Розділ 254 — Хто вбив емоції я чи ти? (1)

— ... Дерніване.

Операцію з викрадення дитини було проведено рано-вранці останнього дня.

Спочатку Óрел хотіла все зробити швидше, але... мабуть, не все у цьому світі відбувається так, як нам того хочеться.

Задоволена тим, що їй вдалося захистити дитину хоча б таким чином, Óрел подивилася на немовля на руках свого лейтенанта складним поглядом.

— Знаєш, я... тепер, коли думаю про це, я ж навіть не дала йому ім'я?

— ...

— ... Гадаю, це удача.

Вона, мабуть, більше ніколи не побачить свою дитину.

Їй хотілося утримати її біля себе. Скасувати всі плани, сховати її десь у Замку Короля Демонів і виростити таємно.

... Але якщо їх знову впіймають, ні вона, ні дитина не будуть у безпеці. Крім того, немовля — людина, чи не так? Цілком природно, що людський світ для нього кращий, ніж місце, повне демонів.

«Крім того, я ворог, який вбив його батьків».

Здається, за той час, поки вона ростила дитину, її розум також розвинувся. І її дедалі зріліші думки завдавали болю.

Було краще, коли вона жила без роздумів, з самою лише цікавістю. Такі думки підкрадалися до неї, але вона не шкодувала, що підібрала дитину. Бо завдяки цьому вона змогла багато чого навчитися.

Óрел простягнула руку. Ледь тремтячий кінчик пальця торкнувся чола дитини, ніби благословляючи. Незважаючи на тремтіння рук, її голос прозвучав спокійно.

— Бо людина, яка підбере тебе, зможе сама дати тобі ім'я.

Її це радувало.

Адже те, що назвеш сам, як правило, стає більш цінним, до нього сильніше прив'язуєшся. Було б справді добре, якби людина, яка візьме дитину до себе, прив'яжеться до неї та стане плекати її.

«Малюк, я тобі вдячна».

Малюк хихотів, ніби радів, що мама торкалася його. Óрел гірко посміхнулася і опустила руку. Долоня ніжно ковзнула вниз і погладила щоку дитини.

«Дякую, що дозволив мені відчути дещо нове».

Вона була щиро вдячна, що це допомогло їй зрозуміти, як це бути «матір'ю», навчило її «зрілості» та дозволило на власному досвіді відчути, наскільки болісним є «розлука батьків та дітей».

Це було весело. Можливо, вона навіть була щаслива.

«Як це сталося?»

Їй не слід було підбирати дитину з самого початку.

« ... Ні, якби я не підібрала її того дня, дитина б померла».

Тоді їм не слід було вбивати матір дитини? Але це був наказ.

Коли ж все пішло не так? Потік думок рухався все далі й далі назад у часі, але Óрел не могла знайти правильну точку і врешті-решт продовжувала тупцяти на місці. Тож вона перервала свої думки та прибрала руку.

Коли вона трохи підвела очі, то зустрілася поглядом з Дерніваном.

— Будь ласка, подбай про нього, Дерніване.

— ...

... Здавалося, що з часу, як вони підібрали дитину, він все частіше бачив багато нових виразів обличчя своєї начальниці.

Дерніван подивився на Óрел новим поглядом і злегка схилив голову. Ще деякий час тому його тваринні почуття підказували йому, що відбувається щось лиховісне, але в нинішній ситуації, коли він не міг точно визначити причину, Дерніван міг сказати лише одне.

— Я повернуся.

Йому потрібно повернутися якомога швидше.

Він злегка схилив голову і миттєво зник.

Це було востаннє, тож він міг би йти повільніше, щоб вона хоча б спину його могла побачити. Хоча вона знала, що нічого не може вдіяти за цих обставин, Óрел дивилася на місце, де зник Дерніван, із сумним виразом обличчя. Її обличчя одразу затверділо, ніби вона щось відчула.

— Ось як.

— ...

— Я запізнився?

Вона швидко обернулася. До неї простягнулася величезна рука, зовсім не схожа на людську.

Óрел, яка швидко вихопила лук, прибрала чужу руку і пильно подивилася на свого супротивника. Ніби він щойно не намагався її схопити, демон, якого тут не повинно було бути, стояв нерухомо і дивився на неї.

— ... Тровере.

— Я прийшов сюди, бо сьогодні останній день, але я й гадки не мав, що ви справді діятимете. Якби я прийшов трохи раніше, встиг би вас спіймати. Шкода.

Здається, він чекав цього дня, щоб прийти сюди рано-вранці, хоча міг би прийти вдень або щонайбільше пізно ввечері. Крім того, той факт, що він пройшов весь цей шлях, означав, що він вже відвідав їх кімнату.

Втомлені очі звернулися до Тровера.

Тровер лише знизав плечима та посміхнувся, навіть не розуміючи, яким несвоєчасним демоном його вважають.

— Гадаю, зараз не час для цього, правда? Чому б нам просто не піти одразу на доповідь до Короля Демонів? Оскільки вони пішли нещодавно, ми зможемо швидко їх наздогнати. Але твій лейтенант і дитина вже будуть мертві до того часу. О, звісно, ти теж будеш мертва.

— ...!

Тіло Óрел заціпеніло, хоча вона намагалася цього не показувати.

Ха, командирка загону, над якою був лише Король Демонів, опинилася в такій ситуації через якусь людську дитину. На губах Тровера з'явилася посмішка.

— Якщо тобі це не до вподоби, є інший спосіб.

— ... інший спосіб?

— Так.

Можливо, їй це навіть сподобається.

Він грайливо клацнув пальцями. М'який голос пролунав разом із прохолодною ранковою росою.

— Ти мене вб'єш.

— ...

— Король Демонів — старигань, який відкрито підтримує сильних. Особливо, якщо щось вже сталося, а оточуючі не знають подробиць, це буде легко приховати, бо він без вагань стане на бік переможця або сильного.

Наприклад, боротьба не на життя, а на смерть двох командирів загонів, які перемістилися з місця на місце. Військова міць командира загону дорогоцінна. То що він може зробити, якщо один з командирів вже мертвий? Він подбає про того, хто залишився.

Він проігнорує будь-які серйозні обставини і, за необхідності, подбає про того, хто вижив, навіть якщо це означатиме перекладання провини на вже мертвого і марного командира.

— Хіба ти не хочеш мене вбити? Навіть, якщо ні, я тебе теж терпіти не можу. Як щодо того, щоб ризикнути своїм життям в битві?

— ... нісенітниця.

Схоже, його мозок забитий самими лише м'язами, а язик — отруйний, як у змії.

Óрел, яка мовчки слухала, насупилася.

— Така пропозиція могла б спрацювати, якби не було «наказу Короля Демонів».

Якщо взяти за приклад конфлікт між двома командирами загонів, викликаний особистими причинами, то це одне. Але зараз ситуація була іншою.

Чому він намагався продати їй таку брехню? Раптом на її язиці з'явився гіркий присмак.

— Сам подумай, це тебе послали виконати наказ Короля Демонів. Якщо мені вдасться вбити тебе, як ти сказав, це буде прямим порушенням наказу Короля Демонів. Я точно помру. З іншого боку, якщо тобі вдасться вбити мене... Не буде жодних проблем, якщо ти це зробиш.

Хіба це не буде достатньою підставою, щоб сказати, що він вбив її, бо вона намагалася вбити його, повставши проти наказу Короля Демонів?

— ...

— Але.

Óрел торкнулася лука. Було гарною ідеєю взяти сагайдак з стрілами про всяк випадок з собою. Вона сказала з посмішкою на обличчі.

— У будь-якому разі, ситуація така, що в мене немає іншого вибору, окрім як померти.

— ... Тоді.

— Якщо мені все одно судилося померти, хіба не краще мені спочатку вбити тебе, а потім померти самій?

Навіть якщо вони зараз розійдуться без зіткнення, її життя приречене, щойно Тровер доповість. У такому разі, їй слід хоча б відірвати голову цьому клятому виродку, щоб померти з полегшенням.

Вона взяла лук. Обличчя Тровера стало яскравішим, оскільки він зрозумів значення цих слів з запізненням. Невдовзі вибухнув освіжаючий сміх.

— Ха-ха! Так, саме так! Дуже добре!

— ...

— Тоді нам спочатку варто змінити місце? Буде проблематично, якщо нас перервуть посеред битви!

— ... Добре.

Вони вийшли з Замку Короля Демонів, щоб ніхто їх не помітив.

***

Я хочу тебе вбити.

Така думка прийшла до Óрел, щойно вона зрозуміла, що Тровер приніс немовля Королю Демонів. Вона не показувала цього ззовні, але була досить розлюченою.

Цікаво, чи знав він, як вона була вдячна йому зараз за те, що він так люб'язно надав їй шанс у такій ситуації.

Покінчимо з цим прямо зараз.

Щойно розпочався бій, Óрел відступила, збільшила відстань і натягнула тятиву.

« ... »

Складні очі, що замінили зіниці та білки, сяяли між примруженими повіками.

Вона спокійно прицілилася між очей хлопця, який кинувся на неї, як голодний монстр, і відпустила тятиву. Ніби однієї стріли було мало, три стріли люто полетіли до цілі.

Хоча швидкість її стріл разюче відрізнялася від швидкості звичайних стріл, Троверу вдалося ухилитися від них. Хлопець, який кинувся на неї, не сповільнюючи темпу, розмахнув рукою, яка більше нагадувала лапу монстра, ніж людську. Не пролунало ніяких кумедних магічних заклинань, які він зазвичай вигукував.

Квааанг!

На мить Óрел підлетіла у повітря.

Не кажучи вже про справжній удар, атака навіть не досягла її. Вона розмахнула луком перед собою і змогла заблокувати його...

— ... Таке дурне застосування грубої сили...!

— Тобі заздрісно?

Цього разу Тровер відштовхнувся від землі та підстрибнув, ніби настала його черга атакувати, розмахнувся кулаком у напрямку Óрел в повітрі. Бум! І моторошний звук розірвав простір.

Коли його кулак досяг місця призначення, Óрел там не виявилося.

— ...!

Тровер швидко розвернувся. Óрел, яка опинилася у нього за спиною, ніби використавши магію, тримала стрілу на тятиві та цілилася нею йому в потилицю. Хоча він був у повітрі, йому вдалося уникнути удару. Стріла не досягла цілі і лише залишила подряпину на шиї.

— Боягузливо використовуєш магію...!

— Я все одно помру, тож витрачу всю свою магічну силу.

Хоча її рівень у володінні магії не йшов у порівняння з Королем Демонів чи командиркою Одинадцятого загону, Óрел все одно перевершувала Тровера, який взагалі не мав магічної сили.

— І чому ж це боягузливо? Усі демони використовують її, тому було б дивно, якби я не стала цього робити. Ти теж можеш її застосувати.

— ...

— Я регулярно використовую багато «магії».

Кулак Тровера стиснувся. Від долоні, яка від початку належала монстру, чорна енергія піднялася по руці до плеча. Інша сторона, яка раніше була нормальною людською рукою, також почорніла та збільшилася в розмірах аж до плеча.

Тканина на рукавах білої сорочки, яку він ніби-то акуратно носив, настільки напнулася, що тріснула.

Тровер нахилив голову набік, хруснувши шиєю, а потім стиснув та розтиснув кулаки.

— ... Набридлива потороч.

— Це я мала б сказати, виродку.

Думаючи, що сьогодні останній день її життя, Óрел схопила жменю стріл зі свого сагайдака, готова без вагань використати магію.

Невдовзі посипався дощ зі стріл, наповнюючи небо чорнотою.

***

Бій тривав довше, ніж очікувалося.

Можливо, це було пов'язано з тим, що Óрел була зосереджена на битві на дальній відстані, а Тровер — на ближньому бою. Вони обидва вміли створювати вигідну для себе дистанцію.

Їхній бій, в якому одна збільшувала дистанцію, а інших зменшував її, цілячись у життя одне одного в безкінечно повторюваному циклі, став не лише запеклим, а й жорстоким у другій половині битви.

Коли в Óрел закінчилися стріли, вона створила інші своєю магічною силою та стріляла ними. Цей вчинок шокував би навіть командирку Одинадцятого загону, яка, як казали, мала найбільшу магічну силу серед усіх командирів.

Тровер, який мав лише міцне тіло та витривалість, боровся з магією, змінюючи своє тіло, не тільки руки чи ноги. Все, окрім голови. Це було те, чого він ніколи не зробив би за звичайних умов, бо це було важко для його тіла.

Бійка тепер набула форми гри, хто злякається першим. Ситуація ставала небезпечною для обох, якщо один з них не зупиниться першим. Було зрозуміло, що навіть переможець не зможе уникнути серйозних втрат.

Однак жоден з них не мав наміру відступати. Бо якщо зупинишся, програєш. Поразка означає смерть. Навіть якби їм довелося померти разом, зупинитися вони не могли.

З часом чіткі стріли стали розмиватися, а по всьому чорному тілу Тровера з'явилися тріщини.

Між перемогою та поразкою з'явилася різниця.

— Ах.

Стріла, що прямувала до Тровера, втратила свою силу та розсипалася в повітрі, не досягши місця призначення.

Щойно Óрел, збентежена неочікуваною ситуацією, зітхнула, Тровер, зібравши останні сили та простягнувши руку прямо перед нею, схопив її маленьку голову та кинув об землю.

Кваааанг!

— ...!

Óрел на мить втратила свідомість від удару, сильнішого, ніж очікувалося, дивуючись, звідки взялася така сила у хлопця, чиє тіло було повністю зламане. Не було часу на крики чи стогони, бо величезна руку тиснула їй на обличчя.

Бах! Грух!

Ніби щоб переконатися, рука, яка не відпускала її голову, продовжувала бити її потилицею об землю.

«О, я помру».

Óрел більше не мала сил боротися, тому вона відпустила лук, який міцно тримала до того моменту. Лук випав з руки власниці і безпорадно покотився по підлозі.

Тільки тоді чорна рука відлинула від її обличчя. Коли вона віддалилася, Óрел побачила, що на долоні також з'явилася тріщина.

— ...

— Останні слова будуть?