Розділ 250 — Тому що емоції завжди когось вбивають (5)

Тож метушня швидко вщухла.

Це було не лише тому, що Дан, який більше не міг слухати абсурдного бурмотіння членів ордену Благородних Лицарів, виступив вперед.

Звісно, ця причина також мала значення, але...

— Ми теж розумні істоти.

— Це була розумна істота?

— ...

Мілан схопився за серце, ніби йому стало боляче.

Звичайно, нікого це не хвилювало.

— І причетні сторони, звичайно, виключені. І чесно кажучи, як така ж людина, я думаю, що господар точно не був невинним навіть у той час, про який ви говорите. Мені навіть здається, що його особистість була ще більш порочною...

— О, справді?

— ...!

... З якоїсь причини, починаючи з середини його фрази, вони почали уникати зорового контакту, через що це виглядало ніяково.

Він попав. Дан повернув голову, слідуючи за голосом, і зустрівся з червоними очима, що були прямо перед ним. Його вираз обличчя став ніяковим.

Деон посміхнувся йому. Це була дуже небезпечна посмішка.

«Він прийшов сюди з таким змарнілим виглядом через такий короткий проміжок часу, тому я хотів спитати Еда, що, в біса, сталося».

Завдяки Дану ці почуття повністю зникли.

«Добре, просто рухаймося далі».

Деон просто відпустив це, не кажучи ні слова, але побурчати зараз було б нормально.

Він швидко повернув голову. Погляд Дана стежив за ним, ніби він був здивований його поведінкою, яка з якоїсь причини не включала видимої сварливості чи докору, але Деону було байдуже, і він подивився на Еда, що тинявся неподалік.

Той виглядав так, ніби пильно стежив за всім, ніби його мета — не просто провести пана.

« ...!»

Після сигналу «Тобі є щось сказати?», Ед дістав із кишені камінь зв'язку та з'єднався з кимось. Лампочка на приладі засвітилася, ніби зв'язок було встановлено, і Ед одразу ж простягнув його Деону.

За питальним поглядом у його очах послідувала обережна відповідь.

— Був наказ від Короля Демонів.

— ...

Замість того, щоб одразу взяти камінь зв'язку, Деон якусь мить пильно дивився на нього.

...

«Він же сказав, що була причина, чому він не прийшов проводжати мене сьогодні...»

І ось так він зрештою зв'язався зі мною? Що він, в біса, намагається сказати?

Тиша тривала дедалі довше, Ед повільно підняв очі та подивився на мене. Я повільно простягнув руку, бо знав, що не можу опиратися вічно.

Коли камінь зв'язку опинився в мене в руках, голос Диявола прозвучав так, ніби тільки цього він і чекав.

— Привіт, Деоне.

— ... Що сталося?

— У мене сьогодні була робота тож я не зміг особисто провести тебе, чи не так? Але я маю тобі дещо сказати.

— ...

— Це не щось важливе, тож тобі не потрібно нервувати.

Його голос був легким, як завжди.

Однак, якби Король Демонів був достатньо простою особистістю, щоб повірити у це, я б ніколи не опинився тут від початку. Після короткої паузи я твердо запитав:

— Що ви хочете сказати?

— Ну, це не така вже й велика справа... Угх.

На мить з каменю зв'язку долинув дивний звук.

Це була лише мить, тож можна було подумати, що мені лише здалося, але звук був чітким...

Але перш ніж я встиг відкрити рота, Король Демонів заговорив першим.

— Скористайся цією можливістю, щоб потренувати свої навички володіння списом досхочу. Коли справа доходить до таких речей, як підтримка дистанції, один справжній бій буде кориснішим, ніж словесні настанови. І спарингів досить теж, чи не так?

— ...

— О, і... Перше місто.

Мої плечі напружилися. Голос, сповнений сміху, пролунав тихо, ніби він знав усе.

— Ти йдеш на війну, тож цього разу я закрию на це очі. Другого разу не буде.

— ...

— Тоді, гарної подорожі.

Не помри.

Після короткого прощання зв'язок перервався. Запала тиша.

«Я очікував, що він дізнається, але чути це так — це більше... ніж я очікував...»

Це дратувало.

...

Деон тихо подивився на камінь зв'язку. Це був не гнів, це було просто роздратування, але воно було настільки серйозним, що люди навколо нього, які спостерігали за ним і чекали, поки хтось перший вийде вперед і щось скаже, здригнулися, коли він зітхнув, і подивилися йому в обличчя.

Ед першим обережно покликав його.

— ... Пане Деоне...?

— ... Тримай.

Деон кинув Еду камінь зв'язку та розвернувся. Під трьома яскравими місяцями війська вишикувалися рядами й шеренгами, заповнюючи все поле зору.

Просто дивлячись на це, Деон зрозумів, що перевірка не потрібна, але він все ж мав запитати про всяк випадок. Він відкрив рота:

— Підготовка ідеальна, Гейзітелю, чи не так?

— Так, пане Деоне. Ми можемо виступати будь-коли.

Він підійшов і став перед своїми безпосередніми підлеглими.

Хоча він був найменш гідним командиром загону, здавалося, що йому можна було довіряти, бо він виглядав досить надійно зараз, тож Деон без вагань повернув голову.

— Дане.

— Так, господарю. Все в порядку. Я впевнений. Якщо чогось не вистачатиме, ви можете відрубати мені голову.

З іншого боку був Ед, який радісно кивнув на це.

Ха-ха.

Очі Дана були майже як у мертвої риби, коли той посміхнувся, але Деон вирішив відвести погляд.

— ... Мілане?

— Ми готові, капітане! Крім того, ми з тих людей, які розривають речі руками, якщо не маємо зубів! Якщо нам чогось не вистачатиме, не хвилюйтеся!

Сам факт, що чогось може не вистачати, вже був проблемою.

Ні, радше... Дан, який стояв поруч і слухав, зауважив:

— Якщо немає зубів, хіба не яснами...

— Ясна слабкі.

— ...

Тоді, здається, що всі готові.

Скажені пси такі, які є. Деон кивнув і сів на коня. Не було ніякої екстравагантної церемонії прощання.

... Це добре, бо йому б стало тільки гірше від цього.

— Ходімо.

Прозвучав короткий наказ.

***

Король Демонів відклав вимкнений камінь зв'язку.

«Його це, мабуть, роздратує на даному етапі».

Він уявив, як Деон дивився на камінь зв'язку, і тихо засміявся. Потім він відчув доторк до своїх пальців і опустив погляд.

Якась «людська дитина» смоктала його палець.

— ...Гм.

Пролунав багатозначний звук.

Хтось, хто стояв перед ним, здригнувся і стиснув руки, але Король Демонів навіть не звернув уваги на іншу особу і подивився вниз на немовля, яке смоктало його вказівний палець.

Оскільки його емоцій неможливо було прочитати, погляд примружених очей здавався ще більш моторошним.

— Дивовижно вже те, що існує «людина», якій я не давав дозволу знаходитися в Замку Короля Демонів, але «це» навіть наважилося втрутитися в розмову Короля Демонів...

— ...

Óрел опустила голову.

Вона не могла повірити в ситуацію, в якій знаходилася. Ні, чесно кажучи, вона не хотіла вірити в неї.

Як же вона здивувалася, коли залишила Дернівана чекати ззовні та зайшла всередину. Присутність Тровера всередині була неприємною, але стерпною. Окрім неприємних відчуттів, його присутність була трохи несподіваною, але не такою вже й дивною.

Проблема була в істоті, що сиділа на столі в кабінеті Короля Демонів.

[Чому...]

Здавалося, вона на мить перестала дихати.

Кінчики її пальців трохи тремтіли. Вона відчула, як дрижать її губи.

У неї запаморочилося в голові, ніби бездонна прірва відкрила свою пащу під її ногами і от-от поглине її.

Питання, яке вона не могла закінчити, знову вирвалися, сповнене безкінечного відчаю.

[Чому...]

Якщо вперше це запитання містило здивування від того, що її дитина робила тут, то вдруге до нього примішалася розгубленість, що виникла через нерозуміння власної реакції та емоційного стану.

[ ... ]

Óрел тримала язика за зубами. Питання, яке вона поставила вже за звичкою, не повторилося після другого разу.

Бути допитливою до всього та ставити багато запитань не означає бути дурною. Переводячи погляд між Тровером, дитиною та Королем Демонів, вона швидко знайшла відповідь на перше питання.

« ... Клятий Тровер».

Треба було вбити його, навіть якби потім довелося б отримати покарання. Треба було вбити його, навіть якби це означало перестаратися.

Якби вона це зробила, принаймні, нинішньої ситуації не виникло б.

[Зважаючи на реакцію, схоже, зв'язок точно є.]

[ ... ]

Вона мала відповісти. Вона зрозуміла це, щойно почула.

Їй потрібно заперечити це прямо зараз і вдати, що вона нічого не знає.

Якщо командирка загону сама відмовиться від цієї дитини, надзвичайно упереджений Король Демонів зробить вигляд, що нічого не сталося і проігнорує це. Особливого покарання не буде.

Якщо це Король Демонів, він мав зрозуміти, що «Óрел» не могла привести «людську» дитину сюди з якимось особливим наміром. Він, мабуть, одразу зрозумів, що це було з цікавості. Зважаючи на особистість Короля Демонів, він міг подумати надмірним накладати суворе покарання на «командирку загону» через звичайну людську «дитину», яка навіть не була дорослою.

Отже, вона повинна була відмовитися від дитини.

Але.

«Тоді ця дитина».

Її рот не міг відкритися легко.

Óрел, яка кілька разів намагалася відповісти, не могла заговорити і знову закривала рот.

Очі Короля Демонів трохи опустилися.

[ ... Ти ... ]

Незважаючи на терпляче очікування, бажаної відповіді не послідувало, тому Король Демонів відкрив рот, ніби хотів щось сказати. Ні, він відкрив його, але мусив знову закрити, перш ніж зміг щось сказати.

В камені зв'язку загорілося світло.

[ ... Гм, гаразд. Дати трохи більше часу на це теж непогано.]

Подумавши хвилинку, він поклав руку на камінь зв'язку і сказав:

[Поки я розмовлятиму, обов'язково ретельно подумай, як будеш відповідати.]

Зрештою, Óрел не змогла відповісти.

І от знову.

Незважаючи на всі можливості, які їй було надано, навіть зараз, коли розмова Диявола закінчилася, вона все ще не могла зібратися з думками.

Насправді, коли дитина видала звук під час дзвінка, їй здалося, що її серце зараз вистрибне з грудей. Коли Король Демонів вставив вказівний палець у рот дитини, щоб вона замовкла, Óрел подумала, що він зараз справді вб'є дитину. Вона здригнулася, ніби збиралася кинутися вперед.

«Якби це був Дерніван... він би відмовився від дитини, не замислюючись».

Вона теж так думала. Óрел опустила голову.

Якби Король Демонів сказав їй викинути одну із речей в її колекції, що накопичилися в складі, вона б викинула її, хоча б і шкодувала про це. Людське немовля варто було розглядати в тому ж контексті.

« ... »

Її очі зустрілися з немовлям, яке смоктало палець Диявола.

Óрел застогнала подумки, коли дитина посміхнулася їй, ніби тільки цього й чекала.

Ах.

«Дерніване...»

Вона не могла цього зробити.

Навіть якщо вона мовчатиме, вона не в змозі власними вустами вимовити слова про відмову від цієї дитини.

Вона не знала чому. Вона також не розуміла, що з нею, і це дратувало. Однак Óрел точно знала, що їй потрібен був інший демон, який би говорив від її імені через її розгубленість.

Тому вона звично шукала очима свого лейтенанта та коханого, але він зараз був за дверима. Залишившись зовсім одна, вона лише пильно дивилася на Тровера, який спостерігав за нею з насмішкою, вирішивши уникати погляду Диявола.

На межі тиші Король Демонів зітхнув.

— ... Ти мене вбиваєш.

— Що?

— Я не каратиму тебе за те, що ти свавільно привела людину, тож убий її власними руками.

Він вийняв вказівний палець з рота немовля та витер його хустинкою. Дитина, у якої вперше за довгий час відібрали бажане, почала скиглити, але Король Демонів лише глянув на неї і нічого не зробив.

Навпаки, його погляд на дитину був надзвичайно беземоційним, ніби він дивився на незручний предмет, який попався під ноги, і Óрел, якій стало моторошно, поспішила підняти немовля.

Король Демонів, який спостерігав, як вона вміло гладила дитину по спині, заговорив:

— Гадаю, цю дію можна вважати згодою, чи не так? Ти забрала дитину.

— ...

— Я не думаю, що «це» має таку цінність, щоб ти ризикувала своїм життям заради нього.

Його голос поступово ставав холоднішим.

— Óрел.

— ...

— Ти, мабуть, знаєш, як сильно я тобою дорожу.

У ситуації, коли тривала війна з людством, вона таємно привела людину у Замок Короля Демонів.

Неважливо, юна людина чи ні... зважаючи на вищезгадану передумову, це вчинок, за який уже зараз її можна було вбити без жодних пояснень.

Просто так.

Сам факт, що Диявол хотів тихо все владнати, був дивом сам по собі.

— Тож дай мені відповідь.

В очах, які зазвичай і так не містили сміху, навіть легка формальна посмішка зникла.

В подібній ситуацій і дитина, і вона, от-от помруть. Óрел неохоче кивнула головою. Здавалося, що з її горла долинув хрип.

Тільки тоді Король Демонів розслабився та посміхнувся.

— Добре. Я не кажу тобі вбити дитину прямо зараз, оскільки вона вже якийсь час була в тебе. Тижня буде достатньо, щоб позбутися її?

— ...

— Тобі просто потрібно показати тіло протягом тижня. Звичайно, не пошкодь обличчя, щоб його неможливо було переплутати з чимось іншим.