Розділ 246 — Тому що емоції завжди когось вбивають (1)

Кроки, сповнені ледь помітного роздратування та гніву, безцільно блукали замком. Тровер ходив замком, насупивши брови, ніби наслідки його величезної сварки з Óрел ще не вщухли.

Якщо все так продовжуватиметься, є велика ймовірність, що він виплесне свій гнів не там, де треба. Командир Дев'ятого загону невіглас, але він зовсім не дурний. Оскільки він недарма став командиром загону, він був більш об'єктивним, ніж очікувалося, і вирішив, що краще продовжувати нескінченну прогулянку, поки йому не стане краще.

Тож, через деякий час безцільного блукання й вияву свого дискомфорту через штовхання ногами землі, він несвідомо зупинився, коли знайомий демон привернув його увагу.

« ... Дерніван?»

Ще під час нещодавньої зустрічі з Óрел йому здалося дещо дивним, але тепер він розумів, що саме.

За звичайних умов, мав би знайтись хтось, хто зупинив би їх бійку, перш ніж той хлопець виступив уперед. Чому цей хлопець, який ніколи не залишав свою керівницю, був в такому віддаленому місці?

Одне це було підозріло, але навіть його інстинкти підказували йому, що це ненормально, тому Тровер швидко сховався, перш ніж погляд Дернівана досяг його, і насупився.

«Це не поле бою, але він якось незвично насторожений... Він щось приховує?»

Вираз обличчя та хода Дернівана не відрізнялися від звичайних, але Тровер був впевнений, оскільки часто спарингував з ним. Вуха нашорошені, а очі гострі та м'яко рухалися. Ця істота явно насторожено ставилася до свого оточення.

Ніби відчуваючи увагу, Дерніван повернув голову. Тровер, злякавшись, ретельніше приховав свою присутність.

— ...

— ...

Між ними була задушлива напруга.

Лютий погляд сканував місце, де ховався Тровер.

Не дарма він був демоном вовчого походження, від нього віяло звіром. Тровер тихо ковтнув, оскільки ситуація стала напруженішою, ніж на полі бою.

І невідомо, скільки часу минуло. Насправді, можливо, й не так багато, але здавалося, що минула ціла вічність, і Дерніван нарешті відвів погляд і тихо пробурмотів.

— ... здалося?

— ...

Він, схоже, уже закінчив зі своїми справами і пішов без вагань.

Тровер, все ще захоплений цими тваринними відчуттями, ще якийсь час не рухався, поки не переконався, що Дерніван пішов.

«Це тут?»

Він нахилив голову, стоячи перед покинутим складом, звідки, як здавалося, вийшов Дерніван.

— Чому він був у цьому складі...?

Óрел перенесла сюди склад свого мотлоху?

... Він не був впевнений, але чув, що новий склад знаходився поблизу ексклюзивного тренувального майданчика П'ятого загону. Вони навіть поставили кількох членів загону на варту. Тож це не мав бути склад мотлоху.

«Або... це склад, який Дерніван особисто підготував?»

... Фу-ха.

Одразу ж пролунав сміх.

— Це не має сенсу.

Він подумав таким чином, але це було навіть віддалено не правдоподібно.

У цього сухаря є щось настільки цінне, що він мусить приховувати це, таємно облаштувавши склад? Правдоподібніше було б побачити на небі два місяці.

Він майже як труп, який виконує лише накази начальства. Більш правдоподібною гіпотезою було те, що був секретний наказ від Óрел.

У будь-якому разі... Тровер легенько знизав плечима.

— Все стане зрозуміло, коли зайду туди.

Можливо, тому, що це був покинутий склад, замок здавався зламаним.

Він схопив ручку та повернув її. Двері відчинилися, і його зустріла картина, яка зовсім не відповідала тому, як виглядала зовні.

Всередині все було оздоблено м'яко та пухнасто, що не пасувало складу, чи навіть «демону» з Замку Короля Демонів. Одне це було шокуюче, але Тровер на мить був приголомшений, коли побачив посеред усього цього істоту, яка гралася з лялькою та нахилила голову до нього.

— ... ха?

***

— Пане Деоне, ви впевнені, що вам можна йти самому...?

Ед обережно спитав, виглядаючи дуже стурбованим, коли привів демонічного коня та передав віжки.

— Все ж вам потрібно взяти хоча б одного демона, щоб допомогти...

— Я ж сказав, що скоро повернуся. Все добре. Я впораюсь сам.

Якщо дозволити комусь піти разом із ним, то що йому тоді казати?

Зважаючи на демонів, яких він знав досі, хто б з ним не пішов, найімовірніше, він слідуватиме за ним так, ніби витратив свій особистий час. Навіть якщо буде тривожитися, все одно стане втручатися у багато речей. Зокрема, якщо Деон зробить щось, що суперечитиме забороні, виданій Королем Демонів, він зробить усе можливе, щоб зупинити його.

Для Деона, який вирушав до Першого міста першочергово, щоб порушити заборону, було легше йти самому.

Він вихопив віжки з нерішучих рук Еда.

— Я скоро повернуся.

— ... Будь ласка, будьте обережні.

У відповідь пролунало неохоче прощання.

Деон, який без вагань сів на чорного коня рухом, до яких він вже звик, глянув на Еда, потім повернув голову вперед і вдарив коня в бік.

Кінь покинув Замок Короля Демонів.

***

Хоча їхня кількість зменшилася порівняно з попереднім періодом, монстрів було все ще багато, а здобичі мало.

Для них їжа була не тільки для виживання, ці створіння, чиє єдине задоволення в житті — ненажерливість, народилися «обмеженими», а їхній інстинкт жадати того, чого вони не мають, проявлявся у вигляді «голоду».

Тому, хоча чудовиська через Еда та кількох інших демонів вже встигли відчути, наскільки сильною може бути істота, яка рухається самостійно, вони, здавалося, забули про все та націлилися на Деона.

— Бажаючих мене з'їсти немало.

Деон неквапливо посміхнувся.

— Якби вони не блокували шлях, я б просто проігнорував їх та пройшов повз.

У такий момент, якщо пригрозити їм один раз, істоти, котрі вірні своїм інстинктам, відступлять. Цього буде достатньо, щоб страх переміг голод, як це було колись.

Однак, якщо щось і відрізнялося від того часу, то це метод бою.

Він на мить зупинився і зліз з коня. Кінь завагався і спробував втекти, але замість того, щоб відпустити його, Деон смикнув за віжки і зустрівся з твариною поглядом.

— Стій тут.

— ...

Яскраво-червоні очі були сповнені жаги вбивства.

Якщо втечеш — помреш. Кінь, який інстинктивно відчув загрозу, завмер, ніби його прибили до місця.

Деон задоволено погладив його по шиї, відійшов на кілька кроків і підстрибнув на місці.

— ... і все ж.

Тіло легке.

Цього разу монстри насувалися хвилями, але, на відміну від попереднього разу, відчуття небезпеки не було. Деон подивився собі під ноги, потім підвів погляд і посміхнувся.

Скільки б він про це не думав...

— Не схоже, що я помру.

Якщо подумати, хіба останній справжній бій не був між ним і колишнім імператором Едуардо Дезертом і генералом Немезеусом? Здається, битва в колишній столиці Імперії була його першою і останньою справжньою битвою, як Героя.

Тож, було б непогано скористатися цією можливістю, щоб розігріти своє тіло і побачити, як далеко він може просунутися.

— Кііііі!

Крик наближався.

Першим, хто з'явився перед ним, був монстр, схожий на гуманоїдного демона. Хоча він був завеликим для гуманоїда.

Чудовисько простягнуло руку, ніби намагаючись схопити Деона. На відміну від минулого, коли він одразу ж ухилився б від цього, Деон мовчки подивився на нього, ніби спостерігаючи, замість того, щоб уникнути. Їх погляди зустрілися.

Момент, коли в очах монстра чітко промайнули впевненість і радість від спійманої здобичі та глузування над дурною жертвою, яка не рухалася.

— Кіее?!

Фігура Деона зникла. Збентежений монстр спробував повернути голову, щоб знайти здобич, що випарувалася в повітрі... але його голова не рухалася.

Коли він усвідомив це, верхня частина його тіла вже відхилилась назад.

Деон, який висів на спині хлопця, притискаючи його підборіддя та маківку, посміхнувся та повернув голову, яку все ще тримав. З хрускотом голова чудовиська вигнулась на дев'яносто градусів.

Все сталося за мить: він наступив на стегно суперника, підстрибнув, заніс плече в повітря, повернувся корпусом, заскочив за спину монстра, схопив голову та вчепився в нього.

— ... Це найгірше.

Ось що означає бути Героєм. Пролунав тихий вигук.

— Моє тіло, здається, стало гнучкішим.

Еластичність також покращилася.

Нарешті, Деон, який мало не впав зі спини чудовиська, нахилився і перекинувшись приземлився на землю, потім відштовхнувся від землі та ухилився в бік. В місце, де він був мить тому, вдарила нога іншого монстра.

Він кинув кинджал, який носив на поясі, і пронизав істоту між очей, потім на мить зупинився, стискаючи і розтискаючи кулак.

«Раніше я й не мріяв мати змогу так сильно відштовхнутися від землі, щоб ухилитися».

Якби він спробував зробити так до того, як став Героєм, в нього нічого б не вийшло. Чи то тріщина, вивих чи перелом, він, ймовірно, отримав би травму, яка заважала б будь-яким наступним діям. Після битви, схожої на ходьбу по канату над скелею заввишки в тисячі миль, коли доводилося боротися за виживання, було дуже приємно мати змогу вільно битися.

Деон підняв голову. Куточок його губ, який, як він думав, опустився, знову неусвідомлено піднявся. Але він не звернув на це уваги, прокрутивши кинджал і вклавши за пояс, перш ніж швидко забрати руку.

— Хотілося б не поспішати, але, на жаль, моя відпустка лише на один день.

Відкриті очі сяяли криваво-червоним, сповнені божевілля та радості.

— Але я буду битися з вами голими руками, тож нумо, дівчатка. Давайте закінчимо це якомога швидше

***

«Наскільки я розумію, на сьогодні візитів не було заплановано?»

То що ж означає цей стукіт?

Хтось стукав у ворота зовні. Відчувши знайоме відчуття дежавю, у вартового, відповідального за браму Першого міста, виступив холодний піт і він підняв комунікаційний пристрій.

— Хтось зараз стукає зовні...

— ...

— Гей.

— Е-ем...

Ця розмова також видавалася знайомою.

Коли навіть сказали, що військ для підкріплення не потрібно, його тривога поступово зросла. Невже ззовні та сама особа, що й минулого разу?

У будь-якому разі, дозвіл було надано. Вартовий швидко торкнувся пристрою, щоб зупинити стукіт, який тільки посилювався.

Як і минулого разу, ворота трохи відчинилися, і хтось зайшов. На щастя, у того, хто увійшов, було не світло-жовте волосся та блакитні очі, а руде волосся, червоні очі та плямиста червона шкіра.

« ...?»

За мить запахло кров'ю.

Запах також був дуже густим...

«Можливо, він увесь вкритий кров'ю...?»

Скільки тут початкового кольору, а скільки крові? Вартовий примружив очі, щоб знайти межу між ними, але невдовзі виявив ще одну дискомфортну деталь і здригнувся.

Жодна «магічна сила» не відчувалася...

Навіть якщо протерти очі та подивитися знову, знайти її було неможливо.

Пробитися крізь рій монстрів і дістатися аж сюди означало б, що він має достатньо сили, але на відміну від лейтенанта минулого разу, навіть крихти магічної сили від нього не відчувалося. Якщо це демон, навіть магічна сила, з якої складалося його тіло, мала б відчуватися незалежно від того, чи використовував він магію, чи ні.

Це означає...

«Людина...?»

Вартовий порожньо кліпнув очима від реальності, що постала перед ним і не мала для нього жодного сенсу.

... Тепер, якщо згадати, командир Нульового загону, який відвідував місто раніше, також був людиною. Його статус ще більше зріс після того, як він вбив колишнього імператора Імперії та загнав людський світ у кут, тому його зовнішні характеристики також стали широко відомими.

Казали, що в нього було біле волосся та червоні очі, тож людина перед ним була...

— ...

Його погляд зустрівся з яскраво-червоними очима.

— Червоні очі...

— ?

... О, бути не може.

Скільки б крові йому не довелося пролити, його волосся ніяк не могло аж так забарвитися...

— ... Ви... командир Нульового загону...?

— Саме так.

— А...

— ...?

Деон схилив голову, ніби дивувався, що демон перед ним досі нічого не зробив, навіть після того, як поставив це питання. Тільки тоді вартовий, який спіймав власний дух, який ледь не покинув його тіло, відкрив рота.

— ... Вибачте. Це несподіваний візит, тому приготування не завершені. Чи не могли б ви, будь ласка, зачекати хвилинку? Я владнаю все якомога швидше.

— У цьому немає потреби...

Він швидко повернувся і тихо підняв камінь зв'язку.

— Гей, це надзвичайна ситуація, тому швидко передайте управителю, що прибув командир Нульового загону.

— ...Що?

— Командир Нульового загону. Мені здається, що я помру лише від його присутності, тому, будь ласка, передайте це швидше...!

Рука лягла йому на плече. Вартовий, який інстинктивно зрозумів, ким був власник руки, на мить перестав дихати. Він змусив голову зі скрипом повернутися. У повітрі витав запах крові, і кров текла вниз. Він побачив мокру руку.

Вартовий заціпеніло дивився на неї, і ніби помітивши це, рука опустилася. На його плечі залишився червоний відбиток долоні, але зараз не час про це хвилюватися.

— Що...

— Не знаю. Не зачиниш?

— А...!

Він був так шокований, що залишив браму замку відчиненою.

Вартовий швидко скористався пристроєм і зачинив ворота. Йому здалося, що він побачив крізь щілину якісь червоні шматки м'яса, що котилися зовні, але він вдав, що нічого не помітив. Йому, мабуть, просто здалося. Будь ласка.

— І...

— Так! Кажіть!

— ... Не потрібно так нервувати.

— Ні!

Деон Харт на мить замовк.

— ... Передай, щоб не хвилювалися, бо я все одно скоро піду. Це особиста відпустка, а не місія.

— Так? Але...

— Якщо мене продовжуватимуть турбувати лише для того, щоб вислужитися, в мене може зіпсуватися настрій...

— Я перекажу це зараз же! Йдіть розважатися!

— Добре, решту залишу тобі.

— Так! Я подбаю про це!

Деон Харт відповів грубим помахом руки та зайшов всередину. Вартовий, який стояв нерухомо, поки той не зник з поля зору, похитнувся, ніби його ноги в якийсь момент втратили силу, і прихилився спиною до стіни.

— Я думав, що помру...

Голова ж на місці, так...? Він підняв тремтячу руку та потер шию. На щастя, на кінчиках пальців відчувалась непошкоджена шкіра, ніби все було на своїх місцях, без жодних подряпин.

Перевіривши, чи на місці його голова, демон відчув образу.

«Хіба під час відпустки зазвичай не їдуть до Четвертого міста?»

Він не знав, чому особи, які, здавалося, були далекі від розваг, включаючи заступника командира з минулого разу, приходили сюди.

Йому було надто страшно тепер працювати біля брами. Вартовий деякий час торкався своєї шиї, думаючи про те, що йому доведеться написати заяву про звільнення після завершення зміни.

***

Деон не міг ходити весь просочений кров'ю, тому він купив пристойне вбрання у найближчому магазині одягу, зайшов у готель, який побачив, та орендував ванну кімнату. Оскільки він ходив, залишаючи всюди плями крові, він був готовий до невеликого конфлікту, але не кажучи вже про конфлікт, власник магазину одягу як і власник готелю відреагували зовсім інакше.

Деон, який був трохи збентежений, бо вони тремтіли і пропонували найкращі послуги, зрозумів, що вони впізнали його, і прийняв це певним чином. Минуло вже багато часу відтоді, як він був просякнутий кров'ю, тому Деон почувався ніяково, але якось по-новому. Змивши кров, він знову вийшов надвір, зробив кілька кроків, потім зупинився і підвів погляд. Він обернувся.

Червоні очі ковзнули по певному місцю.

«Я відчуваю погляд, але він не ворожий...»

Радше, він здавався обережним...

— Гм, — тихий незадоволений звук вирвався з горла.

«Здається, я знаю, хто це».

Було попередження, тому вони не могли підійти ближче, тож, мабуть, намагалися здалеку перевірити, чи не потрібно йому щось. Деон розумів, про що вони думали, але все одно це неприємно, бо йому здавалося, ніби за ним спостерігають. Він жестом вказав точно в те місце. Там завагалися, ніби це суперечило наказу, даному зверху.

Зрештою вони зникли один за одним, і нарешті залишився лише хтось один. Деон перевів погляд на останнього спостерігача.

Фігура, яка збентежено метушилася, спробувала відступити, перш ніж жест встиг впасти на неї, але погляд Деона Харта досяг її швидше.

«Я навмисно залишив одного, тож якби він зник, було б погано...»

Деон швидко скоротив відстань і схопив його.

Ніби він не очікував, що його спіймають, переляканий демон подивився на нього і обережно спитав.

— Вам щось потрібно...?

— Я шукаю гральний будинок, де був минулого разу.

— А...! Вибачте, але чи не могли б ви описати той гральний заклад? Тут не один чи два гральні будинки...

— Описати... Я бачив місяць і дорогу за вікном.

— ...

— Ах, там також було багато демонів. Ось що я бачив.

— Е-ем...

Демон ковтнув суху слину.

— Важко зробити висновок лише з цього.