Розділ 231 — Тріщина (3)

Коли Ейга зізнався, що він інкуб, замість того, щоб відповісти на зізнання Еда, вони могли б залишитися друзями, в залежності від ставлення останнього.

З часом вони б зблизилися, і зізнання, яке тоді було чимось незручним, можна було б сприйняти як інцидент і спогад із минулого, з якого можна було б посміятися. Такий день міг би настати.

Тим не менш, причина, чому ситуація склалася саме так, полягала у ставленні Еда.

[ ... ]

Було б краще, якби він розлютився, запитуючи, як той посмів його дурити.

Але Ед просто змовчав. Його рот був стулений, а очі хаотично тремтіли, виявляючи його хвилювання.

Не кажучи вже про те, щоб сказати щось на кшталт «все гаразд» або попросити вдати, що зізнання ніколи не було, він не виявив жодних емоцій, окрім хвилювання та вагання, отож з точки зору того, хто стояв перед ним, це було особливо неприємно.

Тим більше, що це не була щира спроба обдурити чи піддражнити його.

«Як я міг сказати, що я інкуб, коли демон із такою лихою магічною силою добре до мене ставився, переплутавши з суккубом...?»

До суккубів та інкубів і без того ставилися з презирством, тому важливо не ображати інших демонів.

На той час, як Ед зрозумів, що це не той демон, який міг поставити себе у невигідне становище лише заради жарту, було вже надто пізно.

Вагання перейшло точку, після якої не було шляху назад, і те, що здавалося коротким моментом інтересу чи розваги для сильнішого, затягнулося і зрештою призвело до катастрофи.

Тож Ейга вже був готовий розкрити правду. Він був готовий прийняти будь-яке його рішення та будь-які його дії.

«Але я ніколи не думав, що він взагалі не зможе вирішити».

Тому що сам Ейга не був здатен зробити таку просту річ.

Не мало значення, позитивне воно чи негативне. Ейга хотів чіткого розуміння його ставлення. Тільки тоді їхні складні стосунки, які ні до чого не призвели, мали б чітке вирішення.

Залишитися друзями, ніколи більше не бачитися. Або... в що неможливо було повірити, стати коханцями.

Але скільки б він не чекав, все, що він отримав натомість, — це тиша.

Зрештою, Ейга не мав іншого вибору, окрім як проявити ініціативу та припинити стосунки. Якщо першим спробує налагодити стосунки той, хто обманув, зрештою, буде той самий результат, незалежно від того, який шлях він обере.

А якщо Ейга, який безсоромно збрехав, припинить ці стосунки, сказавши, що вони більше не будуть бачитися, чи що він більше ніколи не появиться перед ним, це призведе до найгірших наслідків.

Ейга вирішив, що якщо результат буде однаковим у будь-якому випадку, він повен хоча б чітко прояснити ставлення Еда.

Тож він навіть насміхався з нього, виставивши себе лиходієм в цій історії. Тож що зараз означала ця м'якість?

Він сподівався, що з часом почуття Еда могли притупитися, бо вони давно не бачилися, тому він безсоромно підійшов і заговорив про дружбу.

В його голос ненавмисно просочилась крапля абсурдного роздратування.

— Подивися на нас навіть зараз, наші стосунки не настільки погані, щоб ворогувати, але твоє ставлення занадто м'яке. Навіть попри те, що я зробив.

Це їхня перша розмова з того часу.

Демон, який мав бути дуже зайнятим, пив алкоголь, що йому зазвичай не подобалося, зі спокійним виразом обличчя. Ейга не міг пройти повз нього і хитро підійшов, вдаючи, що нічого не сталося, але як він міг не нервувати?

Хай не вб'є, але він думав, що Ед, принаймні вдарить його головою об стіл чи схопить за шию.

— ... Якщо хочеш, я можу прямо зараз відокремити твою голову від тіла.

— Давати такий вибір... ні, з мене досить.

— ...

Ед тихо підніс склянку до рота.

Звичайно, його поточна реакція була спокійною. Чи тому що він випив, чи через те, що минув час, і шок та емоції з того моменту притупилися.

... Ні, насправді, він знав, чому.

Ед боявся остаточно порвати з тим, кому колись віддав своє серце.

Тож, на жаль, він нічого не міг сказати цьому інкубу та лише задирав садівника Замку Короля Демонів, до якого не відчував жодної прихильності.

«Я навіть не пробачив тобі, а просто чіпляюся за останню нитку наших стосунків».

Насміхаючись із себе, Ед одним махом вилив рідину, що залишилася в склянці, собі в рот і встав.

Ед гірко посміхнувся, зустрівшись поглядом з інкубом, який мовчки дивився на нього. Всупереч виразу обличчя, його голос був низьким, зовсім не виявляючи емоційного хвилювання.

— Звичайно, як ти й сказав, моя поведінка могла спричинити проблему.

Якщо лейтенант, який має бути більш впевненим у встановленні та розриві зв'язків, ніж будь-хто інший, поводиться м'яко, його керівник Деон не міг йому довіритися. Він, мабуть, прорахував можливість того, що він може піддатися безглуздими стосунками та прийняти неправильне рішення або відкласти його.

Невже таким він був в очах пана Деона?

На мить Ед втратив контроль над виразом обличчя, але вже скоро сховав емоції, що підкрадалися до нього, і глухо зітхнув.

— Але що я можу зробити, якщо легше сказати, ніж зробити?

Особисті стосунки? Коли Ед думав про це, йому здавалося, що він був особливо слабким у цій сфері.

Однак, він нічого не міг з собою вдіяти. Якби він міг це виправити, він зробив би це давно.

— Такий вже я.

— ...

— Я маю повертатися зараз.

Ед повернувся спиною і вийшов за двері.

«Той хлопець...»

Він навіть не вимовив слів на кшталт «давай більше ніколи не бачитися» до самого кінця. Ейга засміявся.

Ед вийшов, виправдавшись, що мусить повертатися, бо не хотів більше там залишатися, але минуло зовсім небагато часу відтоді, як він приїхав, і він не мав наміру одразу повертатися. Ед йшов безцільно.

« ... Все ж таки, гадаю, це добре, що я прийшов».

Він трохи пошкодував, що зустрів небажану особу, не підготувавшись до цього заздалегідь, але зрештою його це задовольнило, бо завдяки цьому його сумніви розвіялися.

«Зрештою, проблема була в ситуації».

Якби щось подібне сталося з ним через його особистість, Ед, як зазвичай, звинувачував би себе, але він цього не робив.

Його особистість не була зловмисною чи шкідливою для інших; це просто одна з незліченних рис характеру, які є у кожного, то чому це має бути гріхом?

Проблема полягала в навколишньому середовищі, яке зробило це гріхом.

«Зміна у ставленні пана Деона є доказом цього».

Його особистість не змінилася ні раніше, ні зараз.

Єдине, що змінилося, це ситуація, а оскільки ставлення Деона змінилося, причина очевидна.

... однак.

Ед, який гуляв містом, поринувши в ці думки, раптово зупинився, коли йому спало на думку питання.

«Невже поточна ситуація така, що пану Деону потрібно триматися від мене на відстані...?»

Скільки б він про це не думав, не було схоже, що це так.

« ... Чи є якась інша причина?»

Глибше його хвилювання не встигли зайти.

— Вітаю. Давно не бачилися.

— ...?

Ед, вирвавшись зі своїх думок, підвів погляд. Його увагу привернув демон низького зросту, достатньо низький, щоб не дратувати.

Його обличчя виглядало знайомим, ніби Ед вже десь його бачив. Хто це?

— Лейтенанте?

Замість того, щоб відповісти на привітання, він продовжував мовчати і дивився йому в обличчя. Холодний піт виступив на обличчі хлопця, який спробував кілька разів звернутися до нього.

Через кілька секунд Ед вигукнув, ніби згадав.

— Управитель цього міста?

— Так, це я. Для мене честь, що лейтенант командира Нульового загону пам'ятає мене.

— Честь?

Ед опустив погляд вниз. В поле його зору потрапили руки демона, що були чемно складені разом, вони тремтіли.

Ніби помітивши цей погляд, управитель стиснув руки. Ед не мав наміру щось говорити щодо цього, тому без вагань відвів погляд.

— Як ти дізнався?

— Я запізно почув про візит лейтенанта.

— А.

Схоже, хтось, хто пам'ятав його обличчя, повідомив про його прибуття управителя.

Водночас Ед також зрозумів, чому той прийшов аж сюди. Він спокійно відкрив рота і надав відповідь, яку від нього чекали.

— Командира Нульового загону тут немає. Не потрібно зайве припускати, що він приїхав сюди таємно раніше мене.

— ... Це.

— Я не отримував жодного спеціального наказу приїхати сюди. Це особистий візит, тому тобі не потрібно про це турбуватися.

— ... Щиро дякую, що повідомили мене.

Тільки тоді вираз обличчя управителя трохи розслабився.

Він схилив голову. Ніби отримавши трохи більше свободи дій, його язик зарухався менш напружено:

— Також хотів би щиро подякувати вам за вашу щедрість, за те, що ви проігнорували мою дещо грубу поведінку.

Ед не полюбляв лестощів, але це було радше вітання, тому...

Він побіжно кивнув у відповідь на обтяжливу подяку та пішов геть.

Куди йому тепер йти? Витрачати час — це теж робота. Його стурбований погляд швидко впав на управителя, який чекав, поки він пройде повз.

... О.

— Зупинись.

Управитель, який вже збирався непомітно піти, здригнувся та зупинився на місці. Обличчя, яке виглядало так, ніби він от-от помре, незабаром знову стало звичайним, ніби цього раніше не було.

Коли він підняв голову, Ед скоротив відстань між ними та поклав руку йому на плече.

— Ти управитель цього міста, тож ти добре знаєш це місце, чи не так?

— Що? Так, це правда.

— Добре.

Звісно, він міг отримати туристичну інформацію від місцевих жителів.

Управитель завмер.

***

Завдяки чудовому гіду, який миттєво зрозумів його смаки та врахував побажання, Ед повернувся до Замку Демонів після якісної екскурсії та вирушив працювати, почуваючись набагато краще ніж до цього.

І незабаром він зіткнувся зі сценою, яка загрожувала похитнути його піднесений настрій.

— Мерзотник! Ти покидьок!

Стріли сипалися дощем.

Командир Дев'ятого загону Тровер змахнув кулаком і відбив їх. Скориставшись проміжком, Óрел, командирка П'ятого загону, скоротила відстань і розмахнула луком. Лук влучив йому прямо в обличчя з веселим звуком.

У цей момент не було часу про щось думати чи обмірковувати.

— Óрел.

— Зачекайте хвилинку, ви двоє! Будь ласка, зупиніться!

Переконавшись, що лейтенант командирки П'ятого загону кинувся вперед і схопив свою керівницю, Ед швидко втрутився і перехопив Тровера.

Після цього в нього запаморочилася голова. Ні, поправка. Після того, як він зрозумів ситуацію, у нього почала боліти голова.

«Бійка між двома командирами загонів...»

Це саме по собі було справжнім головним болем, але зараз йшла війна. Очевидно, що якщо між командирами загонів виникне розбрат, шкоди зазнають Король Демонів та головнокомандувач Деон. Ед не послабив хватку, якою тримав Тровера.

... У будь-якому разі, зараз пріоритетом було зупинити цих двох демонів. Лейтенант командирки П'ятого загону, здається, думав про те ж саме і намагався поговорити зі своєю керівницею.

— Якщо Король Демонів або пан Деон побачать це, вони будуть вражені.

— Замовкни, Дерніване! Відпусти мене!

Ед подивився на Тровера.

Оскільки він був демоном з фізичними здібностями, які переважали будь-чиї інші, він міг би легко скинути будь-яку руку, яка його схопить, якщо захоче. Тож Ед думав, що він одразу ж відкине його руку та здійме метушню, але всупереч його думкам, Тровер стояв нерухомо, прикриваючи нижню частину живота рукою.

Відчуваючи неспокій через тишу, Ед запитав:

— Тровере, чи можу я запитати, що сталося?

— ...

Тровер мовчки витер кров з носа та опустив руку. Очі Еда затремтіли від свіжих, але очевидних слідів кровотечі.

У будь-якому разі, він ляснув Еда по руці з дуже роздратованим виразом обличчя та зашипів у бік Óрел:

— Що такого в одному розбитому шматку мотлоху?

— Що?!

Ах.

Завдяки цьому Ед нарешті розібрався в ситуації, але його це зовсім не радувало.

Óрел почала несамовито шаленіти, погрожуючи вбити його. Тровер відповів на цей виклик, кажучи, хай лише спробує. Водночас відчуття, викликані відпусткою, повністю зникли.

Ед зітхнув, коли вони з Дерніваном знову почали зупиняти двох демонів.

«Я втомився».

***

Ситуація закінчилася тим, що Дерніван щось прошепотів Óрел.

Що ж він такого сказав, що демониця, яка, здавалося, ніколи не зупиниться, доки не поб'є Тровера, слухняно заспокоїлась? Еду почулося, що той сказав щось про те, що хтось чекатиме її, щоб побачити щось. Трохи розчаровувало, що він не зміг почути вирішальну частину.

Тровер, здається, теж розумів, що оскільки він був винуватцем ситуації, не буде жодної користі для нього, якщо цей інцидент загостриться, тому він слухняно відступив, як і Óрел. Ед не міг не відчувати полегшення від цього.

«У Замку Короля Демонів немає жодного демона, який би не знав, що Óрел цінує унікальні предмети, які вона підібрала тут і там, то чому тоді Тровер...»

Невже йому було аж так нудно?

Спершу, як він взагалі знайшов її склад? Ед чув, що його місцезнаходження тримали в таємниці і періодично переміщували, тому лише кілька осіб знали про нього.

Він був виснажений. Ед нарешті випустив зітхання, яке весь цей час стримував.