Розділ 243 — Ефект метелика (11)

— ... Коли не знаєш, і коли вже дізнався — це різна справа.

Його голос пролунав так, ніби він трохи заспокоївся.

Деон, який дивився на ігрове поле, сів на ліжко та поколихав ногами. Кров вкрила його ноги та видавала плескіт.

Задумавшись на деякий час і опустивши погляд, він раптом відкрив рота, ніби зібрався з думками.

— Я надішлю командира Десятого загону.

Слова пролунали так, ніби мали досить неоднозначне значення.

— Оскільки це кавалерійський загін, його швидкість пересування має бути досить високою. Хоча він відповідає за захист головних міст Царства Демонів, якщо навести переконливу причину, ніби це для швидкого заповнення прогалини у військах та захоплення королівства Шан, його можна буде вивести.

Захист міст можна здійснювати за допомогою інших військ.

Дан, який тихо слухав його, прибираючи розкидану ігрову дошку, кивнув. Ніби він чітко зрозумів інший зміст, вкладений у неоднозначну ремарку, його спокійний голос вибухнув важким змістом.

— З'явиться ще одна вакансія на посаду командира загону.

— Цього разу я піду з ним.

— Бо так буде легше все проконтролювати.

— Так. Крім того, я ж не можу нічого не вдіяти, коли командир загону помре, чи не так?

Його вказівний палець постукував по ліжку.

Потім пролунав тихий, ніби шепіт, голос, посміюючись:

— Давно я не був з божевільними собаками.

***

Як завжди, Король Демонів не збентежився раптовим візитом.

— Ти прийшов.

Його зустріли легким дозволом увійти і природним привітанням.

Деон злегка насупився на цей тон, ніби знав, що так станеться. У будь-якому разі, Король Демонів встав з неквапливою посмішкою і провів його до дивана.

— Я якраз думав, що вже час.

— ...

Деон відкрив рота, щоб щось сказати, але замовк, побачивши диван.

Диван був такий просторий, що з нього неможливо було впасти, навіть якщо перевертатися лежачи. Деон, який дивився то на Короля Демонів, який сидів напроти і закликав його швидше сісти, то на диван, закрив рота. Вираз здивування швидко змінився млявою зарозумілістю.

Він зняв взуття та виліз на диван. Деон сів, з'єднавши ноги, схопився за щиколотки, зробив позу метелика та подивився на Короля Демонів, ніби був готовий слухати. Король Демонів розсміявся.

— Ти зарозумілий.

— Диван занадто великий.

— Якось я чув, що він вузький.

— Це маленьке ліжко, а не диван. Я планую піти до людського світу через деякий час.

— ...

Остання фраза була кинута раптово, удавано природно. Також вона мала форму, ближчу до оповіщення, ніж до прохання про дозвіл.

Король Демонів закліпав на мить, а потім посміхнувся. Відповідь прозвучала так само холоднокровно, як посмішка.

— Добре.

— До вашої інформації, я йду зі скаженими собаками, а не з Нульовим загоном... тобто з Благородними Лицарями. Брати їх обох із собою не найкраща ідея. І...

Деон, який прийняв його дозвіл так, ніби так і мало бути, відвів очі. Не було жодного здивування чи сумніву щодо легкого дозволу.

Скільки часу він вже спостерігав за Королем Демонів у Царстві Демонів? Як би він міг цього не передбачити? Деон був упевнений, що Король Демонів охоче це дозволить.

Єдине, в чому він не був впевнений, що запропонувати далі...

Він тихо опустив ноги з дивана.

— Я також планую відправити командира Десятого загону на війну.

— Ось чому ти запросив командира Десятого загону. Неочікувано.

— Тому що нам потрібні війська, які можуть досягти місця призначення якомога швидше. Я думав про переміщення в просторі з командиркою Одинадцятого загону, головна сила якої — магія, але магія буде марна біля стін замку.

— Так. Одинадцятому загону ефективніше захищати Замок Короля Демонів і міста у Царстві Демонів, ніж рушати у світ людей.

Крім того, Деон не забув про амулети, які він прикріпив на еполети скажених псів.

Він подбав про те, щоб вони безпорадно не померли, борючись разом з Нульовим загоном... Якщо зробити все добре, це можна буде використати в майбутньому як частину плану, тож якщо можна це сховати — краще сховати.

Він відвів очі й тихо зітхнув.

— Оскільки командир Десятого загону буде відсутній, незабаром виникнуть проблеми з обороною міських стін. Захист усіх чотирьох міст лише магією Одинадцятого загону точно матиме межі.

— Гм.

Чому він намагався сказати щось подібне?

Власне, здається, Диявол розумів. Король Демонів примружив очі. Його губи рухалися з тою ж посмішкою на них.

— І що?

— Минулого разу ви сказали, що не залишите замок, бо Герой тут.

— ...

— Я б хотів, щоб ви зайнялись монстрами, поки мене не буде.

Замість того, щоб переміщувати інші війська, хай зробить це самотужки.

Він міг і не погодитися на це, але Деон все ж сподівався, що той погодиться.

Можливо, відчувши це, Король Демонів розсміявся в короткій тиші. Як і раніше, пролунала освіжаюча відповідь.

— Добре.

Він не очікував, що той так швидко це прийме. Очі Деона розширилися.

Король Демонів посміхнувся, заплющивши очі, ніби напоказ. Він знизив голос, ніби говорив про щось особисте, і покликав Героя по імені.

— Деоне.

— ...

— Я не маю наміру заповнювати вакансію командира Восьмого загону. Те саме стосується і командира Десятого загону.

Він знав.

Так, Диявол ніяк не міг цього не знати. Плечі Деона напружилися, хоча він вдав, що це не так.

— Це була б найкраща ситуація, на яку ти міг розраховувати. Крім того, засоби й мета помінялися місцями для тебе, тож хіба не було б марно намагатися їх заповнити?

Хтось все одно скоро знову помре.

Він бачив маленьку тваринку, яка насторожено дивилася на нього з дибки піднятою шерстю. Король Демонів подивився в яскраво-червоні очі та солодко посміхнувся.

— Якщо не буде особливих обставин, я не стану заповнювати вакансію командирів загонів в майбутньому. Тож можеш шаленіти й надалі.

Йому також було цікаво, наскільки Деон зможе розширити свою територію.

«Буде цікаво спостерігати».

Навіть Король Демонів мав би проблеми, якби кілька «Героїв» об'єднали свої сили, тож і Герою буде важко, якщо кілька «командирів загонів» зберуться разом. Ось чому заздалегідь підготуватися до майбутнього — гарна ідея. Або ж, щоб захистити свою остаточну крихту людської ідентичності, він намагався знищити Царство Демонів також.

У будь-якому разі, немає нічого, з чим не міг би зрівнятися його майбутній учитель.

Він також висловив своє схвалення з доброзичливим обличчям.

— Якщо є вагома причина, неважливо яке прохання чи намір, немає нічого неможливого для тебе. Тож просто продовжуй старатися, як і зараз.

— ...

— Ох, але краще будь обережним з очима інших демонів.

Червоні очі сповнилися роздратування.

Дияволу здалося, що підбадьорень недостатньо, тому він додав щиру пораду, але, схоже, це мало протилежний ефект. Йому потрібно швидше змінити тему.

— Добре... а тепер.

Король Демонів постукав Деона пальцем по чолу.

Деон раптово опинився в лежачому положенню і поглянув на Короля Демонів очима, повними знаків питання. На нього накинули ковдру.

— Подрімай.

— ...?

— Ти давно добре не спав. Якщо підеш у світ людей в такому стані, знову не зможеш як слід заснути.

Відповіді не було. Деон, нервово намагаючись вилізти з-під ковдри, тримав язика за зубами та пильно дивився на Короля Демонів. Незважаючи на досить суворий погляд, Король Демонів лише знизав плечима, не звертаючи уваги на нього.

— Я ж тобі казав раніше, чи не так? Фізична втома та розумове виснаження — це дві різні речі. Не хвилюйся через кошмари, чому б тобі зараз не поспати?

— В цьому немає потреби.

— Я нещодавно сильно змінив диван. Як ти й сказав, він розміром з маленьке ліжко, тому навіть якщо ти будеш крутитися, не впадеш.

— ...

Деон, який повністю проігнорував відповідь, ніби вона того була не варта, мовчки відклав ковдру та встав. Запитання було поставлене з явним наміром змінити тему, в його червоних очах відбивався Диявол.

— Чи можу я взяти коротку відпустку перед тим, як піти до світу людей?

— Відпустку?

— Так. Вона не обов'язково має бути довгою, достатньо одного дня. Я планую відвідати Перше місто.

Перше місто...

Король Демонів злегка посміхнувся.

— Хочеш зіграти в азартні ігри?

— Так.

— Гм.

Брехня.

— Ну... гаразд. Ти ж не плануєш йти сам, правда?

— Планую.

— Ні. Твоя посада це не дозволяє. Як щодо того, щоб взяти війська? Еда і Бена візьми з собою обов'язково.

Обличчя Деона спотворилося.

— Я їду лише на день, тому немає потреби в такому масштабному супроводі, чи не так? Крім того, щоб швидше рухатися, краще бути самому. Герою жоден монстр не зашкодить, тому немає потреби...

— Пх-хах.

— ...

Нарешті, Король Демонів вибухнув сміхом.

Він трохи погрався з ним з відчуття жалю, але ніяк не думав, що той опиниться в такому відчаї. У такому випадку, у нього не було іншого вибору, окрім як піддатися.

Незалежно від того, чи виглядав Деон роздратованим чи ні, Диявол тихо хихикнув і швидко простягнув руку. Його голос все ще був сповнений сміху.

— Добре, роби, що хочеш.

Оскільки він особисто йшов у бій, не було причин не дозволити йому незначні відхилення. Оскільки Диявол краще за будь-кого знав про спустошення поля бою, він не міг зупинити його від хитрості, щоб отримати ліки.

«Звичайно, наступного разу не буде».

Хоча Король Демонів знав задум Деона отримати наркотики в Першому місті, він вирішив вдати, що не знає.

***

Я завжди почувався брудним після зустрічі з Дияволом. Я перетинав коридор, показуючи свій дискомфорт насупленими бровами. Кожен демон, якого зустрічав на шляху, лякався. Вони опускали голови та озиралися, але мені було байдуже.

Це відчуття, коли тобою керують згори, хоча й без ворожості, але змушуючи зрештою сумніватися у власних думках і в собі.

Я пам'ятаю, що герцог викликав приблизно ті ж відчуття, хоча й не так сильно, як Король Демонів. Здається, вони добре порозумілися, укладаючи контракт. Ці двоє були ідеальною парою.

« ... Скільки ти знаєш?»

Куточки мого рота смикнулись і я клацнув язиком.

Досить неприємно бути «об'єктом маніпуляції», навіть якщо знаєш про це. Тим паче, що я відчував, що знаю, чого Диявол насправді хотів досягти цими діями.

Він попереджав мене не попастися йому.

«Насправді, стало гірше, ніж раніше».

Було кілька речей, які ми не казали прямо і вдавали, що не знаємо про це.

Можна заплющувати очі та нічого не говорити й далі, але на даний момент це те саме, що виставляти все на публіку. Однак, краще було продовжувати вдавати незнання, тому в мене не було іншого вибору, окрім як заплющувати очі та закривати вуха.

Точність усвідомлення того, що не можу поворухнутися, доки прямо не дозволять, також дратувала. Струсивши свої емоції і стиснувши щелепи, я свідомо змінив потік думок.

« ... Що я маю зробити зараз... це сказати скаженим псам готуватися до битви».

Але перед цим я маю повернутися до своєї кімнати та дещо зробити, щоб привести до ладу свій сплутаний розум.

Нещодавно Король Демонів хвилювався через мою розумову втому та запропонував поспати. Я вдячний, але, на жаль, більша частина моєї розумової втоми накопичувалася саме під час зустрічі з Дияволом. Просто дивитися на його обличчя та розмовляти з ним виснажувало мої розумові сили.

Поспішивши до кімнати, я почув звідкись голос.

— ...

— !

Слабкий, але знайомий голос. Я рефлекторно зупинився.

...

Гостре чуття Героя підказувало йому, що джерело звуку — за вікном. Якби це був голос, якого він зовсім не знав, він би не звернув уваги, але... Деон зітхнув.

«Чому...»

Це командир Десятого загону та Хієн.

Зрозуміти ситуацію було нескладно. Бо подібне вже відбувалось колись давно.

У той час Гейзітель, командир Десятого загону, ображав Хієна. Можливо, просто тому, що він його дратував.

«Минуло не так багато часу відтоді, як я його покликав, а він уже спричиняє проблеми».

Деон поглянув у вікно і став свідком того, як Хієна виштовхнули назовні. Проблиск совісті зупинив його від того, щоб просто пройти повз.

Хіба це не сталося тому, що він покликав Гейзітеля? Деон знав, що проблема була в поганій особистості Гейзітеля, але йому все одно було погано від цього.

« ... Тепер, коли я думаю про це, я навіть не подякував йому за ту дивну рослину».

Він отримав її в подарунок, але ніяк не віддячив за це, ніби так і мало бути.

... Гаразд, це просто компенсація за те, що він навіть не подякував за отримання рослини-монстра.

Скрип.

Він відчинив вікно. Очі демонів, які вдавали, що нічого не помічають, розширилися, але йому було байдуже, і він поставив ногу на віконну раму.

— Гейзітелю.

— Гм? Мені звідкись почувся голос пана Деона...?! Га?!

— Пане Деоне?!

Зрештою, Деон стрибнув до них.