Розділ 256 — Хто вбив емоції я чи ти? (3)

Звісно, він розумів, що не це хотів сказати. Хоча він і передчував цю ситуацію, зрештою він не зміг зупинити її. Дерніван не наважився дорікати Óрел.

Але не завжди все йшло за планом.

На свій захист, він все ж кілька разів намагався зупинити її, перш ніж здійснити її план. Тим не менш, що він міг зробити, якщо від одного її зітхання він відступав назад, а від сліз падав на коліна?

« ... Якщо дати цьому назву, це було б кохання».

Дерніван був нечутливим до емоцій, але не настільки дурним, щоб навіть не знати теорії.

«Не можу повірити, що живий труп теж може щось відчувати».

Óрел, якого ж біса...

Дерніван — демон, що походить від вовка. Точніше, від вовчої «туші».

Як і Ед, він демон, народжений з трупа живої істоти, але його шлях був зовсім іншим.

Якщо Еда було створено шляхом змішування тіла, «матеріала», з іншими речами та повністю реконструйовано, то Дерніван був ближчий до вдихання життя та сили в труп. Надання йому руху та мислення, лише з незначною зміною зовнішності. Це те саме дерево, але існувала різниця, між переробленням в папір та вирізанням з нього відповідної форми, щоб використати як стовп.

— Я все ще не розумію тебе.

Тому, хоча на нього вплинула жвава поведінка Óрел, його почуття обмежувалися лише нею. Хоча він кохав Óрел, він не міг співпереживати її почуттям і не міг мати почуттів ні до чого, крім неї.

« ... »

Він витягнув стрілу, що застрягла в землі. Підняв знайомий лук, що валявся поруч, вистрілив у монстра над головою та знову подивився на Óрел.

Оскільки це була безчесна смерть, хоча вона й була командиркою загону, навіть рештки офіційно забрати він не міг. Хто подумав би про неї, як про командирку загону, якби побачив цю сцену?

— Але... ти виглядала задоволеною, тож я вважатиму, що все було зроблено вірно.

Вона посміхнулася, коли він сказав їй, що виконав її наказ. Вона подякувала його за наполегливу працю. Ніби цього було недостатньо, вона навіть покірно прийняла смерть.

Тож, хоча це була ірраціональна поведінка, яку він не міг зрозуміти, Дерніван просто хотів це прийняти.

Більше того.

— Звіт запізнився, але людська дитина була благополучно передана колишньому імперському лікарю, про якого я згадував минулого разу.

Бо те, що він не міг зрозуміти найбільше, це він сам.

— Я перевірив, що дитину внесли до будинку, тож тобі не потрібно більше хвилюватися.

Чи справді він піддався її впливу, навіть не усвідомивши цього, чи кохання й справді таке ірраціональне почуття? Він не міг порахувати, скільки разів він нещодавно робив щось невластиве для себе.

Він простягнув руку і почав збирати рештки.

Нескінченно запалі очі не виявляли жодних емоцій, в них відбивалися лише жалюгідні уламки. Хоча він прибирав рештки своєї коханої та колишньої начальниці, його очі були спокійними та нерухомими.

— Як ти й сказала, я стану командиром П'ятого загону, — голос пролунав таким же спокійним, якими були його очі. — Я не викину дивні речі, які ти зібрала.

Як вона завжди й казала, можливо, колись там знайдеться щось, що може знадобитися.

У світі людей кажуть, що відправляють речі померлих разом із ними у останню путь, але, вона, мабуть, не захотіла б цього. Вона б краще воліла використати їх пізніше, коли для них знайдеться застосування.

— Я не можу зрозуміти твої почуття, але...

Він лише знав, як це називається «материнською любов'ю», але досі не розумів, що це таке.

Він знав, що вона сліпуче сяяла, відчуваючи ці емоції.

— Я поважаю твої почуття.

Тож як він міг критикувати та принижувати її вибір? Він був результатом цих емоцій.

Саме тому він покірно прийняв це, хоча й постійно повторював, що це був дурний вибір і що він не міг його зрозуміти.

« ... і понад усе».

Дерніван підвівся, тримаючи в руках знайдені уламки.

Коли він повертався, він ледь ворухнув губами. Легкий вітерець підхопив його слова та розвіяв їх у повітрі.

Слабкий голос, схожий на шепіт, затримався у порожньому просторі.

— Я кохаю тебе.

Тому що він кохав її.

Правда, яку він усвідомив надто пізно, коли вона вже пішла, тихо вийшла назовні.

Це була правда, про яку більше ніколи не згадуватиметься в майбутньому.

***

Óрел померла. Диявол не був здивований, бо певною мірою цього очікував.

Деону це сподобається. Король Демонів посміхнувся, спокійно переглядаючи відповідні документи.

... Але окрім цього.

— Він раптом попросив зустрітися зі мною, тож я його впустив, але...

Він відклав перо. Король Демонів відвів погляд від документа та підвів очі, його обличчя було огорнуте крижаною аурою, ніби посмішки ще кілька митей тому не було.

Навіть попри це, в ситуації, коли помер ще один командир загону, а розумова втома накопичувалася від одночасної роботи з паперами та боротьби з монстрами, хто схвалив би прохання про візит від когось, хто був пов'язаний з померлим? Навіть просто думаючи про це, здавалося, що все стає дедалі більш і більш дратівливим.

Раптом пролунав різкий голос.

— В чому справа?

— Я хотів би запитати, чи був назначений кандидат на вакантну нині посаду командира П'ятого загону?

Почувся сухий, спокійний голос, ніби йому було байдуже до почуттів співрозмовника.

А, тепер зрозуміло. Обличчя Короля Демонів скривилося.

— А що, як ні?

— Я хочу зайняти цю посаду.

— Відважно.

— ...

По волі Короля Демонів повітря стиснулося, ніби під сильним тиском. Холодні очі дивилися на співрозмовника, ніби могли пропалити його наскрізь.

Зазвичай, він би вже здався, але Дерніван непохитно стояв на своєму, зустрівшись поглядом з Королем Демонів.

Поки вони мовчки обмінювалися поглядами, різка енергія поступово зникла, і Король Демонів, який мовчки дивився на нього, першим відкрив рота.

— П'ятий загін переважно використовує луки.

— ...

— Не важливо, якщо основна зброя загону та його командира не співпадає, але командиром загону краще стати тому, хто зможе зрозуміти та правильно користуватися загоном.

Якщо основна зброя однакова, це краще, адже тоді базове розуміння закладено в основу.

— Ед універсальний, але порівняно з тобою, він ближче до бійця ближнього бою.

Дерніван, який відчув позитив у цій відповіді, зосередив свій погляд.

— Якщо справді потрібно обрати командира П'ятого загону, то так, було б найкраще обрати тебе.

Спочатку Диявол не планував цього робити.

Але він прийшов особисто просити про це, тож якщо він не бажав викликати підозр, він мусив дозволити Дернівану зайняти це місце. Хіба не так, Деоне?

Схоже, порожнє місце знову заповниться. Король Демонів посміхнувся.

Незважаючи на зміну у виразі обличчя Короля Демонів, Дерніван, який досяг своєї мети, схилив голову.

— Дякую.

***

Гірське королівство Шан перейшло до оборонного бою.

На мить усі були шоковані, оскільки війська відступили так раптово, як відплив, ніби був відданий якийсь сигнал. Гейзітель, командир Десятого загону, наказав швидко переслідувати їх, але поки демони наздогнали їх, люди вже досягли замкової стіни, через що переслідувачі не могли підійти ближче через дощ зі стіл.

— Що будемо робити, пане Деон?

— ...

Чоловік з дивною рослиною, що висіла у нього на поясі, примружив очі та подивився на замкову стіну, ніби щось оцінюючи.

«Гадаю, я міг би сам перелізти через замкову стіну та самостійно відкрити браму...»

Тіло Героя вселяло впевненість. Якщо докласти зусиль, то йому не складе труднощів подолати цю битву та підкорити людський світ.

... але.

Червоні очі глянули на Гейзітеля.

« ... Моя мета зараз не просто знищити королівство Шан та завоювати світ людей».

Деон Харт таємно сховав руку за спиною та відкрив рота.

— Спочатку... побудуйте облогові вежі і тарани. Я чув, що їх усіх знищили в бою до мого прибуття.

— Так!

— Хоча, насправді, я думаю, вони самі вийдуть, коли у них закінчиться їжа...

Деон переглянув свої спогади з минулого та знайшов інформацію, отриману від командирки Другого загону Девелланії.

— ... Я чув, що вони відкачують ґрунтові води та займаються фермерством усередині.

Недарма король залишився, навіть попри те, що ворог був зовсім поруч. Кращого середовища, ніж тут не знайти.

З цієї точки зору все виглядало так, ніби все буде скінчено, варто їм тільки прорвати цей пункт. Це буде удар по королю.

Він спокійно погрався з дивною рослиною на поясі та заговорив.

— Гейзітелю. На те, щоб зробити облогову зброю, все одно знадобиться час, тож, гадаю, я дам тобі ще одне завдання.

— Просто залиште це мені! Я зроблю все можливе!

— ...Так. Приємно бачити тебе таким мотивованим.

Кров сочилася з куточку його поля зору. Але Деон вдавав, що нічого не помічав і продовжив говорити.

— Навіть якщо вони використовують ґрунтові води, Дан перевірив і виявив, що навколишня земля волога. Це означає, що є висока ймовірність того, що поблизу є водний шлях. Візьми війська та знади його.

— Як мені його знайти?

— Побудуйте дамбу та перенаправте водний шлях до замку.

Щойно дамба прорветься, вода змиє замок.

Він підняв голову. Яскраве літнє сонячне світло на тлі високого блакитного неба боляче защипало йому очі.

— Скоро осінь і настане сезон збору врожаю.

— Якщо вода потрапить до замку, зібраний врожай зіпсується.

Кмітливий Дан зрозумів закладений у ці слова сенс. Деон кивнув.

— Тобто, потоп не має бути обов'язково достатньо потужним, щоб знищити будинки та людей.

Зібраний врожай зіпсується, якщо він залишиться у вологому середовищі. Вони досягнуть успіху, навіть якщо вода досягне рівня колін.

Гейзітель видав перебільшений вигук.

— То ось як! Як і очікувалося від вас, пане!

— ... Тоді вирушай якомога швидше.

— Так, зрозуміло.

Він обернувся, сповнений мотивації, і крикнув своїм підлеглим.

— Ви чули? Пан Деон на межі терпіння! Рушайте швидше, раби... ні, підлеглі!

— ...

— ...

Група з кислими виразами облич поспішно зникла, слідуючи за Гейзітелем.

Дан, який мовчки спостерігав за цією сценою, повернув голову і подивився на Деона, який вдавав, що нічого не почув. Він спокійно заговорив, доганяючи його кроки, що прямували до шатра.

— Хоча вони так виглядають, я знаю, що вони висококваліфіковані підлеглі, тож єдиною людиною, яка могла б використати їх для копання, можете бути ви, господарю.

— У цих хлопців залишилося багато енергії, тому вони швидко закінчать.

— Серйозно?

— ...

Деон зайшов до шатра, відсунувши тканину на вході, та озирнувся до Дана.

— Приготуй шахи. Скоро я зустрінуся з королем.

— ...!

Очі Дана розширилися.

Якщо він не помилявся, «король», про якого він говорив...

« ... божевілля».

До горла підступили різноманітні питання, наприклад, про що він думав і чи не збожеволів він раптом. Однак Дан відкрив рота, ніби збирався щось сказати, але замовк, зіткнувшись з червоними очима. Слова, що ледь не вирвалися назовні, повернулися назад.

«А, точно він же Герой».

Його дуже вразив впевнений погляд його очей, ніби того нічого не могло зупинити.

Так, якщо Герой чогось хотів, хто зможе його зупинити? Можливо, причина, чому він досі сам не переліз через стіну замку, полягала в тому, що він мав інші плани. Якщо він захоче, то зможе подолати будь-що.

Миша хвилювалася за кота.

Дан байдуже кивнув.

— Зрозуміло. Чи є ще якісь накази, крім цього?

— Конкретно...? Якщо матимеш якусь корисну інформацію, будь ласка, повідом мені.

— Корисна інформація...

... Дан не знав, наскільки вона корисна, але коли пролунало слово «інформація», дещо спало йому на думку.

Дан, який заплющив очі, ніби щось обмірковуючи, згадував радісні новини, що надійшли нещодавно. Він повільно зітхнув.

— Нещодавно Ед повідомив, що командирка П'ятого загону померла.

— Якщо це командирка П'ятого загону... Óрел?

— Так.

— Вона померла від рук командира Дев'ятого загону?

— Так. Здається, все сталося так, як ви очікували, господарю.

Нарешті це сталося. Деон посміхнувся. Коли він дивився на кров, що підступала до його гомілок і колін, пролунало продовження, ніби це ще був не кінець.

— Щодо наступного командира П'ятого загону. Кажуть, що ним став Дерніван, який був лейтенантом.

— ... Наступний командир П'ятого загону?

— Я чув, що він сам пішов до Короля Демонів і попросив про цю посаду.

— Справді?

Дан, який прибирав постільну білизну, почув голос, який, здавалося, раптово втратив інтерес. Він озирнувся на нього.

Його порожні очі, поки він порався з нігтями, чітко показували, що він не зацікавлений. Все одно більше сказати було нічого, тому Дан зібрав слова назад та подивився на монстра, який все ще обвивався навколо талії Деона.

— Менше з тим, ця річ у вас на поясі... Ви збираєтеся продовжувати її носити?

— ... О?

Деон здивовано подивився на свою талію, ніби сам про це забув.

— Яйк!