає нічого зайвого, якщо дізнається, що я це запропонувала.

Якби це сталося раніше, він би розсердився.

Це був по-жорстокому легкий голос.

... дивно. Ед ніжно стиснув руку за спиною.

Кажуть, що слова не мають форми. У його грудях... Він відчував, ніби біля серця постійно утворювалась рана.

Ед проігнорував незрозумілий біль і відповів.

— ... Я ціную вашу пропозицію, але.

Пролунав трохи надтріснутий голос.

— Я відмовляюся.

— Ну, я знала, що так станеться.

На відміну від жорсткої відмови, відповідь була освіжаючою. Іделія склала віяло та посміхнулася.

— Якщо передумаєш пізніше, дай мені знати. Буду завжди тобі рада.

— ...