Розділ 13 — Підлеглі такі талановиті, що це зводить мене з розуму (1)

Куб було завершено.

Це означало, що це найкращий висновок.

Однак...

Всі в конференц-залі, включаючи Короля Демонів, затамували подих.

«Зібраний він був грубим чином».

Це означало, що йому було некомфортно.

Король Демонів уважно оглянув вираз обличчя Деона.

Як завжди, байдужий вираз. Тому він був ще більше стурбований. Адже не знав, про що той думав.

Однак, здавалося, він точно знав, що юнак не в найкращому настрої, тому відкрив рота, ніби випереджаючи його.

— Звичайно, я дуже добре знаю, на якому типі бою ти спеціалізуєшся.

— ...

— Але монстри також мають емоції. Скоріше, вони навіть більш вірні своїм емоціям, ніж ті, хто має інтелект. Тож я впевнений, що твій стиль бою спрацює добре.

— ...

Досі не було відповіді.

Король Демонів, який занепокоївся цим, подивився в очі Деона і повільно додав.

— Крім того, ти ж хотів алкоголю, чи не так?

Він здригнувся.

Кінчики пальців, що тримали куб, трохи заворушилися.

Водночас вираз обличчя Деона трохи викривився. І те, що відкрилося, було виразом, який, здавалося, свідчив про легке збентеження та заперечення.

На противагу цьому, обличчя Короля Демонів стало яскравішим після того, як він пересвідчився, що його здогадка виявилась вірною.

— Хіба це не означає, що накопичилося багато напруги? Хіба не краще було б скористатися цією можливістю, щоб спустити пару?

— ...

Чи не було це занадто прямолінійно?

Крижана тиша, гостра як ніж, продовжувала наповнювати конференц-зал.

ЇЇ джерелом, звичайно ж, був Деон.

В поточній атмосфері, здавалося, що треба ще щось сказати, але Диявол вже сказав усе, що хотів.

У напруженій атмосфері Король Демонів тихо чекав на його відповідь.

Скільки часу минуло? Голова Деона, яка, здавалося, не рухалася вже цілу вічність, повільно захиталася вгору-вниз.

***

Я спокійно і повільно закивав головою. Це мало на меті зрозуміти слова Короля Демонів, який говорив лише незрозумілі речі, але зі скількох би точок зору я їх не інтерпретував, висновок зводився до одного.

«Тобто ти кажеш, що це тому, що я попросив алкоголь?»

Я ледве стримав руку від дотику до чола.

Подібне виправдання було безглуздим. І ти все одно кажеш мені попастись на обман?

Король Демонів не настільки дурний, щоб використовувати таку причину, тож він, мабуть, навмисно придумав таке ненадійне виправдання.

Отже, це має бути виявом його волі відправити мене на поле бою за будь-яку ціну, навіть якщо я відмовлюся.

«Ха... справді».

Вибору не було. Я змусив себе кивнути і відчув докори сумління, але це тривало недовго.

Щойно я зміг висловити своє рішення, хтось встав з іншого кутка столу та підняв руку.

— Тоді я теж піду!

— ... Рірінель?

Я був трохи здивований, коли рука раптом піднялася вгору з місця, де, як я думав, нікого не було, але трохи розслабився, побачивши знайому особу, яка підвелась.

Командирка Одинадцятого загону Рірінель. Вона мала дуже обнадійливий вигляд, тому щоразу, коли я зустрічав її, я дарував їй різні речі з радості.

Звичайно, я знав, що ця дівчина мала другу за величиною магічну силу після Короля Демонів. Також мені було відомо, що на полі бою її називали «маленькою дияволицею».

Однак, люди завжди опиняються заручниками вузьколобого способу мислення. На жаль, я також був одним із таких людей.

Що було такого небезпечного в маленькій дитині? Ну, я почувався комфортно поруч із нею... але вона сказала, що теж піде? Та дитина?

— Всього є чотири великі міста. Я чула, що навала монстрів зростає з кожним днем.

Белітан мовчки кивнув.

Рірінель, здавалося, набралася впевненості від мовчазного ствердження і сказала, стиснувши свої маленькі руки.

— Отже, нам потрібен командир загону, який зможе найефективніше захистити чотири міста, що розташовані на відстані одне від одного.

— Ти хочеш сказати, що це ти?

— Так! Белітан — типовий невіглас, майстер бойових мистецтв, який орудує сокирою. Пан Арут же використовує кинджали.

Вона щойно назвала командира Шостого загону невігласом ...

Я ж не єдиний, хто це почув, чи не так?

Я глянув на обличчя Белітана і побачив, що він теж, мабуть, почув її, але від збентеження нічого не міг сказати, просто відкривши рот.

Щось сталось між ними двома? З якоїсь причини здавалося, що Рірінель була вороже налаштована проти Белітана...

— Незалежно від того, наскільки хороше у тебе володіння зброєю, найголовнішим є — захист бази, в якій перебуваєш.

— Отже, ти, використовуючи магію, збираєшся зайнятись цим?

— Так!

— І в тебе немає інших мотивів?

— Звичайно, що є!

— ...

— ...

Серед командирів загонів почулося зітхання. Ні, це було не «зітхання», це було ближче до «стогону».

Рірінель заворушилася, глянула на мене і широко розвела плечі, ніби прийняла рішення.

— Я повторю вам ще раз, є чотири міста. Тож, якщо Белітан і пан Арут візьмуть на себе по одному кожен, я подбаю про інші два, а тоді подякую пану Аруту за його наполегливу працю... ні, не так.

— Рірінель.

— Так?

Король Демонів змінив позу. Він нахилився над столом, підпер підборіддя і ніжно поглянув у бік Рірінель. Це була така яскрава посмішка, що полонила б будь-кого.

Але я знав. Це була лиха посмішка, створена для того, щоб вселити надію іншій людині, перш ніж зруйнувати її.

В момент, коли я заздалегідь виказував подумки слова втіхи для Рірінель, яку ось-ось мали довести до сліз.

Король Демонів вимовив одне слово, зберігаючи яскраву посмішку. Слово таке коротке, що можна було не повірити своїм вухам.

— Добре.

— Що?

— Зроби це. Я дозволяю.

***

Я виявив доброзичливість до Рірінель, на обличчі якої було здивування.

Як не дивно, вона зголосилась допомогти, тож як я можу просто відмовити їй?

Звичайно, я знав, що її наміри не були чистими. Все через її симпатію до Деона.

Але це ж просто поклоніння ідолу. Я охоче погодився, бо знав, що вона не мала абсолютно жодних почуттів до нього як представниця протилежної статі, і запропонувала свою допомогу з власних раціональних причин.

Вона не наполягала на захисті одного міста разом, а просто запропонувала взяти на себе відповідальність за два інших міста самостійно, щоб позбавити Деона клопоту, то чому б я відмовлявся?

Якби її охопили емоції, і вона зробила б ірраціональну пропозицію захищати замок разом з ним, я б ніколи цього не дозволив.

Натомість навіть розлютився би.

— Ти ж хочеш позбавити Арута клопоту, правда? Роби, що хочеш.

Першочергово Деон був обраний для цього завдання, щоб зняти стрес, але було б важко турбуватися про кілька міст одночасно. Це б викликало тільки додаткову тривогу.

Немає нічого небезпечнішого, ніж знервований Деон, принаймні в Замку Демонів, тому в цьому сенсі прихильне ставлення Рірінель до нього справді було доречним.

Тому я охоче дозволив командирці Одинадцятого загону, яка відповідала за бар'єр Замку Короля Демонів, покинути свій пост і вирушити разом із Деоном.

Можна спокійно протистояти атакам ззовні, але немає нічого складнішого, ніж союзник, що шаленіє всередині.

— Натомість, перш ніж ти підеш, займись бар'єром замку.

— Так! Я подбаю, щоб він тримався сто років!

... Ти ж не збираєшся піти на сто років?

Я просто посміхнувся.

***

Після зустрічі все пішло гладко.

Це означає...

— Пане Аруте, все готове.

— Ти впевнений, що справді все підготував?

— Так, все ідеально.

— Все ж, про всяк випадок, подумай про це ретельніше. Ти нічого не забув?

— Такого не може бути.

— Пам'яті не завжди можна довіряти...

— Про всяк випадок, я попросив підлеглих, які вам служать, розповісти мені більше про те, що вам потрібно. Щоб нічого не бракувало.

Ідеально. Це було так ідеально, що мені хотілося плакати.

Зрештою, з мого рота вирвався звук, близький до стогону.

— Хіба не надто швидко ти впорався?...

— Ви мене перехвалюєте. Минув вже деякий час відтоді, як пан Арут виходив назовні, тож хіба нам не слід підготуватися якомога швидше?

Це не так. Ні.

Чому мій лейтенант такий здібний...!

Підготовка Шостого та Одинадцятого загону все ще у розпалі, але тільки наш загін уже все завершив та чекає надворі.

Це наближало день смерті.

Коли я розчарований лежав на ліжку, звідкись вийшов Ед, тримаючи чорну мантію.

— Ми не плануємо покидати Царство Демонів, тому вам немає потреби носити бинти.

Ну, мабуть, так і є. Нічого страшного не станеться, якщо все залишиться, як зараз.

Щоб вийти у світ людей, де палило сонце, мені доводилось обмотувати бинтами свою голу шкіру і одягати зверху мантію.

Немає потреби пояснювати, наскільки я намагався бути обережним, адже окрім бинтів або маски на обличчі, я надягав також капюшон своєї мантії.

«Це трохи дратує, але... я нічого не можу з цим вдіяти».

Що я міг зробити зі своїм слабким тілом?

Мої очі та шкіра піддаються шкідливому впливу сонячного світла навіть від короткої взаємодії з ним, через що можуть виникнути проблеми, тому у мене не було іншого вибору, окрім як прикриватися, навіть якщо це було незручно.

Ви можете запитати, хіба недостатньо просто носити мантію?

Однак, оскільки мантія могла розвіватися та оголювати шкіру на руках, передпліччях чи на обличчі, найбезпечніше було заздалегідь обмотати всі ці ділянки бинтами, а потім одягнути поверх мантію.

«Насправді, у Царстві Демонів у цьому не було потреби, але це свого роду символ».

Саме так, бо «Командир Нульового загону» завжди носив чорну мантію на полі бою.

Так я навіть отримав прізвисько «Жнець».

Насправді, перед ним була приставка «Божевільний», але я довільно його опускаю. Інші речі могли відрізнятися, але саме в цьому випадку, мабуть, сталося серйозне непорозуміння.

— Пане Аруте?

— Ах, так.

Я притиснувся щокою до простирадла, кліпнув очима і простягнув руку, щоб взяти мантію. Потім Ед відступив на крок.

— ...?

Незважаючи на роздратування, я з труднощами підняв голову. Ед все ще тримав мантію.

Я знову простягнув руки з розкритими долонями з наміром взяти її, але все, що отримав у відповідь, була тиша. Навіть після довгого очікування мантія не була покладена в мої руки.

Я був дуже роздратований, але в мене не вистачало сміливості розсердитися на Еда, який був кандидатом на посаду командира загону, тому зрештою стримав своє роздратування і пробурмотів.

— ... Дай мені це.

— Я одягну її на вас.

— Еде, я постійно це кажу, але в цьому немає потреби...

— Це тому, що я хочу це зробити.

— ...

Таке ставлення відчувається тягарем. Залиш мене в спокої, добре?

Ед — найздібніший лейтенант з усіх інших лейтенантів.

Оскільки він спочатку був кандидатом на посаду командира загону, його цінність легко зрозуміти без необхідності вдаватися в подробиці.

Що я відчуваю, маючи у підлеглих таку талановиту особу?

Мені подобалося що він компетентний і має добру вдачу, але чомусь я відчував, що моя кров в жилах застигала щодня. Особливо, коли я давав йому доручення.

Приблизно так.

«А що, як мене спробують убити за те, що я змусив його забагато працювати?»

Або, у далекому майбутньому, коли він дізнається, що я нікчемна людина.

«Він може навіть спробувати вбити мене за те, що йому довелося догоджати такому покидькові».

Тож, наскільки це можливо, я намагався не навантажувати його роботою... але якщо цей хлопець не працює, здається, ніби в нього з'являється хвороба, яка викликає ріст колючок по всьому тілу, тому він сам постійно шукає, чим би себе зайняти із дня у день.

Від того, щоб вирушити до людського світу, щоб купити новий пазл чи кубик, до чогось такого банального, як купівля верхнього одягу.

«Будь ласка, відпочинь, придурку!»

Моя совість та інстинкти самозбереження били на сполох від думок, що ця талановита особа виконує роботу слуги.

Але Ед переконав мене швидше, ніж я встиг відкрити рота, щоб сказати «ні».

— Якщо подивитися на помічників інших командирів загонів, вони всі напівтрупи з документами в руках. Навіть під час їжі вони не можуть облишити звіти. Але я спостерігаю за всім цим з чистим і здоровим обличчям без жодного темного кола під очима, тримаючи столові прибори рукою, в якій немає жодного папірця. Як ви думаєте, я почуваюся?

— ...

Мабуть, ти почуваєшся щасливим?

Але це не та відповідь, якої він бажає.

Коли я тихо закриваю рота, Ед ледь чутно зітхає. Потім він легенько підійняв мантію, яку тримав, щоб її було легше одягнути, і мовив:

— Я роблю це, бо відчуваю, що якщо не робитиму, у мене справді не буде причин існувати. Чи дозволите ви мені одягнути це на вас?

— ... як тобі буде завгодно.

Ці слова — не те щоби дозвіл, але вибору в мене немає.

Якраз коли я збирався зітхнути та слухняно прийняти допомогу Еда, почувся стукіт у двері.

Не втрачаючи можливості, я швидко відсторонився та кивнув у бік дверей, ніби цього й чекав.

— Схоже, хтось прийшов.

— Я відчиню.

Ед кладе мантію на ліжко та прямує до дверей.

Тим часом я швидко взяв її та одягнув. Це було виконано так швидко та бездоганно, що змусило мене пишатися.

Але, гадаю, Еду це не сподобається.

— Пане, командир Дванадцятого загону, прибув... Ви надягли її самостійно?

— Так.

— Вийшло трохи недбало, хіба ні?

Чи одяг я її надто поспішно?

Коли я знову подивився, моя мантія була зім'ята тут і там Тим не менш, я не думав, що все було настільки погано... Зітхання?! Чи цього було достатньо, щоб ти зітхнув?

Ед, ледь чутно зітхнувши, знову підійшов до мене та почав поправляти зім'ятий та розтріпаний поділ моєї мантії

Зав'язуючи шнурівки, що тримали мантію, щоб та не спадала, він продовжив те, що хотів сказати хвилину тому.

— Командир Дванадцятого загону прибув. Бажаєте з ним зустрітися?

— Командир Дванадцятого загону...?