Розділ 251 — Тому що емоції завжди когось вбивають (6)

Король Демонів, який заблокував для Óрел будь-яку можливість для втечі, відкинувся на спинку стільця, ніби перепочиваючи. Він схрестив ноги та подивився на Óрел.

— До мене приносити тіло не варто.

Буде тхнути кров'ю, та й нести щось подібне до офісу не хотілося.

Однак, наміру йти самому та перевіряти таку дрібницю Диявол теж не мав.

— Але перевірити все ж слід...

Йому доведеться доручити це комусь іншому.

Кому ж це можна довірити? Його погляд був опущений, ніби Король Демонів був заглиблений у думки.

Якщо це буде хтось нижче по рангу за Óрел, він може піддатися тиску, тому це не підійде. Це має бути хтось рівний їй по статусу.

Його очі повільно зарухалися, і він побачив Тровера, який стояв осторонь.

— Гадаю Тровер може ідентифікувати тіло.

— Так, зрозуміло.

Тровер посміхнувся. Натомість обличчя Óрел було жахливо спотворене.

« ... Так перевірка принаймні буде надійною».

Якщо емоційна прірва між ними глибша, ніж здається, існує ймовірність того, що Тровер може підставити її навіть після ретельної перевірки. Хоча, ймовірно, Óрел почне діяти раніше.

«Можливо, все станеться так, як і хоче Деон».

Він був впевнений, що це буде весело, незалежно від результату, але... Король Демонів подивився прямо на Тровера. Той здригнувся від погляду, який, здавалося, зачаровував його, і виструнчився.

— Коли будеш доповідати про перевірку, будь ласка, принеси магічний камінь, щоб показати тіло з різних ракурсів.

— ... Добре.

Тим не менш, він «наказав» йому «перевірити», тож повідомляти брехню, маскуючи під правду, було б вже занадто. Бо це означало б дивитися на Диявола зверхньо.

Однак, якщо тлумачити наказ по-іншому, це означало, що «звіт щодо наказу про ідентифікацію тіла не обов'язково має бути правдивим». Він не знав, чи помітять Тровер та Óрел це та скористаються цим... Якщо помітять, то буде цікаво, якщо ні — теж буде добре, він думав, що результати так чи інакше будуть цікавими, тож це не мало значення.

Король Демонів сказав, кидаючи хустку, якою витирав пальці, у камін.

— Тож, всі, геть.

— ...

— О, перед цим залиште вікно відчиненим.

Йому не подобався теплий і ніжний запах, властивий лише людським немовлятам, який зовсім не вписувався у Царство Демонів.

***

Дерніван, який чекав на свою начальницю перед кабінетом Короля Демонів, швидко повернув голову на звук відчинення дверей... але потім застиг. Тіло, яке, здавалося, мало зробити крок уперед, зупинилося.

— ... Óрел?

Вона тримала на руках істоту, якій тут не слід було бути.

На мить він задумався, чи не галюцинація це раптом, але в ніс проник унікальний, незнайомий, але водночас знайомий запах.

Крім того, об'єктивно подумавши, Дерніван швидко прийняв реальність, бо він не піклувався про дитину настільки, щоб створювати таке складне марення.

Після цього він зрозумів ситуацію.

Óрел раптово покликав Король Демонів, і вона вийшла з немовлям на руках. Дерніван, який дивився на свою кохану з порожнім виразом обличчя, ніби вона була чимось шокована, підійшов до неї та простягнув руки, щоб взяти немовля.

Óрел, яка за звичкою слухняно простягнула дитину, злякалася і швидко пригорнула її назад.

— Що... що ти робиш!

Перш ніж вона встигла це зрозуміти, рука Дернівана перетворилася на вовчу.

Гострі кігті виблискували у місячному світлі, що проникало крізь вікно. Дерніван відповів без жодної емоції на обличчі.

— Якщо вбити його, Óрел не постраждає.

— ...

— Ти ж знаєш.

Той факт, що вона вийшла звідти живою, означає, що Король Демонів дав їй шанс.

Якби їй дозволили залишити і виховати дитину, а не вбити, на її обличчі не було б виразу відчаю, якого вона сама не усвідомлювала. Зважаючи на те, що дитина ще була живою, ймовірно, їй дали трохи часу на те, щоб владнати це.

Дерніван знав. Це був прояв найбільшої поваги та милосердя, які міг виявити Король Демонів, і водночас був останній шанс. Якщо вона відкине навіть це, Óрел помре.

— Я не можу дозволити командирці померти через одну людську дитину.

Тож, ґрунтуючись на раціональних розрахунках, він вирішив відмовитися від дитини.

— ...

Óрел мовчки дивилася на дитину.

Малюк підняв голову, ніби відчуваючи її погляд, і яскраво посміхнувся, коли їхні погляди зустрілися. Рука, що тримала немовля, рефлекторно затремтіла від бездоганної посмішки.

Тровер, який спостерігав за ситуацією, раптово втрутився і засміявся.

— У тебе такий чудовий лейтенант, готовий замість тебе руки в крові забруднити.

— ... замовкни.

— Відтепер я маю стежити, чи не зробиш ти якусь дурість.

— Ні. Наказ Короля Демонів полягав в тому, щоб «ідентифікувати тіло», а не слідкувати за мною. То чому б тобі тихо не посидіти в своїй кімнаті, вбивши трохи часу, а потім прийти перевірити через тиждень? Буде тіло — перевіриш, не буде — просто стулишся і підеш геть. Це все, що тобі потрібно зробити.

Чому він намагався шпигувати за нею?

Різкі слова летіли, як стріли. Зазвичай вона розмовляла як дитина, але саме в такі моменти її манера мовлення ставала гострою та вільно. Вираз обличчя Тровера на мить затвердів, потім він один раз знизав плечима і обернувся.

— Сподіваюся, ти зробиш цікавий вибір.

Кинувши прокляття під кінець, він пішов.

Óрел, яка, здавалося, мала от-от розлютитися, з запізненням згадала про немовля на руках і зупинилася. Скориставшись цією нагодою, Тровер зник, а Дерніван підійшов до неї.

— Будь ласка, віддай дитину.

— ... ні.

— Будь ласка, віддай її.

— Ти вб'єш її.

Óрел енергійно похитала головою та відступила, міцно тримаючи немовля. Незважаючи на її поведінку, Дерніван навіть не здригнувся.

— Ми мусимо її вбити.

— Король Демонів дав мені тиждень часу.

— Він дав тобі час випустити пару.

Зараз не час, щоб ще більше прив'язуватися до дитини.

У подібній ситуації, краще було б убити її прямо тут і використати цей тиждень, щоб зібратися з думками.

— У будь-якому разі, у мене є тиждень.

— Але.

— Ти й це в мене забереш?

— ...

Він замовк, зустрівшись з поглядом, повним смутку.

Простягнута рука повільно опустилася. Побачивши свою начальницю такою вперше, Дерніван мовчав, ніби обмірковував, як відповісти.

Óрел поплескала по спинці немовля, яке скиглило від розчарування, і сказала:

— Повернімося до кімнати, Дерніване. Спочатку я хочу трохи відпочити.

— ... Так.

***

Шлях назад пройшов у тиші.

Взагалі-то Дерніван завжди мовчав, і лише Óрел односторонньо вела розмову, але зараз вона була зайнята хвилюванням і роздумами про щось.

Дерніван дивився на цю підозріло тиху жінку, але Óрел не зважала на це, продовжуючи про щось думати.

«Що нам робити?»

Здається, вона справді зациклилася на цьому.

Вона не знала чому, але, враховуючи, як її серце стискалося щоразу, коли вона думала про тіло дитини, яку вона тримала на руках, це має бути якось пов'язано з цим. Чи зможе вона позбутися своїх почуттів протягом тижня?

— Умм.

— ...?

— Мама.

— ...

Мама.

Почувши голос дитини, її охопив несподіваний удар. Тіло Óрел заціпеніло.

Її ніби повністю облили холодною водою. Цього разу вона справді ні про що не думала, але її серце стиснулося без причини.

Ноги дісталися до дверей, перш ніж вона це усвідомила, але Óрел завмерла на місці, навіть не подумавши про те, щоб відчинити двері.

— ... Óрел.

— Угх... ходімо всередину.

Щойно вона почула слова дитини, вона зрозуміла.

Вона не може покинути цю дитину. Також вона не може вдати, що нічого не знає, втримати язика за зубами та проігнорувати її смерть.

Дитина має вижити. Вона досі не знала чому, але точно розуміла, що якщо ця дитина помре, вона шкодуватиме про це до кінця свого життя.

Óрел відчинила двері. Ніби щось відчувши, Дерніван поглянув на неї теплим поглядом, але вона вдала, що нічого не помітила, і зайшла всередину, одразу поклавши дитину на підлогу.

Дитина, яка весь час мовчала, нарешті почала перевальцем ходити по великій кімнаті. Спостерігаючи за її невпевненою ходою, Óрел раптом дещо зрозуміла.

— ... Дитина щойно почала ходити.

— ...

Слова вирвались рефлекторно.

Вона занадто мала. Дерніван мовчав, хоча, мабуть, почув непромовлене продовження.

Оскільки вона й не очікувала відповіді, Óрел мовчки сіла і почала думати. Оскільки вона вирішила врятувати це життя, вона має подумати про це.

Як викрасти дитину?

«Найлегше було б знайти помічника, але попросити допомоги ні у кого...»

... нікого немає.

Усі люди, що були в Замку Короля Демонів, пішли за Деоном у бій. Навіть якби хтось і залишився і зміг би допомогти, Деон не залишив би це без уваги.

Бо він був дуже чутливий до небезпеки для людей під його командуванням. Їй би пощастило, якби після цього він не намагався б владнати ситуацію власноруч чи, розгнівавшись, не спробував зашкодити дитині.

«Тож, мабуть, мені доведеться вирішити це самостійно...»

... Ні. Тепер, коли вона подумала про це, вона зрозуміла, що вона зовсім не одна.

Óрел підвела очі. Її погляд зустрівся з Дерніваном, який мовчки стояв і дивився на неї.

— Дерніване.

— Так, Óрел.

— ...

Він був вірний їй. Він її лейтенант і коханий. Інші можуть думати, що він суворо слідував за нею, бо вона його начальниця, але Óрел, як командирка загону, знала: це не так.

Вона наважилась бути впевненою. Якби йому довелося обирати між нею та Королем Демонів, він обрав би її.

«Але саме тому він не підтримає мій нинішній вибір».

Хоча був безпечніший шлях, вона ніби навмисно обирала йти небезпечним.

Інтуїція підказувала. Не варто просити про допомогу прямо. Тоді цей чоловік безжально вб'є дитину, навіть якщо вона образиться на нього за це.

Тож їй треба підійти до нього з іншого боку.

Вона заздалегідь підготувала основу, щоб він не міг відмовити. Ніби поступово звужуючи облогу.

— Дитина. Схоже, Тровер знайшов її, підтвердив, що вона пов'язана зі мною, і відніс її Королю Демонів.

— ...

— Як, в біса, він дізнався?

Варто це повторити.

Óрел була допитливою, але не дурною.

***

Лейтенант відповів:

— Гадаю, це моя провина. Я відчуваю, ніби мені наступили на хвіст. Коли я вийшов перевірити дитину, я відчув на собі погляд.

Він навіть зізнався і вибачився за те, що пропустив це через свій настрій. Він сказав, що йому нічого буде заперечити, навіть якщо вона захоче його вбити.

Як його кохана, Óрел відповіла:

— Все гаразд. Я не маю наміру тебе вбивати. Я не можу злитися на тебе, не кажучи вже про те, щоб карати, тому швидше підніми голову.

Натомість.

— Я маю до тебе прохання.

Вона обхопила обличчя свого коханого обома руками, підняла його голову, зустрівшись із ним поглядом, і посміхнулася.

— Ти вислухаєш мене?

Відмовити було важко, бо саме він помилився.

Дерніван, зрозумівши, що опинився в каламутному болоті, стулив рота. В погляді, який завжди здавався твердим, з'явилося легке тремтіння.

***

— Ні.

— Будь ласка.

— Але це не спрацює.

Він провинився, але це вже занадто.

Не для нього. Це був найгірший вибір для його начальниці, Óрел, тому незвично довга розмова продовжилася.

— Ти усвідомлюєш, що говориш? Прохання сховати дитину — це пряме порушення наказу Короля Демонів.

— Я не прошу тебе сховати її. Я прошу тебе залишити її у людському світі.

— Це те саме, хіба ні?

Оскільки атмосфера ставала все дивнішою, дитина підійшла до жінки, скиглячи. Óрел поплескала дитину по спині та сказала:

— Я візьму на себе відповідальність.

— Ти думаєш, я зараз хвилююся за свою безпеку?

— Тож ти хвилюєшся за мене?

— ...

Якщо це включає занепокоєння щодо неефективної ситуації, в ході якої командир загону загине через дитину, то це можна назвати хвилюванням.

Дерніван, який непохитно дивився на неї, знову відкрив рота. Він, природно, пропустив попередні її слова, ніби не почув їх і повернувся до початкової теми.

— Не можна.

— Але.

— Це неможливо.

— ...

Óрел опустила голову, почувши його непохитну позицію.

В очах Дернівана промайнув вираз збентеження через зовсім іншу реакцію, ніж він очікував через її впертість. Настала коротка мить мовчання, а потім, коли він вже збиралася діяти, вона підняла голову.

В її очах стояли сльози.

— Справді не можна?

— ...

— Навіть якщо це ціна за твою неуважність?

Якби це була ціна, яку він мав заплатити, щоб вона не розгнівалася і не покарала його, він би краще попросив про покарання. Зазвичай він сказав би це без вагань.

Однак Дерніван завмер на місці від сліз Óрел, які він бачив уперше в житті.