Розділ 234 — Ефект метелика (2)

Це було слово, кинуте без пояснень, але Пол міг зрозуміти його значення.

Як і очікувалося, він вже знав про місцезнаходження Шії. Він, мабуть, знав про це вже давно.

— Пане Іраме... Пане Іраме, пане Іраме...

— ...

— Чому ви це зробили?

Пролунав голос, близький до плачу.

Пол відчув себе зрадженим, але не розлютився. Бо смуток передував гніву.

— Ви дуже добре знаєте, як багато для мене значить Шія.

Існування Шії не можна розглядати та оцінювати половинчасто.

Для Пола, якого незліченну кількість разів обпікала одна й та сама людина, Шія — це насіння та корінь єдиної крихти людяності, що залишилася в емоційно безплідної дитини з нетрів. Поки він був лідером Революційної армії, ніхто ззовні не міг забрати у нього Шію.

Але людина зсередини могла це зробити.

— ... Я.

Ірам, який мовчки слухав, зрештою відкрив рота.

— Я хотів позбутися твоєї слабкості.

— ...

— Даніель, наш колишній лідер, присвятив своє життя матері та жив заради неї, тому нічого не можна було зробити, але ти інший. Ти і без цієї дівчинки добре справляєшся.

— Ха-ха.

Сухий сміх наповнив кімнату.

Потім пролунав низький, трохи роздратований голос.

— Яке право пан Ірам має, щоб судити про це?

— ...

— І що ви робитимете, якщо я справді збожеволію?

Здається, чоловік, який був лідером повстанців, наставник і старший брат Пола, ставився до нього надто поблажливо, бо він був його найближчим соратником.

Яким же кумедним він був в очах Ірама, якщо той посмів зробити це?

Пол підняв документ зі столу і помахав ним.

— Пане Іраме, ви знаєте, що це за документ?

— ...?

— Це документ, який аналізує поточну ситуацію та описує напрямок, у якому нам слід рухатися вперед. Це остання версія. Тимчасова політика, впроваджена на проміжний час, яка замінила післяреволюційну політику, запропоновану Даніелем.

Він знав, що це дуже важливий документ, але... яке це має значення? В очах Ірама з'явився сумнів.

Пол зустрівся з ним поглядом, посміхнувся, тримаючи документи обома руками, ніби напоказ. У ту мить, коли Ірам злякався зловісної посмішки, пригніченої почуттям, в якому неможливо було розрізнити гнів від смутку, аркуш розірвався навпіл.

— ...!

Очі Ірама розширилися.

Пол на цьому не зупинився, а знову і знову хапав порваний папір і рвав його, знову і знову трощачи документ на клаптики. Майже знищував на порох.

Лише після того, як у Пола в обох руках залишилися клаптики документу, Ірам отямився і запізно схопив його за зап'ястя.

— Що... що ти робиш! Це важлива річ!

— Відпустіть.

— ...

— Відпустіть, пане Іраме.

Рука, що тримала його зап'ястя, безсило опустилася.

Пол демонстративно розсипав паперовий пил перед його очима. У приміщенні пішов незвичний для цієї пори року сніг.

Ірам порожньо дивився на цю сцену. Йому було важко прийти до тями через спокійний гнів того, хто досі тихо виконував свою роль.

... Він знав, що означала така поведінка. Це попередження.

Якщо він хотів, щоб Пол грав роль справжнього лідера, йому слід спочатку з'ясувати місцезнаходження Шії. Також це було попередження не робити щось подібне знову.

— Другого разу не буде, пане Іраме. Це востаннє.

— ...

— Де Шія?

Ах.

Перед ним досі стояв той маленький хлопчик, якого Даніель колись тягав за собою, тож цікаво, коли він встиг так вирости?

Очі, сповнені духу лідера, що веде групу, були спрямовані прямо на нього. Після хвилинного зорового контакту Ірам повільно відкрив рота.

— ... Чесно кажучи, я не впевнений. Відколи війна проти Царства Демонів розгорілася повним ходом, я був надто зайнятий, щоб звертати увагу на ту дитину. Однак, якби мені слід було назвати її місцезнаходження на момент останнього виявлення...

— ...

— ... це був би Культ Арута?

— ... Що?

***

Це шахрайство.

Деон, який проводив перевірку його навичок, розпитував командира Восьмого загону Геля, не зміг стримати свого зростаючого здивування, і зрештою сказав дещо, не усвідомлюючи цього.

— Це не має сенсу...

— ... Як і очікувалося, я... невиправний...

— Ні, я не це мав на увазі... Ти неймовірно талановитий.

Настільки, що Деон відчував загрозу.

Чи справді нормально випускати його у світ людей? Здається, новини про повне завоювання світу людей не змусять довго чекати. Деон був серйозно стурбований.

— Ти справді... здатен багато на що...

— ... Дякую...?

— ... Так, для початку, це комплімент.

Гель, командир Восьмого загону, — демон, який вміє володіти всіма видами зброї. Одне це було загрозливим, але як демон, народжений з магічною силою тіней, навіть його унікальні здібності були небезпечними.

Він міг зливатися з тінями та рухатися крізь них.

Навіть обмеження були послаблені настільки, що його стан майже не відрізнявся від того, що був у Царстві Демонів. Це було безглуздо, враховуючи, як колись, коли він почув підказку Девелланії, він швидко рушив, щоб розібратися з ціллю, і повернувся.

Хоча він мав власне обмеження у відстані, але що це за божевільна здатність?

— У будь-якому разі... дякую за твою наполегливу працю.

Від нього також варто було позбутися якомога швидше.

— Дякую.

Відповідь прозвучала без запинки.

Сьогодні кров, що капала на підлогу, турбувала його, тому Деон порився в кишенях, дістав цигарку і сказав йому повертатися та відпочивати.

Коли він обернувся, Ед і Дан пішли за ним, ніби це було природно.

Деон на мить зупинився перед дверима, до яких він уже підійшов, і подивився на Еда.

Зустрівшись поглядами, очі Еда опустилися з покірністю, ніби він вже знав, що зараз почує. Деон відкрив рефлекторно рот, щоб щось сказати, але одразу ж закрив його, побачивши це. Але згодом все ж мовив:

— Ти теж добре попрацював.

— ...

Це був завуальований спосіб випровадити його.

Ед, який мовчки поглянув на Дана, схилив голову та пішов, не сказавши ні слова. Деон, який якусь мить дивився йому вслід, швидко і без вагань відвів погляд і поклав руку на дверну ручку.

Коли він відчинив двері, дивна рослина, що виглядала з квіткового горщика біля вікна, поклавши на нього підборіддя, видала писклявий звук і ніжно похитала листям, ніби вітаючи його.

— О так. Привіт.

— Пфф.

Коли він увійшов всередину, стебла потягнулися до нього.

Як далеко воно взагалі може витягуватися? Деон, який підозріло дивився на стебло, що то збільшувалося, то скорочувалося по бажанню, обхопив рослину, що звисала у нього з талії, навіть не розбивши горщик, і зняв її.

— ... що?

— Яйк.

— У тебе поганий настрій?

— Яйк!

— О, відчуваєш запах цигарок?

— Яйк!

— ... Як ви можете спілкуватися з нею, і як рослина змогла відчути запах?

Вираз обличчя Дана, трохи спотворений від нерозуміння, був досить кумедним, тому Деон засміявся і поставив квітковий горщик на стіл. Він говорив грайливо, більш розслаблено, ніж раніше, ніжно торкаючись пальцями товстого стебла, яке можна було вважати тілом істоти, яке звільнило його талію.

— Просто відчуваю?

— ... Це правда?

— Це не зовсім брехня... Окрім простого спілкування, вона зазвичай висловлює свої думки досить чітко. Будь-хто може зрозуміти.

— Зрозуміло.

— До речі.

Деон, сидячи на ліжку, відкрив рота, і пробурмотів дещо.

— Командира Восьмого загону також треба вбити.

— Як?

Дан, який з цікавості тикав дивну рослину на столі, спокійно запитав у відповідь.

Він не здивувався. Бо певною мірою цього очікував.

Деон підняв руку і торкнувся куточка рота, прикушуючи кісточки пальців і бурмочучи щось.

— Знаю. Що мені робити? Я не можу вбити його сам...

Якби Деон, Герой, убив його сам, було б добре, але це неможливо. Якщо він самостійно вб'є його, його точно викриють.

Навіть у Замку Короля Демонів багато хто спостерігає за Деоном Хартом. Зараз Король Демонів, здається, приділяє більше уваги Деону, ніж іншим демонам. Навіть якщо з іншими демонами можна було розібратися пізніше, було б важко уникнути погляду Диявола.

Деон, який планував зменшити кількість командирів загонів в майбутньому, не хотів ризикувати заради вбивства одного, коли це був лише початок.

— Якщо зараз нічого конкретного не спадає на думку, гадаю, було б непоганою ідеєю трохи відпочити... Ай!

Хрусть. Монстр підповз і вкусив Дана за палець.

Дан швидко струсив рукою і витягнув палець, а коли побачив, що рана сильно кровоточить, він виглядав збентеженим.

— Чому всередині квіткової бруньки зуби?...

— Ахах!

— ... Вам весело?

— Е-ем. Дуже. Її власник також кусається, тож, звісно, і вона може вкусити.

— ...

— Рослина не отруйна, тож не хвилюйся. Я б не допустив, щоб щось подібне мене торкалося.

Деон посміювався. Дан похмуро зазирнув у кишеню та дістав хустку.

Він не мав наміру продовжувати поточну тему, марну і похмуру. Хлопець грубо витер кров і перейшов до того, заради чого спочатку пішов до Деона.

— ... Я знайшов Шію, яку шукав господар. Біднячку, яка колись належала до Церкви Спасіння. Окрім імені, інші три ознаки також співпали, тому, ймовірно, це вона. Вона зараз у Культі Арута.

Оскільки це певним чином мало зачепити Революційну армію та її лідера особисто, Дан думав, що Деон якось відреагує, коли почує цю новину. Особливо абсурдним було те, що людина, яку він шукав, опинилася в демонічному культі.

Однак, замість того, щоб якось відреагувати, Деон просто ліг на ліжко.

— Знаю.

— ... що?

— Під лампою завжди темніше. Шкода, але вже надто пізно.

Його очі затуманилися, коли він дивився на стелю.

— Вона виявилася контракторкою командира Восьмого загону.

— ... а?

— Я не просто так загубився в думках тоді.

Це було так дивно та абсурдно. Чесно кажучи, навіть зараз, коли Деону вдалося повернутися до тями, він все ще вважав це абсурдним.

Здавалося, те саме стосувалося і Дана, бо він заїкався, коли відкрив рота з трохи приголомшеним виразом обличчя:

— ... Е-ем... звісно... це трохи... дуже дивно.

— ...

— Отже... ем, що ви збираєтеся робити? Вона належить до Культу Арута, тож якщо ви скажете Рірінель, все швидко вирішиться.

Її сліпа та ініціативна позиція означала, що вона виконає будь-який наказ Деона.

Дан з Деоном чудово це знали.

Можливо саме тому.

— ...

Деон підняв верхню частину тіла та відкрив рота, ніби збираючись щось сказати, але потім застиг і знову закрив рота. Рука закрила обличчя, на якому були сліди самозвинувачення та самодокору.

Ніби одного разу руху було недостатньо, він кілька разів провів по обличчю, ніби насухо вмиваючи його, а потім повільно підняв голову. Важкий голос, просякнутий жалем пролунав:

— Схоже, війна сильно вплинула на мене.

— ...

— Оскільки я помічаю, що мої думки починають нагадувати методи того клятого покидька.

Фіолетове перо на столі дратувало погляд.

Деон підвівся, підняв перо та зламав його навпіл. Повернувшись до ліжка, він грубо кинув його уламки на стіл, де стояв квітковий горщик, а рослина-монстр вигукнула: «Яйк!» і ляснула їх стеблом.

Побачивши цю абсурдну сцену, Дан мимоволі замовчав.

— ...

— ... Ти досить проникливий.

— Яйк!

Дивна рослина підняла великий палець... а точніше, свій листок.

Це було банально та смішно, але від цього Деону стало трохи ліпше. Посміхнувшись, він сказав:

— Ну, давай поки що відкладемо це та обміркуємо пізніше. Нам не потрібно вирішувати зараз, тож давай відкладемо це на деякий час.

— ... Так. Ця дівчина — контракторка командира Восьмого загону, тому, що б ви не зробили зараз, якщо вона зникне, на вас впаде підозра. Краще приділити трохи часу, щоб розібратися з цим.

— Так. Коли я шукав Шію, я нічого не приховував. Мабуть, усі демони знають про це. У такій ситуації, якщо вона помре, я стану першим підозрюваним...

Насправді, Дан розумів, про що думав Деон. Деон, мабуть, також мав смутне уявлення про те, що той все зрозумів.

Отже, це був просто метод відвести очі.

Тим не менш, оскільки він не мав наміру псувати хорошу атмосферу, Дан просто погодився, нічого не кажучи; а Деон кивнув, не бажаючи псувати собі настрій, але розуміючи, що йому був необхідний час, щоб знайти рішення.

Між ними панувала дивна атмосфера, яка здавалася теплою, але тільки на перший погляд.

Дан, який переводив погляд зі сторони в сторону в двозначній тиші, вигукнув, ніби йому щось спало на думку.

— ... О, є також чутка, яку я почув, коли шукав Шію.

— Яка?

— Це відома чутка серед простолюдинів людського світу нині. Це історія про справжнього зеленоволосого героя, який блукає по самим занапащеним місцям.

Зеленоволосий герой.

Ім'я однієї людини зірвалося з вуст саме по собі.

— ... Стигма-старший.