Розділ 247 — Тому що емоції завжди когось вбивають (2)

О, зрозуміло.

Деон, який трохи ретельніше поринув у пам'ять, щоб знайти детальніший опис, торкнувся кутика губ і перерахував особливості будівлі.

— Це двоповерхова будівля... Я пам'ятаю, що на першому поверсі був гральний зал, а на другому — бар.

— О, здається, я розумію, про яке місце ви кажете. Будь ласка, йдіть за мною.

Демон одразу ж взяв ініціативу в свої руки.

Дісталися місця вони швидко, оскільки, здавалося, це було ближче, ніж Деон думав.

— Це воно?

Перед будівлею, до якої вони прибули, демон озирнувся на Деона.

— Вірно. Гарна робота.

— Тоді я піду.

— Добре. Бувай.

Це будівля, яку він пам'ятав. Оглянувши знайому будівлю, Деон коротко попрощався з демоном, який його провів, і зайшов всередину.

Ймовірно, очікуючи візиту нового гравця, сяючі погляди зібралися навколо, а потім завмерли.

— ...

— ...

Ніби-то його впізнали, всередині запанувало мовчання. Настала тривожна тиша.

«Командир Нульового загону...»

« ... Це ж Деон Харт, так?»

«Я чув, що він став головнокомандувачем, але чому хтось такий зайнятий тут...»

Чому він знову прийшов сюди? Можливо, він думає покарати їх за те, що сталося раніше?

Серед присутніх тут не було жодного демона, який би його не знав. Бо спогади про той час були надто шокуючими, щоб їх забути.

Як вони могли забути людину, яка навела страху на цілу будівлю, вбивши лише одного демона? Той інцидент так глибоко закарбувався в пам'яті деяких демонів, що навіть зараз, через довгий час, вони бачили його в кошмарах. Тому демони відводили очі та обмінювалися поглядами, вирішуючи, чи варто їм ставати на коліна зараз же.

І серед напруженої атмосфери Деон рушив з місця.

Він оглянув інтер'єр своїми червоними очима та пішов прямо до місця, де, здавалося, знайшов того, хто йому був потрібен. Погляди всіх раптово зосередилися на тому, хто, здавалося, був його ціллю. Там був Майл, який колись свідомо дав йому напій з підмішаними наркотиками.

«Чому, чому?»

Майл скривився, і його обличчя виглядало так, ніби він ось-ось заплаче.

«Тоді ти просто забрав препарати та пішов. Хіба на цьому все не закінчилося?»

Деон Харт наближався. Через кут освітлення, на його обличчя падала тінь, і моторошні червоні очі виділялися ще більше. Майл, який заціпенів і навіть не міг встати зі стільця, ніби перед ним був сам Диявол, послухався своїх інстинктів і відкинувся назад і поповз за стілець, що впав.

Він злякався гучнішого, ніж очікувалося, шуму і спробував швидко встати, але чиїсь черевики зупинилися перед ним раніше.

Ніби намагаючись встановити доброзичливий зоровий контакт, Деон повільно опустився на коліно і подивився на нього. Його яскраво-червоні очі набули форми півмісяця, ніби посміхаючись.

— Привіт, нікчемо. Минуло чимало часу, га?

— ... Так-так!

— Є дещо, про що я хотів би тебе попросити...

Дивлячись на нього ось так, згадалося минуле. Деон м'яко посміхнувся і точно повторив те, що сказав тоді.

— Якщо ти не хочеш померти...

— ...

— Дай мені всі препарати, що маєш.

***

Препарати швидко приготували після легкої, але серйозної погрози зробити і віддати їх.

Деон подивився на пачку цигарок, приготовлену окремо від мішечка з ліками, ніби той звернув увагу на те, як Деон жартома сказав, що було б краще, якби ліки були у формі цигарок. Потім він підняв голову і посміхнувся Майлу, ніби хвалячи його. Насправді, Майл був наляканий і уникав його погляду, але все одно.

Деон відкрив мішечок з ліками і злегка понюхав його.

Брови Деона нахмурилися майже до повного зникнення.

— Відчиніть вікно.

— ... що?

— Відчиніть вікно.

Він не міг перевірити через кривавий запах.

Демони, які нервово спостерігали, вдаючи, що нічого не бачать, швидко зарухалися і повідчиняли всі вікна в будівлі. Прохолодний вітерець розвіяв тепло всередині.

Зіткнувшись із прохолодним вітром, що дув на нього, Деон обережно знову приклав пакетик з ліками до носа.

— Це суміш паралітиків та снодійного. Схоже, ви все ще не відмовилися від цього трюку.

— ...!

— Ну... не думаю, що ви навмисно це змішали, і це я наказав передати мені всі ліки, що залишилися, тому я не маю наміру щось говорити.

Однак, озираючись назад, змішувати та зберігати разом різні ліки — не найкраща ідея. Навіть якщо їх не збиралися споживати, це все одно було так.

— У будь-якому разі, гарна робота.

— Тож... ви тепер підете...?

— ... Ну.

Спочатку Деон планував одразу піти, але побачивши очі, які відчайдушно бажали, щоб він пішов, йому захотілося залишитися ще трохи.

Один куточок його губ піднявся вгору.

— У мене залишилося трохи часу... Я хотів би зіграти у щось.

На обличчях демонів у будівлі був відчай.

...

Як не дивно, гра, в яку він захотів пограти просто, щоб подражнити демонів, зрештою стала інструментом вимірювання власної удачі.

Деон тихо подивився на карти в руці.

« ... Мені точно менше щастить, ніж раніше».

Невже Герой, який мав убити Короля Демонів і захистити людство, але замість цього підняв свою зброю проти людського світу, втратив благословення світу? Його удача вже не та, що була раніше.

Суперник, побачивши не дуже вдалий вираз обличчя Деона, підвищив ставки. Деон хихикнув і виклав карти у відповідь.

«Навіть якщо так, схоже, що її не повністю забрали».

Фул-хаус.

Обличчя опонента спотворилося.

Згадуючи минуле, коли він витягував каре та стріт-флеш, ніби насолоджувався вечерею, і часто навіть витягував роял-флеш, Деон відчував, що точно втратив удачу. Але це лише в порівнянні з минулим, але навіть зараз все не так погано.

У будь-якому разі, оскільки Герой мав намір убити Короля Демонів, але ще не зробив цього, світ не міг дозволити Герою померти, не досягнувши своєї мети. Це мінімальне благословення проявилося як везіння.

«Звичайно, я не впевнений, що так буде в майбутньому надалі...»

Якщо ще більше країн зазнає краху і ще більше людей загине, чи відмовиться світ від Героя? Чи все ж обере його, особливий випадок серед незліченних Героїв?

Деон ледь помітно посміхнувся і встав зі свого місця. На відміну від минулого, золото не було нагромаджене горою, але його руки були повні монет, тому він поклав їх у мішечок, який підготував про всяк випадок раніше, і повернувся спиною.

— Я йду.

— Так, так! Приходьте...

— ...

— Знову... приходьте...

Хлопець затинався, ніби не міг підібрати слів, щоб вимовити навіть просте «приходьте ще».

Деон хихикнув і махнув рукою, бо вираз обличчя демона, ніби він сам викопав власну могилу, був досить кумедним.

— Сподіваюся, нам більше ніколи не доведеться бачитися.

— ... так.

***

Після безпечного повернення до Замку Короля Демонів час минув, і настав день експедиції.

Деон, якому більше не потрібно було носити мантію, щоб прикривати шкіру, бездумно спробував одягнути просту, зручну бойову форму, як раніше, але зупинився, побачивши одяг, який простягнув Ед, сказавши, що це офіційна бойова форма. Він голосно розсміявся зі знайомого дизайну.

Так, тепер, коли символічне вбрання було відкинуте, акцент на одязі можна було зрозуміти...

— Цей дизайн... хто його придумав?

— Король Демонів підготував.

— Ха.

У цього покидька Диявола була справді погана особистість... На цьому етапі його вже просто жорстоким не назвеш, навіть якщо назвати його збоченцем, відповісти буде нічого.

Дизайн такий самий, як і офіційна бойова форма Імперії, але колір інший. Вони повністю ідентичні, навіть трохи укорочений верх для зручності носіння піхов кинджала та вихоплення зброї, закріпленої на спині. Так було і минулого разу, коли Деон виступив перед екраном, тому він планував використати це з користю. Якщо в Імперії це побачить, у них, ймовірно, піна з рота піде і почнеться істерика.

— ... чорний, щоб його.

— ... Вам не подобається чорний колір?

— Ні, не в цьому справа.

Деону це не подобалося просто тому, що Король Демонів використовував це як тактику, щоб підкреслити його приналежність до Царства Демонів та спровокувати людей.

Відповівши, він взяв одяг і одразу ж почав перевдягатися, щоб заспокоїти Еда, який нервово дивився на нього. Дан простягнув руку допомоги, але, побачивши Еда, зробив крок назад. Ймовірно, це було зроблено з поваги до Еда, який не міг вирушити разом з ними у кампанію. Знав він це чи ні, але Ед віддано зосередився на тому, щоб допомогти Деону з перевдяганням.

Бен, який якусь мить мовчки спостерігав за цим, раптом підняв голову і покликав Деона.

— А... Пане Деоне.

— Га?

Він слухав і дозволив йому говорити, але продовження слів не було. Погляд, сповнений здивування, звернувся до Бена.

Замість того, щоб одразу заговорити, він завагався, граючись зі своїм намистом з магічним каменем. Намистом, яке миттєво надішле сигнал, якщо щось піде не так з тілом Деона Харта.

Деон побачив це і підняв одну брову.

Бен говорив повільно, ніби обмірковуючи, як це сказати.

— ... Я чув, що існує заборона.

— ...

— У випадку улюблених цигарок пана Деона, все було налаштовано так, щоб відфільтрувати їх, оскільки сигнал надходив занадто часто, тому ми не знаємо, як часто ви курили їх...

Деон Харт був тут не сам.

Бен, який, здавалося, підбирав слова, зважаючи на присутність Дана та Еда, на мить перевів подих і сказав дещо досить коротко та завуальовано:

— ... Все ж, сподіваюся, ви стримуватиметеся.

— ...

Деон подивився на Бена, не відповідаючи. Оскільки він чітко зрозумів, що той намагався сказати, у нього не було іншого вибору, окрім як просто дивитися.

Видано заборону на наркотики. Тим часом Деон вирушив до Першого міста та використав цигарку іншого типу, ніж його улюблена, тож намисто, мабуть, послало сигнал.

Деон Харт порушив заборону, накладену Королем Демонів, і хоча Бен знав про це, він висловив намір не розповідати про це. Доказом було те, що він зупинився на фразі «сподіваюся, ви стримуватиметеся», замість того, щоб негайно піти до Диявола, погрожуючи все розповісти.

Тишу порушив Ед, прибравши руку з акуратно підготовленого одягу.

— Готово.

— ... Чудова робота.

Коли він взагалі встиг прикріпити зброю? Деон провів рукою по своїй спорядженій зброї та подивився на Еда. Вираз його обличчя був похмурнішим ніж раніше, ніби він був розчарований, що не може піти з ним.

« ... »

Порухавши губами, Деон покликав його.

— Еде, є місія, яку я хотів би, щоб ти виконав, поки я буду у світі людей.

— Так? Яка...?

— Якщо отримаєш будь-яку нову інформацію з Царства Демонів, будь ласка, повідомляй мене. Навіть якщо це дрібниця, як-от бійка командирів загонів один з одним.

— ...!

— Принаймні одне надійне джерело інформації має залишитися тут.

Він порушив питання, яке вже й так було вирішено, і дав Еду привід залишитися у Царстві Демонів, посилаючись на це як на місію.

Щоб він почувався менш пригніченим. Очі Еда розширилися від продуманого наказу, який, здавалося, свідчив про те, що Деон не залишав його, бо він ні на що не здатний, а потім він посміхнувся.

— Дякую, що сказали, що можете мені довіряти. Я зроблю все можливе, щоб виправдати ваші очікування.

— ... Добре. Тоді ходімо. Але візьміть з собою «Шахи».

... Шахи?

Бен та Ед нахилили голови. Деон, побачивши питальні вирази на обличчях обох, виправив непорозуміння.

— Не шахи, а «Шахи».

— ...?

Вони чули, що це гра, яку він сам розробив, але... навіщо брати її з собою на поле бою? Їх сумніви посилилися.

Однак Деон відвернувся, ніби не мав наміру пояснювати далі.

На перший погляд, це може здатися простою грою, що походила від шахів, але якщо знати, що вона також корисна як інструмент для розробки стратегій, «Шахи» треба брати мовчки.

Деон вже збирався йти, але щось, про що він забув, схопило його за щиколотку.

— Яйк.

— ...?

Зелені стебла обвилися навколо тіла та звисали з квіткового горщика. Деон зупинився і подивився вниз на рослину-монстра.

— Кьюк! Кьюк! Бі-бі-бі!

— ... Ходімо разом? Ти ж не залишиш мене? Якщо збираєшся викинути мене, краще б просто наступив на мене та пішов?

— Кьюк!

— ...