Розділ 245 — Ефект метелика (13)

— Слухай уважно.

— Кконг.

— ... Не будь таким вередливим. Це заради пана Деона.

— ... Яйк?

— Можливо, ти вже знаєш це, але все одно тобі скажу. Пан Деон йде до людського світу. Він хоче особисто взяти участь у битві.

— Пфф.

— Ти ж не збираєшся тихо чекати у кімнаті, поки пан Деон повернеться, як звичайна декоративна рослина, чи не так?

— Яйк! Яйк! Яйк!

— Так, тобі слід триматися поруч з ним і слідувати за ним. Ти — рослина-охоронець. Твій обов'язок — захищати пана Деона.

— Яйк!

— Єдина проблема в тому... що пан Деон — Герой.

— Яйк...?

— Якщо життя пана Деона опиниться в небезпеці, це означатиме, що ніхто не зможе його врятувати, окрім хіба що дуже сильної істоти. Так було й у минулому, коли він не був Героєм, то що ж казати про зараз? Якщо це не Король Демонів, немає навіть сенсу намагатися щось зробити. Можливо, усі загинуть ще до того, як навіть спробують втрутитися. Це стосується і тебе.

— Кью...

— Отже, я маю дещо для тебе.

— Яйк?

— Це невідома річ, ми навіть не знаємо точного результату... але якщо наша ціль врятувати «Героя» від небезпеки, ми повинні піти на такий рівень ризику.

Він неймовірно сильна та добра людина. Цього разу Деон доклав усіх зусиль, щоб врятувати його, простого садівника, навіть ризикуючи накликати на себе ворожість командира Десятого загону, тому Хієн і вирішив це зробити.

Кажуть, що життя згорає, як дрова, заради світла життя, але Хієн сподівався, що його світло горітиме якомога довше

— Отже, як гадаєш?

Ось чому він, тримаючи рослину, яку виховав для Нього, спитав:

— Чи готовий ти піти на жертву?

***

— ... Що це?

— Як я вже казав, я дав їй деякі поживні добавки!

— Проблема не в добавках..

Деон мав шокований вираз обличчя.

— У рослини вибухнув шлунок, і вона ось-ось помре?

— Яйк...!

Дивна рослина згорнула листя, ніби з нею було все гаразд.

Хоча вона, здавалося, поводилася так, ніби з нею все гаразд, її тяжкий стан був чітко помітний, тож Деон опустив погляд, не сказавши ні слова. Він бачив, що ґрунт у горщику не міг утримувати щось всередині і випирав.

« ... Він дав рослині «деякі» поживні добавки?»

Чому б просто не сказати, що він вилив туди все?

Схоже, він дав їй щось, окрім добрив...

Було багато речей, до яких він хотів причепитися, але не спромігся сказати про них уголос. Хієн нізащо не вбив би рослину «Деона Харта». Деон легенько знизав плечима.

— Ну... добре. Ти знаєш про рослини більше, ніж я.

Він, мабуть, все сам розрахував.

Деон, не маючи наміру надто затягувати розмову, вже збирався закінчити її і відправити Хієна, як очі інкуба розширилися, ніби ці слова зачепили щось важливе. Деон, який побачив емоції, що вирували в його розширених зіницях, відчув щось зловісне і насупився.

Зазвичай в такий момент Хієн прочитав би вираз його обличчя і стримався, але зараз, ніби він був засліплений емоціями, він вигукнув тремтячим голосом:

— Ви мені вірите...!

— ...

Віра. Тіло Деона рефлекторно заціпеніло від цих різких слів.

Це було лише на мить, але ніби кров зблиснула в його очах. Деон помовчав мить, а потім повільно відповів.

— ... Ти садівник. Якщо це пов'язано з рослинами, варто залишити це садівнику. Кому ж ще це поручити?

— А...

— Гадаю, ти вже зробив усі свої справи. Чому б тобі не піти? Я втомився.

— Ах... а! Вибачте!

***

У Замку Короля Демонів було небагато місць, де могли знаходитися скажені пси, тобто Благородні Лицарі.

Житло або тренувальний майданчик. Або іноді вони вривалися в кімнату господаря, і сиділи там.

Завдяки цьому Дан зміг знайти їх без труднощів.

Вони були на тренувальному майданчику.

Однак він не очікував, що там буде двоє небажаних гостей.

Через це Дан мусив зупинитися прямо перед пунктом призначення, всупереч своїй початковій меті швидко донести наказ та повернутися, перш ніж його в щось втягнуть і втомлять.

— Що... ха...

Він зітхнув, стримавши незакінчену фразу.

Безліч різких слів застрягли в його горлі. Здавалося, що він виплюне лайку, якщо втратить пильність, але його сильний розум зумів придушити їх і проковтнути.

«Бо я не той, хто може щось сказати».

Супротивники — командири загонів. Якби це були Благородні Лицарі, він би вже підняв галас.

Дивлячись на хаотичну залу та відвідувачів, які там шаленіли, Дан відчув, як у нього пульсує голова, тому він притиснув скроні кінчиками пальців.

« ... Тепер, якщо подумати, командири П'ятого та Дев'ятого загонів останнім часом часто блукали туди-сюди по замку... Оскільки вони нещодавно різко розсварилися, я думав, що колись щось та й станеться...»

І ось що він побачив на власні очі.

Командири П'ятого та Дев'ятого загонів билися. Але чомусь тут, в ексклюзивному тренувальному залі Благородних Лицарів!

— Забирайся звідси, Тровере!

Óрел, командирка П'ятого загону, вишкірила зуби та натягнула тятиву. Три стріли злетіли з тятиви і полетіли в ціль.

— Чому ти ніяк про це не забудеш!

Тровер, командир Дев'ятого загону, витягнув кулак вперед. Тиск вітру, що утворився разом із різким звуком, відбив стрілу.

— Замовкни! Ти знищив мої скарби!

— Скарби? Той мотлох? Крім того, коли це сталося, і ти досі злишся? Ти будеш ображатися на це до кінця свого життя, дріб'язкове ти стерво!

— Коли це сталося? Це жертва повинна говорити такі речі, а не злочинець, тупий кам'яноголовий покидьку! Ось чому ти навіть не можеш використовувати магію! Дурний і безсоромний покидьку!

Лився дощ із стріл. Коли Тровер відповідав, у землі всюди з'являлися вибоїни.

Дан, який спостерігав за ними двома з пульсуючим болем у голові, вибухнув сміхом від питання, яке раптово спало йому на думку.

«Щось не пам'ятаю, щоб Óрел була командиркою загону, яка б вміла так добре говорити, хіба ні...?»

Коли вона злилася, вона ставала красномовнішою.

... Ні, це не важливо. В результаті, тренувальна зала стане непридатною для використання. Чому їх ніхто не зупиняє! Дан різко озирнувся.

Лейтенанта Дернівна, який зазвичай був поруч з Óрел, ніде не було видно. Зате його погляд привернули Благородні Лицарі, що тулилися в купу і ділилися закусками.

Кров'яний тиск у хлопця підвищився.

— Ці... кляті...

— Га? Дане! Що сталося?

— Ми дивимося бій. Хочеш подивитися разом з нами?

— Нумо ходи сюди й сідай... Гей, відсунься! Звільни місце!

— Можливо, тому що вони командири загонів, їхня битва зовсім іншого рівня? Тут багато чого можна навчитися!

Добре, що є багато чому навчитися... але це не формальний спаринг, це «бійка». Їх варто спинити, божевільні ви дурні...

«Зрештою, я єдиний, хто може їх зупинити».

Раптова втома накотила на нього. Дан прибрав руку від голови, натиснув на очі, зробив крок уперед і голосно погукав двох демонів.

— Я не знаю, що відбувається, але, ви двоє, будь ласка, спочатку заспокойтеся...

— Забирайтеся звідси негайно!

— Це навіть не ваш тренувальний майданчик!

— Відчепися!

— О, це так брудно і ганебно...!

... Трясця.

***

Після великої кількості поворотів ситуація була вирішена.

О, хіба це була не ціла купа поворотів? Тровер першим пішов, скаржачись на вузьколобість опонентки.

Дан був вдячний Троверу від щирого серця, бо знав, яке це диво, адже він жив у Замку Короля Демонів і знав просту та грубу особистість Тровера та дитячу натуру Óрел.

Навіть Óрел сказала, що їй погано, і пішла. Зрештою, в приміщенні, де залишилися лише підлеглі Деона Харта, Дан озирнувся на Благородних Лицарів.

« ... »

З рота, що відкрився так, ніби мав от-от почати бурчати, зірвалося зітхання і він закрився. Тишу, що настала на мить, швидко порушив рот, що знову відкрився.

Пролунав трохи приглушений голос.

— Якщо починається бійка, зупинити її — елементарний прояв здорового глузду.

— Ми знаємо! Але це ж весело, правда?

— Гей...! ... Добре. Якщо скажу більше, ви все одно не послухаєте.

Змирився він швидко.

Це саме ті люди, через яких Король Демонів виглядав шокованим і сказав, що будь-який нещасний випадок буде дозволений, якщо до цього причетний Деон Харт. Це був перший раз, коли Дан побачив маску на обличчі Диявола, яке завжди здавалося розслабленим, тріснутою.

Коли нещасні випадки з Благородними Лицарями продовжували відбуватися, Король Демонів, який особисто прийшов на тренувальний майданчик, подивився на них і пробурмотів: «Не знаю, чому Деон тримає цих істот поруч».

Дан з ледь ясним поглядом згадав список нещасних випадків, спричинених Благородними Лицарями, про які він чув безпосередньо, наприклад: як вони стрибали через вікно під час тренування та придавили демона-прислужника, який проходив повз; їх бійку з Нульовим загоном, через що потрапили до лазарету; тощо. Тепер все це було неважливо. Він підняв голову, йдучи на компроміс і сподіваючись, що вони не зчинять нещасного випадку, який завдасть шкоди господарю, як і раніше.

Надто лагідний, але трохи похололий погляд був спрямований на божевільних собак.

— Дозвольте мені перейти одразу до суті.

— ...?

— Готуйтеся рушати. Це наказ господаря. Це буде перший раз за довгий час, коли ви вирушите в похід зі своїм капітаном.

— ...!

Погляд скажених псів миттєво змінився.

Здивування, легкий страх, трохи занепокоєння, радість, що тільки збільшувалася, а потім вибух захоплення.

У зміні, що сталася за цю коротку мить, Дан завагався, ніби побачив момент коли, здавалося б, звичайна людина перетворилася на вбивцю.

У будь-якому разі, Благородні Лицарі закричали.

— Ми нарешті особисто йдемо в бій!

— Тепер ми можемо пошаленіти разом з капітаном!

— Ваааа!

Навіть Клетер, який зазвичай був спокійний, не міг приховати посмішку на обличчі.

Якби хтось це побачив, Дан би розсердився, сказавши, що вони схиблені на битвах. Можливо, саме тому він забарився і зробив крок назад.

Але це було неправильно.

Вони раділи зовсім не через можливість «пошаленіти», адже робили вони це, лише задля того, аби вижити на полі битви. Це стосувалося і жорстокості. Хоча вони цього не показували, вони все ще відчували небажання та огиду до вбивства таких же як вони людей. Ймовірно, це те, що не зміниться до самого кінця їх життя.

«Участь в прямому протистоянні» не означала радість через можливість «розгулятися». Вони раділи лише тому, що могли «бути з капітаном».

Мовчки спостерігаючи за ним, Дан подумав про те, що з недавніх пір, відколи став Героєм, господар просто використовував своє тіло, але хіба не могло статися щось справді грандіозне, якщо він продовжуватиме так і надалі? Якби Деон знову взяв участь у війні самотужки, вони точно спланували б захопити його, піти разом із ним або застосувати силу, щоб тримати його в полі зору... На щастя, що саме в такий момент надійшов правильний наказ.

Губи, розслаблені від радості, природно пожартували.

— Це чудова нагода потренувати магію, якої ви навчилися у командира Дев'ятого загону!

— Нарешті час для практики! Ти теж підеш? Якщо можливо, я б хотів, щоб ти пішов з нами і подивився, як ми використовуємо магію.

— ... Коли дивлюся на вас усіх, мені не хочеться йти, але...

— Ха-ха-ха! Це жарт!

Це було серйозно.

Якщо відповісти, це призведе лише до довгої, безглуздої та виснажливої розмови. Дан, який пропустив розмову мовчанням, спокійно промовив останні слова, які йому наказали передати.

— У вас достатньо ліків?

— Ліків? У нас не було потреби в них, тому їх досі багато. Ми не використали ті, що ти приніс минулого разу, тож все ще на місці.

— Радий це чути. Якби ви сказали, що їх немає, у мене були б проблеми.

Клетер, який мовчки слухав, поставив запитання, ніби не зрозумів.

— У тебе так довго все добре йшло, тоді чому раптом?

— Через заборону обшуки стали суворішими. Треба діставати ззовні, але якщо вийти і повернутися, біля входу проведуть обшук, тому зараз важко дістати нову партію.

— Е, заборона?! Тоді хіба у нас не буде великих проблем, якщо нас спіймають з наркотиками?

— Все добре, бо це обмеження діє лише на певних осіб, таких як я, господар та командирка Одинадцятого загону.

Коли подумати про це з такого боку, знову усвідомлюєш, як добре Король Демонів бачить людей наскрізь.

Навіть якщо вони всі служать Деону Харту, на лицарів заборона не розповсюджувалася. Дан з тих, хто дістане йому будь-що, що він забажає, але Благородні Лицарі заберуть усе, що може нашкодити Деону Харту, і навіть самі відмовляться від цього. Хоча вони не часто бачилися, Диявол знав про це, правильно прорахував та видав заборону....

Хоча він і Диявол, він все ж Король Демонів. Дан чув... що він прожив так довго, що час для нього марно не пройшов.

— Якщо з капітаном все зрозуміло, тому чому ти і командирка Одинадцятого загону...?

— У будь-якому разі, не забудьте прийняти свої ліки. Наказ я передав. Я закінчив, тож піду.

— Дане...?

Дан легким знизуванням пліч відкинув питальні погляди, що прилипли до нього, та обернувся.