Розділ 244 — Ефект метелика (12)

Гейзітель поспішно відштовхнув тіло Хієна, який простягнув руки, ніби хотів спіймати Деона.

В момент падіння Деон помітив, що стан Хієна був жахливим, клацнув язиком і прокрутився, щоб уникнути його рук. Він приземлився точно між ними двома та підняв голову, встановивши зоровий контакт з Гейзітелем.

... Як йому почати цю розмову?

— Ви так шуміли, що звук було чути навіть у Замку Короля Демонів...

Гейзітель — демон, який був надмірно обережний з тими, хто вище за нього. Якщо діяти грубо, то він, ймовірно, сам опустить голову.

Так і сталося, хлопець з блідим обличчям вклонився, перш ніж Деон встиг хоч трохи насупитися.

— Як хтось на кшталт мене смів образити пана Деона! Мені так шкода! Я відрубаю голову цьому садівнику прямо тут...!

— Ха...?

Що це за хід думок, спочатку сказати, що це його вина, а потім заявити, що відрубає голову Хієну за це...?

Здається, щось подібне вже траплялося раніше, чи Деону тільки здалося?

Ніби зітхання, яке мимоволі вирвалося через абсурдність ситуації, було якимось сигналом, Гейзітель швидко закрив рота. Деон чітко відчував, як той уважно слідкував за ним настороженим поглядом, тому він нахмурив брови та відкрив рота.

— Добре, перестань влаштовувати гамір і заходь. Що ж до того, навіщо я тебе викликав... Поговоримо про це пізніше окремо.

Він не згадував ні про побитого Хієна, ні про те, що його ледь не зітерли в порошок. Незалежно від того, підтримає він Хієна чи ні, гнів Гейзітеля буде спрямований на нього з моменту згадки його імені.

Як і очікувалося, Гейзітель, який був повністю зосереджений на дискомфорті Деона Харта, вклонився та поспішно відступив. Деон подивився на потилицю чоловіка, яка миттєво зникла, а потім повернув голову до пекучого погляду, який відчув збоку.

Хієн дивився в його бік, а його очі надмірно сяяли.

— Дякую, пане Деоне...!

— ...

Його тіло природно стиснулося від тягаря цих слів. Звичайно, зовні він цього не показав.

Вдавши, що нічого такого не сталося, Деон подивився вдалину та повільно відповів.

— Не варто. Я просто зробив це, бо не хотів здіймати галасу, тому не потрібно бути вдячним...

— Але все одно дякую!

— ...

Ну, краще просто змінити тему.

Стан Хієна виглядав недобре, ніби він тільки що потрапив у халепу. Він намагався впіймати Деона під час падіння ось так...?

Він оглянув його рани складним і тонким поглядом, а потім встановив зоровий контакт з ним. Здається, немає потреби питати, але краще спочатку перевірити, про всяк випадок.

— Ти знаєш, чому Гейзітель так поводиться?

— Ну... Він побачив інкуба дорогою, і це його зачепило...

— ... О, гаразд. Досить.

Більше слухати не варто.

Він жестом вказав у напрямку замку.

— Йди за мною.

Певним чином, його рани також можна вважати наслідком того, що Деон покликав Гейзітеля. Тож він мав загоїти рани, які, здається, були спричинені ним.

Деон міг би поранитися тут і покликати Бена, але якби він це зробив, наслідки цього довелося б нести цьому хлопцю. Це викликало б ще більше проблем. Навіть якби й ні, у нього й так боліла голова з багатьох причин, додавати ще кілька не було жодного бажання.

Тому, незважаючи на незручності, Деон особисто повів його до кімнати, де жив Бен.

***

Його лікар завжди помічав, якщо щось було не так, і біг до Деона, як вітер, ще до того, як йому довелося б його відвідати чи покликати. Через це Деон зазвичай не ходив до кімнати Бена, тому цей візит, здається, був справжнім шоком для лікаря.

Щойно він зрозумів, що відвідувачем був Деон Харт, вибухнула бурхлива реакція.

Чому ви прийшли сюди? Ви поранені? На вас накладено прокляття, через яке магічний камінь не спрацював? І тому подібні питання.

Лише після того, як він неодноразово запевняв, що з ним все гаразд, і прийшов він, щоб попросити лікування для когось іншого, Деону вдалося уникнути наполегливого погляду та дотиків Бена.

— Я... лікар пана Деона...

— ...

— Такому садівнику вистачило б і іншого лікаря в замку...

— ...

— Чи це тому, що інших лікарів немає. Ні, колишній лікар Короля Демонів і нинішній лікар командира Нульового загону сидить тут і лікує садівника-інкуба, коли перед ним його безпосередній пацієнт...

За цим прозвучало нарікання, близьке до бурчання.

Однак, на щастя, лікування проводилося ретельно та з сильним професійним духом.

Тим часом Хієн, який, здавалося, почувався найбільш незручно, був напрочуд охоплений емоціями і взагалі не звертав уваги на Бена, тож хоч це було добре.

— Пан Деон... поступився своїм особистим лікарем заради когось на кшталт мене...

— ...

Ну, здається, ось це вже не добре. Брови Бена піднялися.

Так, він намагався проковтнути свої скарги та продовжувати лікування, але якщо його ігнорували, це вже було занадто.

Хієне... будь ласка, зверни на це увагу. Чому Деон, який навіть не поранений, має вислуховувати скарги свого лікаря?

— ... Чому бинт не відривається?! Нічого не працює як слід!

Бен відірвав бинт та наклав його на оброблену рану. Хоча, можливо, йому було боляче від прикладеної сили, Хієн навіть не застогнав, і продовжив дивитися на Деона.

Очі, що все ще сяяли від емоцій, були дуже обтяжливі для Деона, тому він злегка відвернув голову.

— ... Якщо просто перев'язати, цього буде достатньо для лікування?

— Так. До речі, для травм такого масштабу було б достатньо відвести його до будь-якого іншого звичайного лікаря в замку, то чому ви привели його до мене?

...

Бо я не знав, де інші звичайні лікарі знаходилися.

Якщо я так відповім... вони подивляться на мене, як на дурня. Тож я спокійно заговорив:

— Коли я думаю про «лікування», ти єдиний, хто спадає на думку. Здається, немає жодного іншого лікаря, якому я міг би довіряти, окрім тебе.

— ... Гадаєте, мені це сподобається лише тому, що ви так кажете?

Тоді чому ти дістаєш цукерки...?

— Я вдячний, що ви так високо оцінюєте мої навички, але я лікар пана Деона. Я не хочу пропустити травму найважливішого пацієнта, поки оглядаю інших.

— ...

— Зараз я дам вам цукерку... Я чув, що Король Демонів заборонив пану Деону курити. Вам, мабуть, часто стає нудно.

— ...

— У такому разі, можете з'їсти це.

Я розкрив долоню. В ній були цукерки у знайомій обгортці.

Вираз обличчя став таким, що було ледь можливо його прочитати.

Це... було схоже на обгортку від цукерок, які божевільні собаки давали мені, відбираючи ліки...?

Ні, не просто схоже, це точно те ж саме.

... Ти, покидьку...?

— Я чув, що ви самі рушаєте на поле бою.

Перш ніж я встиг щось сказати про цукерки, Бен, здається, перевів мою увагу і змінив напрямок розмови. Який кмітливий.

— Ви йдете у світ людей особисто.

— ... саме так.

— Звичайно, я йду з вами, але чи берете ви Еда з собою?

Чому ти кажеш так, ніби твоя участь очевидна?

Звичайно, це правда, бо він мій лікар... але я вже не так часто травмуюся, а навіть якщо й травмуюся, то швидко зцілююся. Гадаю, це не обов'язково...

Найбільше дратувало те, що на наркотики вже накладено заборону, але я передчасно уявляв, як мене будуть відчитувати за їх вживання.

Ось чому я намагався сказати, що не візьму його з собою, але Бен, здається, прочитав мій вираз обличчя на крок раніше і твердо мовив:

— Ви ж не залишите свого лікаря, йдучи на поле бою. Яка розумна істота могла б зробити щось таке неймовірно дурне?

Гадаю, він так завуальовано назвав мене дурнем.

У будь-якому разі, мені нічого було сказати, тому мені залишалося лише промовчати. Після такої заяви я просто був зобов'язаний взяти Бена з собою.

Згода була швидкою. Висловивши свою згоду зі словами Бена в короткій тиші, я відповів на його попереднє запитання.

— ... Я залишу Еда тут. Мені потрібен демон, який міг би очолити Нульовий загін у непередбачуваній ситуації.

— Хіба ви не берете Нульовий загін з собою...?

— Цього разу замість Нульового загону я поведу божевільних... Благородних Лицарів.

— А, цих божевільних... маєте на увазі людських лицарів.

— ...

Навіть якщо я так казав, чому ти теж приписував до них визначення «божевільні»...?

...

Деон торкнувся чола, побачивши як навіть Хієн, який слухав їх із сяючими очима, пробурмотів: «О, ці божевільні...» Що мали зробити ці покидьки, щоб їх навіть тут також називали божевільними? Це Царство Демонів. Це навіть не світ людей.

— Що ж, добре, що ви берете мене з собою. Лікування садівника закінчене.

— О, гарна робота.

— Це не проблема. Оскільки ви сказали, що немає такого надійного лікаря, як я, звісно, я мушу це зробити.

Схоже, ці слова йому справді сподобалися.

— Вам потрібно ще цукерок?

— ... Цього досить. Я піду.

Не було сенсу залишатися тут довше. Деон одразу обернувся. Хієн, який спостерігав за ними, рушив позаду нього.

— ...

— ...

... Він продовжував йти за ним.

Кроки, що йшли коридором, зупинилися перед дверима його кімнати. Як довго ще він збирався його переслідувати?

Розмірковуючи, чи не зайде він за ним у кімнату, Деон обернувся, замість того, щоб відчинити двері. Обличчя, сповнене доброти, дивилося на нього, ніби Хієн чогось чекав.

— ... Чому ти йдеш за мною?

— Ах, це...

Вагання з'явилося на його сяючому обличчі, і слова стихли. Голос який ніби от-от мав спинитися, повільно продовжив:

— Ви сказали, що йдете воювати... у світ людей.

— Так. І що?

— Тож...

Хієн вагався, заглибившись у свої думки. Якраз коли Деон збирався знову заговорити до нього через нетерпіння, хлопець заговорив першим.

— Чи можу я на мить подивитися на рослину, яку дав вам минулого разу?

— ... що?

— Ах... як і думав, це було грубо. Вибачте...

— Ні, мені насправді байдуже... Просто, яке відношення має мій похід на війну до догляду за рослиною?

Він не хотів забрати її назад, він просто бажав подивитися на неї деякий час, тому причин відмовлятися не було. Деон просто трохи розгубився, бо не розумів зв'язку.

— Відтепер я не зможу часто бачитися з паном Деоном, тому я хотів би заздалегідь дати рослині деякі поживні добавки.

— А... тоді добре. Заходь.

Він відчинив двері.

Дан, який привітав його в кімнаті, помітив Хієна, який зайшов позаду Деона, і здивовано подивився на нього. Деон легенько знизав плечима і покликав монстра, помахавши рукою.

— Ходи-но сюди.

— Яйк!

Зелені стебла одразу ж обвилися навколо його талії та повисли.

Деон, який ніби звик до цього, відчепив від себе квітковий горщик і одразу ж простягнув його Хієну.

— Тепер подивись.

— Ах...

— ...?

... що? Здавалося, садівник одразу планував дати рослині поживні добавки.

Під здивованими поглядами Хієн відвів очі. Голос схожий більше на повзучий шепіт пробурмотів:

— Я не приніс жодних добрив.

— ...

— Я збирався спочатку спитати дозволу, а потім вже принести їх...

— ... Добре тоді, я почекаю, тож принеси.

— О, чи можна мені просто позичити саму рослину? Я просто дам їй деякі поживні добавки і одразу поверну.

— Яйк?

Монстр закричав.

Деон глянув на рослину.

— ... Впевнений, що так буде краще. Бери.

— Яйк?!

— Дякую.

— Яйк!

Передача була виконана без жодної уваги на крики дивної рослини.

Хієн, який взяв квітковий горщик, вклонився та пішов геть. Почувся жалюгідний крик: «Бвааааааа...!», але ніхто не звернув на це уваги.

Щойно двері зачинилися і звук стих, Деон впав на ліжко. Йому слід було йти до божевільних собак, але він лежав без сил, притиснувши обличчя до подушки, і не хотів рухатися.

«Навіть якщо пропустити все інше, я все одно маю наказати їм готуватися до війни...»

Це дратувало. Він втомився.

Деон клацнув пальцями, щоб не заснути, потім насилу повернув голову та подивився в бік Дана. Його обличчя було не видно, бо воно було поза його полем зору, але цього було достатньо, щоб підтвердити, що хлопець там.

— Дане. Іди до божевільних собак і скажи їм готуватися до битви. Хай не забудуть прийняти ліки.

— Так.

— І... якщо можливо, дізнайся, що вони вже встигли тут накоїти.

Тіло, яке почало рух, щоб виконати наказ, раптово зупинилося.

— ... Вам справді необхідно це знати?

— ... Якщо добре подумати, можливо, краще дійсно не знати.

Вони б ніколи не зчинили таких проблеми, які б йому нашкодили, а якби й завдали стільки шкоди, Дан би давно повідомив про це.

У цьому світі є приказка, що незнання — це ліки.

Навіть від одного питання, чи справді йому хочеться про це знати, Деон відчув, як в нього заболів шлунок, тож він переконав себе, що це того не варто, і знову зарився обличчям у подушку.