Розділ 14 — Підлеглі такі талановиті, що це зводить мене з розуму (2)

О, я згадав.

Командир загону, який відповідав за полювання на монстрів разом із командиром Шостого загону Белітаном. Його, здається, звали «Маєрс».

Я чув, що він одужував після поранення... Хіба йому можна рухатись?

Чому він взагалі прийшов сюди?

«О, не може бути...»

Ти злишся на мене за те, що я забрав твою роботу?

Це не безпідставна думка.

Завдання, таке як робота з документами, може бути не схвалене більшістю, але завдання, пов'язані з бойовими діями, досить популярні серед командирів загонів.

Тож, щойно я вирішив, що це можливо, я швидко відповів.

— Ні.

— Що? Ви... відмовляєтесь зустрітись з ним?

— Так.

З давніх-давен кажуть, що безпека понад усе.

Коли я суворо кивнув, Ед здивовано подивився на мене якусь мить, а потім підійшов до дверей, щоб передати мою відмову.

Потім він трохи прочинив двері та сказав:

— Вибачте, пане Майєрсе, але...?

Він замовк.

— Чому ти тут...

— Пан Арут...

— ...

— ...

Що таке, хто ще тут?

Кімната була великою, і з поваги до мене вони тихо шепотілись, щоб я не почув.

Гарна новина полягала в тому, що розмова закінчилася раніше, ніж я очікував.

— ... Я зрозумів.

Після короткої відповіді Ед знову зачинив двері, щоб заблокувати звук і огляд, і повернувся, щоб подивитися на мене.

На його обличчі промайнув натяк на небажані емоції, які він, здавалося, намагався приховати, але не міг.

— Пане.

— Так.

— Це садівник Хієн прибув відвідати вас...

— Командир Дванадцятого загону ще ж не пішов, правда?

— Що? А, так.

— Тоді я зустрінуся з командиром Дванадцятого загону.

Ед, на обличчі якого був спантеличений вираз обличчя від моєї негайної відповіді, невдовзі кивнув з посмішкою на обличчі. З якоїсь причини в нього був веселий вираз, але навіть попри це, в мене було стільки думок, що я не звернув на це уваги.

Який сьогодні день? Чому всі вирішили відвідати мене?

« ... Який сьогодні день? День, коли я помру».

Я не знав, чому Хієн прийшов, але це нічого хорошого не несло. Бо так було завжди.

Не те щоб наміри Хієна були лихими. Він завжди ставився до мене з чистими намірами.

Однак... навіть якщо я зустрінусь із цим хлопцем без жодних пригод, здавалося, що тривалість мого життя все одно різко скоротиться.

Тож хіба зустрітися з командиром Дванадцятого загону не було б набагато краще, ніж з тим божевільним садівником?

Більше того, оскільки він був поранений, навіть якби він спробував мені нашкодити, я, принаймні, зміг би цього уникнути.

Я нічого більше не знав, але був упевнений в одному: варто уникати небезпеки.

Поки я був у задумі, Маєрс увійшов до кімнати та став переді мною, вклонившись з дещо скутим виразом обличчя.

— Минуло чимало часу, Аруте.

Це дуже напружений вираз обличчя. Моє обличчя також закам'яніло, ніби очікуючи від нього чогось поганого.

«Це... небезпечно, чи не так?»

Маєрс, командир Дванадцятого загону. Головна зброя — спис. Він дуже тихий.

Звичайно, коли потрібно, він говорить, що бажає сказати, але зазвичай тримає язик за зубами до такої міри, що можна замислитися, чи може він взагалі говорити. Тому серед його слуг ходять чутки, що йому відрізали язика під час якогось інциденту в минулому.

Звичайно, я кілька разів чув цей дорогоцінний голос під час зборів...

«Хіба зараз не час заговорити? Чому тоді ти мовчиш?»

Він, очевидно, прийшов сюди не просто привітати мене. Після привітання варто перейти до суті.

Тиша затягнулася. Я відчував, що задихаюся в задушливій атмосфері, і спробував заговорити, але зіткнувся з неочікуваними труднощами.

«Що мені сказати?»

І який вираз обличчя мені зробити?

Посміхнутися? Ні, якщо я почну посміхатися, він може вдарити мене і запитати, чи не знущаюсь я з нього. Беземоційний вираз? Навіть якщо я щойно привітався, у нього може виникнути питання, що це за вираз такий.

— ...

— ...

З плином часу вираз обличчя Маєрса став рішучішим.

Відчуваючи, що моє життя в небезпеці, я подивився на компетентного помічника, благаючи про допомогу, але Ед зробив крок назад, ніби він справді нічого не помічав або просто вдавав, що не помічає.

Він був справді здібним, але марним лейтенантом.

Я б краще знову почав кашляти кров'ю, але кров, яка зазвичай текла з мого рота, як з відкритого крану, здавалося, на цей раз повністю забилась і не подавала жодних ознак виходу назовні.

У цій незручній атмосфері я подумки шкодував про це.

«Якби я знав, що все буде так, краще б покликав Хієна...»

Я задумався про себе, ніби забув свій минулий досвід, а точніше, прославляв навіть подібний досвід, і знову усвідомив, наскільки підступним може бути людське серце, коли почув звук кашлю.

— Еде?

— Так, командире Дванадцятого загону. Якщо ви вже прийшли, то може скажете, навіщо...

Я був вдячний за те, що він сказав те, що хотів сказати я, але що, як це образить його ще більше?

Я обережно підняв голову та зустрівся поглядом з Маєрсом. Коли наші погляди зустрілися, його зіниці злегка затремтіли.

Він явно виглядав розлюченим. Чи варто мені вибачитися...?

Але я ж насправді нічого поганого не зробив, чи не так? Чесно кажучи, саме мені варто злитися.

Тепер, через мою посаду, мені довірено небезпечну місію.

Звичайно, мені не вистачало сміливості висловити свої думки вголос, тому, коли я намагався вирішити, що сказати, Маєрс низько вклонився. Це був дисциплінований та різкий жест.

— Вибач за незручності.

— ... що?

— Я відчував, що мушу тобі це сказати.

Я дивився на його маківку зі збентеженим виразом.

Завдяки куту огляду мені були видні його плечі крізь прорізи в одязі. Білі бинти, що починалися від його плечей і спускалися до верхньої частини тіла, чітко показували, що він отримав чимало травм.

Ох... тоді така поза не дуже добре вплине на його травми.

— Випрямись.

— Так!

Я просто хвилювався, що його ранам стане гірше, тому сказав йому випрямитись, але він виструнчив спину так, ніби розпрямляв рапіру, яку силоміць зігнули.

Цікаво, невже в мене була слухова галюцинація і я навіть почув хруст.

На мить я захвилювався, що йому стане гірше, але Маєрс злегка насупився, ніби з раною справді виникла проблема.

Я відвернув голову, намагаючись удавати, що не побачив його насуплених від болю брів і білих пов'язок, які знову почервоніли.

«У будь-якому разі, ти ж не сердишся, правда?»

Навпаки, оскільки він вибачався переді мною, я не думаю, що мене вдарять. Це означало, що не було потреби так нервувати.

Тепер, коли він заспокоївся, час вислухати пояснення.

Я запросив його сісти на стілець за столом посеред кімнати і сів навпроти нього.

— Що я маю робити, коли ти так раптово почав вибачатися без жодних подальших пояснень?

— Що тобі робити... е-е... Я думаю, ти повинен прийняти вибачення.

— ... Я не про це питав...

— Вибач.

— Ні... Спочатку випрями спину...

— Так.

Ттудук.

Я беземоційно подивився на нього, а потім тихо перевів погляд на Еда, який стояв осторонь.

Я не можу з ним впоратися. Як ти можеш не зробити цього для мене?

« ... Навіть, якщо ти шокований, що мені тоді робити?»

На його чітко окресленому обличчі з'явився вираз здивування.

Мабуть, в мене теж. Хто б міг подумати, що відомий своєю мовчазністю командир Дванадцятого загону матиме такий характер?

«Я думаю, це добре, що ти просто тримав язика за зубами весь цей час».

Ця концепція дуже гарна. Просто продовжуй у тому ж дусі.

Якщо необережно відкрити рота, то пізніше можна потрапити у великі проблеми.

Я швидко виправив свій вираз обличчя та згадав про мету розмови, перш ніж був захоплений його словами та діями.

— Я запитав, чому ти вибачився.

— Ах...

Я виклав всі карти на стіл, тож тепер йому залишається лише пояснити свою поведінку.

Але чому цей хлопець так труситься?

Його ноги так трусились, що навіть стіл між нами ходив ходором. Якби на ньому стояла чашка, чай би перелився і створив би безлад.

Це був момент, коли я, бо не міг більше чекати, захотів щось сказати. Перш ніж я встиг відкрити рота, хлопець схопився зі свого місця.

— Погляньте, ваш лейтенант...!

— ...?

Хвііік.

Подув сильний вітер.

Коли я прийшов до тями, Маєрса вже не було.

Коли я озирнувся, щоб поглянути, чи не сховався він десь, Ед тихо підійшов до мене і сказав:

— Він пішов.

— ... Га?!

— Здається, він пішов покликати свого лейтенанта, але ми не знаємо, коли він повернеться, тож чому б вам не спуститися першим?

Я кивнув і попрямував до дверей.

Мені було цікаво, чому він вибачався, адже моє життя не було на кону, тож я не проти був почути пояснення.

І більше за все я не хотів чекати. Було б ніяково знову зустрітися з ним.

Не задумуючись, я поклав руку на ручку. Невдовзі двері відчинилися, і...

— ...

Хлоп!

Двері знову зачинились.

— Пане Аруте! У мене є рослина, яку я хочу вам подарувати, перш ніж ви підете на завдання...!

— Аруте?! Я прийшов тебе зустріти, але чи не надто жорстоко ти поводишся з Королем Демонів?

— Я лейтенант командира Дванадцятого загону Маєрса! Щодо грубості пана Маєрса...

Стукіт, здавалося, не припиниться ніколи.

На щастя, він не перетворився на гуркіт, але все одно був настільки гучним, що я затулив вуха.

А, до голосів, що чулися ззовні, додався ще один.

— Це Маєрс...

— Кажіть голосніше! Голосніше! Якщо пан Арут розсердиться, я справді перестану бути вашим лейтенантом.

— Це Маєрс!

Це сон. Це, мабуть, сон.

Світ божеволів.

Зрештою двері відчинилися. По-перше, неможливо було опиратися вічно, коли Диявол стояв за дверима.

І тепер, коли двері були відчинені, що далі?

Саме так. Тепер мене оточили ці жахливі демони.

Першим виступив лейтенант Маєрса.

Він відштовхнув демонів, які сперечалися один з одним, і взяв Маєрса за руку. Він дуже чемно заговорив, так же акуратно, як і його дії.

— Вітаю, пане Аруте. Я Дахар, лейтенант командира Дванадцятого загону Маєрса. Я впевнений, що вам, мабуть, було досить незручно через його раптовий візит, але дуже вдячний за таку поблажливість. І я перепрошую за цю грубість. Мені дуже шкода.

Дахар глибоко вклонився і тицьнув Маєрса пальцем у талію.

Потім Маєрс, який неспокійно стояв поруч зі мною, опустив голову.

— Вибач.

— Ох так...

Що це?

— Незважаючи на мою грубість, є причина, чому я так раптово завітав. Це не що інше, як травма мого начальника Маєрса, і я чув, що пан Арут взяв на себе цю роль.

— Ну, це правда.

Я вже збирався піти, коли мовчки глянув на тих, хто мене оточував.

Починаючи з Хієна, який тримав насіння невідомої рослини, Король Демонів виглядав сварливим, ніби був незадоволений тим, що йому не відчинили двері. І навіть командир Дванадцятого загону Маєрс та його лейтенант Дахар стояли переді мною.

— Ви, мабуть, почувались некомфортно та стурбовано, оскільки були змушені взятись за несподіване завдання. Щоб вибачитися за це, я вигнав Маєрса... Ні, Маєрс завітав до вас...

Дахар пильно глянув на Маєрса.

— ... Я зробив величезну помилку, вибач...

Ох, його слова звучали дуже нерозбірливо.

Низький голос, слова, сказані через стиснуті зуби, були досить моторошними. Я мовчав, а Маєрс щоразу, коли замовкав, шоковано схиляв голову.

Сьогодні, здавалося, я побачив багато нових виразів обличчя командира Дванадцятого загону, які мене навіть не цікавили.

На мить я ледь помітно розслабив обличчя, але потім поспішно похитав головою, бо відчув, що справді побачу, як командира Дванадцятого загону лаятиме його лейтенант прямо переді мною.

Було б неправильно піднімати такий галас переді мною... Думаю, краще було б захистити честь мовчазного командира Дванадцятого загону.

— Вибач... Здається, ти маєш на увазі його висловлювання, але насправді це не було великою проблемою...

— Що?!

О, мабуть, моя здогадка виявилась помилковою.

Мені стало трохи шкода його, і я подивився на Маєрса, але Дахар раптом підняв голову й шоковано вигукнув:

— О Боже, ви не тільки втекли, але й сказали щось обурливе?! Що ж такого ви сказали?

... «але й»?