Розділ 257 — Щоб вбити (1)

Якусь мить дивлячись на дивну рослину, ніби запитуючи в нею, в чому справа, Деон легенько знизав плечима.

— ... І що мені робити? Якщо відчеплю його від себе, він здійме галас.

— Яйк!

— Ти безсоромний покидьок.

— Кью кью кью.

Зелені стебла щільно стиснулися навколо його талії. Боляче чи задушливо не було, але Деон посміхнувся, зажавши бруньку між великим і вказівним пальцями і потряс.

— Чому ти такий капризний, коли вже досяг своєї мети?

— Кью!

— Так, так, я обов'язково візьму тебе на поле бою.

Це сталося, коли вони майже дісталися сюди? Монстр був таким спокійним, що, здавалося, він заснув, тому Деон залишив його комусь іншому. Коли він прибув, у нього не було часу звернути увагу на рослину, бо він одразу ж кинувся у бій.

Хто ж знав, що це викличе таку проблему?

Деона, який повернувся до шатра після шаленої бійні, чекав рев, який аж ніяк не був схожий на демонічний чи людський, ті зелені стебла розповзлися по всьому намету.

[Кью! Яйк!!]

[Що таке? Чому ти так поводишся?]

Демон-солдат, який тримав квітковий горщик, боровся з ним. Голос Дана, змішаний з роздратуванням і збентеженням йшов бонусом.

Деон, який на мить застиг, спостерігаючи за ситуацією. Здається, монстр розкрив свою справжню сутність. Розпізнавши дивний шум, Деон зробив дивний вираз обличчя.

«Він зараз...»

Рослина кричала, що піде з ним, навіть якщо із запізненням?

[Кью! Кью-кью-кью! Яйк!!]

[Ти збираєшся покинути мене? Не пройдеш навіть десяти миль, як втомишся і покинеш мене...?]

Де він навчився таких слів?

Ніби почувши тихий шепіт, квіткова брунька повернулася в цьому напрямку. «Кьюююю!» — стебло з жахливою силою витягнулося до нього. Після миті посмикування кінчиків пальців, Деон повільно простягнув руку і слухняно здався.

Чудовисько, що звисало у нього з талії, миттєво пронизливо закричало.

[Хочеш, щоб я більше ніколи не покидав тебе, йдучи у битву...?]

[ ... Яйк!]

[ ... Чому?]

[ ... Кью!]

[Добре... Я розумію, тож заспокойся поки що.]

[Кью!]

[ ... ]

Цей покидьок чекав, поки Деон погодиться...? Щойно він отримав підтвердження, він одразу ж замовк.

Чоловік засміявся через абсурдність ситуації.

Однак, якщо монстр щось неправильно зрозумів, то питання «Чому?», яке він тоді поставив, означало не «Чому я маю брати тебе з собою на поле бою?», а радше «Чому ти хочеш слідувати за мною на поле бою?»

«В тому, щоб бути на полі бою, для нього є щось хороше».

Звісно, Деон не думав, що рослина відповість, і не мав наміру перепитувати ще раз, тому просто рушив далі, не виправляючи запитання. Він не знав, коли отримає на нього відповідь.

Повернувшись до реальності, Деон повільно відчепив квітковий горщик обома руками. Він зустрівся поглядом з невдоволеним монстром і відкрив рота. Можливо, це виглядало трохи дивно, але нікого в цій кімнаті це не хвилювало.

— Але не забувай, що ти обіцяв перед відправленням сюди, бо це не змінилося.

Дати обіцянку можна, забрати — ні.

— Кью...

Відчувши рішучість, яка не давала йому можливості відмовитися від своїх слів, монстр неохоче висловив своє схвалення.

Тим часом Дан, який застелив постіль, взяв квітковий горщик з рук Деона, поставив його на стіл і подивився на нього.

— Чи то виготовлення облогових знарядь, чи копання землі для відкриття водного шляху, це, очевидно, займе багато часу, тож краще поспіть.

— ... Тебе зараз б'ють по тильній стороні долоні.

— Не змінюйте теми.

Дан відштовхнув зелене стебло, що ляскало його по тильній стороні долоні, ніби його це дратувало. Ніби розлютившись від цього, стебло, здавалося, ще лютіше злетіло вгору, але зупинилося в повітрі, не досягнувши своєї цілі.

У тому місці, куди дивилася квіткова брунька, Деон роздратовано жестом закликав рослину-монстра заспокоїтися.

— Кьюк...

Рослина безпорадно поникла.

Звичайно, нікого це не хвилювало. Голос Дана пронизав писк монстра і потягнувся до Деона.

— Я взагалі не бачив, щоб ви спали останнім часом. Спочатку думав, що ви трохи подрімали, але коли ми прибули сюди, зрозумів, що це не так. Коли ви спали востаннє?

— Ем...

Коли це було?

Відколи квітка, яку він поставив у своїй кімнаті, і яку, як він припускав, залишив йому старший брат, зів'яла, Деон майже весь час був на ногах, не поринаючи у глибокий сон... Він не боявся кошмарів, але ненавидів бачити себе задиханим після пробудження, тому почав ще більше уникати сну.

— .... Ні, все гаразд. Не потрібно відповідати.

— ...?

— Дивлячись на вас зараз, я можу приблизно здогадатися, як давно це було.

Хоча той навіть не відповів, Дан зітхнув, ніби й так все зрозумів.

Зробивши широкий крок, він поставив ногу за п'ятку Деона та штовхнув його в плече. У цій дії не було ні ворожості, ні лихих намірів, вона також не здавалася небезпечною, тож Деон слухняно піддався, і акуратно ліг на підготоване ліжко.

Погляд червоних очей звернувся до Дана, питаючи, що той робить.

— З вами все гаразд лише тому, що ви Герой. Якби звичайна людина стільки не спала б, вона б збожеволіла або, не витримавши, зрештою знепритомніла.

— ...

— Наскільки важливим є сон? Якщо не спати, навіть розсудливу людину навідають погані думки. А господар і без того...

Дан на мить замовк.

Він намагався сказати, що Деон збожеволів? Тихо дивлячись на хлопця, той ледь посмітно посміхнувся.

— ... У будь-якому разі, поспіть. У нас достатньо часу.

— ... Я не хочу...

— Якщо ви й надалі відмовлятиметеся, я покличу Благородних Лицарів.

— Добре.

Гучний галас і колискова, яка б не відповідала його віку, були небажаними. Деон, який натягнув ковдру до підборіддя, відвернувся.

Дан тихо засміявся з його дій, як чітко виявляли його дискомфорт.

— Тоді на добраніч.

— Іди геть.

— Так, так.

Відчувши, як його присутність віддалялась, Деон нервово заплющив очі. Той хлопець залишив світло увімкненим і вийшов.

У певному сенсі це могло виглядати як турбота, але також це означало, що він слідкував за діями Деона ззовні, через тіні. Якщо він встане прямо зараз, Дан знатиме це по руху тіней. Тож Деон вирішив вбити трохи часу ось так і встати, коли настане час.

Він так думав...

— Трясця.

Мабуть, він втомився. Оскільки заснув, щойно його голова торкнулася подушки.

Він засміявся в обличчя кошмару, дивлячись в темний простір.

***

Кошмар не був чимось особливим.

Привиди хапали мене за щиколотки та тягнули вниз. Звичайно, можливо тому, що минуло багато часу, показалося багато знайомих облич. І щоразу, коли я бачив знайому людину, я несвідомо ціпенів, але на цьому все.

Вони проливали криваві сльози та питали, чому я їх вбив. Питаєте, чому я досі живий? Деякі люди питали, чи справді вони мали померти.

Якщо я бачив незнайомі обличчя, це, ймовірно, були люди, які стали жертвою війни, де й загинули. Я гірко сміявся з питань тих, хто постраждав.

— ... Ні.

— Тоді чому!!

Чорна рука душила мене.

Оскільки це все одно був сон, у мене не було можливості померти, тому я покірно здався. Якби це все, що їм було потрібно, я б слухняно дозволив мучити себе, поки не прокинуся, але...

«Чому ти тут?»

Одна з власниць рук, що душили мене, з кривавими сльозами, що стікали по її шиї, особливо вразила мене. Правильно, дама Лієн померла, захищаючи лицарський дух до самого кінця.

« ... Це кумедно. Вона не може бути такою».

Захихотівши, я підняв руку і схопив зап'ястя іншої людини. Панікуюча жінка швидко спробувала вивільнити руку, але чим більше вона намагалася, тим міцніше я стискав її, щоб вона не вирвалася.

— Все добре.

— Що...!

— Не заплямовуй жертву благородної лицарки, добре?

Я не думав, що вона не звинувачувала мене. Чесно кажучи, це було б надто безсоромно.

Однак, я також був упевнений, що вона не настільки потворна і ница, щоб переслідувати мене у вигляді привида.

Я захихотів, згадуючи колишнього імператора Едуардо, який колись з'явився в моєму кошмарі.

[Не втілюй мене у своїх мареннях лише з цієї причини. Моя Величність чітко сказав тобі, що ні про що не шкодую. Це означає, що я не маю жодного жалю. Тим не менш, оскільки ти втілив Мою Величність таким чином, у твоїх очах я здавався маленькою людиною, яка тільки й може, що говорити.]

Чути, як він каже «Моя Величність», означало, що це була ще одна омана, яку я створив сам, але було справді гірко думати, що це не справжній Імператор.

Він сказав, що не такий жалюгідний, щоб приходити до мене у вигляді привида? Радше, він сказав, що якби був живий, то був би гідний приймати привидів як гостей. Я також не мав наміру бути безсоромним з цього питання.

Я тихо подивився на привида жінки, яка все ще виглядала збентеженою, а потім засміявся.

— ... Це досить кумедно, що мені доводиться це казати.

Зрештою, людина переді мною, ймовірно, була чимось, що я створив сам.

У той час, коли я міг вести розмову з нормальним на вигляд і по поведінці привидом, я на мить задумався, чому переді мною з'явився Імператор, а не Круель. Відповідь Імператора, який швидко прочитав мій сумнів, була шокуючою.

[Ти найкраще всіх знаєш відповідь на це питання.]

[ ...?]

[Хіба ти не помістив свого брата на священну та недоторкану територію? Щоб ніхто не наважився його імітувати, якщо це не «справжній» він.]

Щоб навіть моя власна підсвідомість не могла втілити його у вигляді привида.

[Це, мабуть, сталося невдовзі після того, як ти забрав тіло свого брата.]

Тільки почувши ці слова, я зрозумів. Ось яким я був. Я зробив це, навіть не усвідомлюючи цього, але все ж зробив.

Отже, все, що мені потрібно зробити, це підняти даму Лієн до рівня, який неможливо імітувати. Це було вперше, коли я намагався свідомо контролювати це, але я сподівався, що все вдасться. Тому що зараз, заради її честі, я не міг залишити її так.

— Ніколи не думав, що в мене з'явиться ще більше причин співчувати дамі Лієн.

Я засміявся і відновив концентрацію.

У цей момент, людина, яка збентежилася, раптово змінила вираз обличчя і пильно подивилася на мене. Я на мить застиг від її моторошного виразу.

— Тоді...!

Щось вислизнуло з-за її спини.

Е-ем... гадаю... це...

— ... щупальце?

О чорт.

Ледве стримана лайка зірвалася з моїх губ.

Тепер, коли дивлюся на це, здається, це був не привид, а щось, змішане з монстром. Я швидко відпустив руку і спробував відступити, але щупальце, невідомо коли простягнулося до мене, обвилося навколо мого зап'ястя. Незвично моторошне відчуття пробігло по моєму хребту.

— Відпус... відпусти!

***

— Відпусти!

— Кью...!

Деон все ще чітко відчував, як щось обвивалося навколо його зап'ястя. Зрозумівши, що змінилося лише оточення, а це був лише сон, він вилаявся. Пролунав тихий писк, ніби хтось намагався його заспокоїти.

Серед кривавого смороду він відчув трав'яний аромат та повільно сфокусував свій затуманей погляд.

— Х... хах... Тож це був ти?

— Яйк!

— Чому ти тримаєш моє зап'ястя?

— Кью...

— Ні, перед цим, давай поговоримо про ось це.

Все можна було зрозуміти просто поглянувши на нього. Цей хлопець, мабуть, схопив його стеблом і відправив у відключку.

Деон струсив своїм зап'ястям, на якому все ще відчувався свіжий дотик, і пообіцяв собі.

«Якщо б не було поважної причини, я б його насварив».

... Незважаючи на його думки, дії монстра були розумними.

Деон сів на ліжко, схрестив ноги та торкнувся кутика рота. Змішанні голоси рознеслися по намету.

— Отже... ти відтягнув мої руки, бо я душив себе? Хоча ти й зробив це, ти все одно продовжував тримати мене, бо я постійно намагався вивільнитися і задушити себе?

— Кью.

— ... Для початку, дякую.

Йому було нічого ще сказати. Деон втомлено провів рукою по обличчю.

Потім зелена стеблинка поплескала його по спині, що змусило чоловіка здригнутися та відсахнутися.

Погляд зеленої рослини, яка явно була ображена такою його реакцією, уколов його.

— ... однак.

Він закотив очі, вдаючи, що нічого не відбулося, й вирішив змінити тему.

— Якщо ти можеш ось так вільно пересуватися, тобі взагалі тоді не потрібен квітковий горщик, чи не так?

Навіть зараз монстр, який спочатку був на столі, перебував у ліжку.

В якийсь момент Деон бачив, як рослина ходила, тримаючи квітковий горщик і опираючись стеблами в землю. Це мало досить... дивний вигляд.

Як справжній простак, монстр, здається, був легко обдурений зміною теми. Він легенько заперечив:

— Поп.

— Тобі не вистачає поживних речовин?

— Кью.

— Хіба ти можеш не їсти? Що ти їси?

— Кью-кью.

— Неважливо, якщо ти не їси, але ти їси всю звичайну їжу, в тому числі монстрів, демонів та людей... Демони та люди, хіба це звичайна їжа...?

— Яйк.

Гаразд.... яка різниця? Просто рухаймося далі.