Розділ 258 — Щоб вбити (2)

Деон, який зрештою прийняв як факт, що рослина «всеїдна», оглянув монстра згори донизу.

— Тоді.

— ...?

У його очах з'явився пустотливий блиск.

— Що це за опуклість? Монстр? Людина?

— ...!

Місце, куди Хієн поклав щось, назвавши це добривами.

Коли Деон торкнувся опуклого ґрунту у квітковому горщику, рослина злякано накрила землю своїм стеблом. Ось воно що. Очі Деона засвітилися.

— Зрештою, це не схоже на поживну добавку.

— ...!

— Я очікував, що це щось не їстівне, враховуючи, що воно так і не перетравилося.

— Кю... Кью...!

— Що це, в біса, таке?

Це була помста за кошмар зовсім іншого ґатунку. Деон захихотів і схопився за стовбур рослини.

— Ти не проти якщо я витягну це та перевірю?

— Кю... Кью!! Кьюк!

— У будь-якому разі, ти не помреш, навіть якщо тебе вирвати з корінням. Я просто перевірю і покладу назад.

Ось так! Монстр розмахував стеблом, ніби відбиваючись.

На мить Деон вклав у дію таку силу, ніби збирався вирвати його, тож рослині довелося триматися за горщик усіма стеблами та листям.

Я розбудив тебе від кошмару! Я навіть тримав тебе, щоб ти не заподіяв собі шкоди...!

— Кьююююююккккк...!

Пролунав тужливий крик, сповнений горя. Деон тихо клацнув язиком і трохи послабив хватку.

— Якщо ти наполягаєш...

— Яйк...

— Чим далі, тим цікавіше мені стає, але...

Деон відвів погляд від землі та злегка підняв його, стежачи за пронизливим поглядом. Перед ним була голова... ні, дивна квіткова брунька, що дивилася на нього.

Як він, заради всього святого, міг так ображено дивитися, коли в нього навіть очей не було? Деон не міг стримати сміху.

— Давай просто рухатися далі.

— ...!

Він не хотів починати бійку просто зараз. Попереду його чекала ще не одна битва в майбутньому, тож Деон не бажав витрачати енергію на непотрібні речі.

Залишивши монстра, який махав стеблами, ніби виражав радість, Деон підвівся. Відразу ж за ним послідували питальні погляди, ніби цікавлячись, куди він зібрався. Деон, який грубо одягнув пальто, вказав на вулицю кивком підборіддя.

— Піду прогуляюся. Я не йду на поле битви, тож не йди за мною.

— Кью.

Пролунала напрочуд слухняна відповідь.

Що з цим хлопцем не так? Деон, який на мить розгубився, зрозумів, що рідина стікає по його скроні, і видав короткий вигук.

«Я був у холодному поту».

Це цілком природно, враховуючи кошмар.

«Тепер я бачу, що мій одяг також дуже мокрий».

Він не знав, як виглядав зі сторони, але, мабуть, досить виснаженим. Тож рослина, зазвичай нав'язлива, відступила без спротиву.

Потрібно переодягнутися, перш ніж виходити.

Деон зняв верхній одяг. Коли він озирнувся у пошуках свого багажу з одягом, щось торкнулося його обличчя. Єдина жива істота, що знаходилася в цьому просторі, крім нього, — це дивна рослина, тому він і залишив її, але щось все одно торкнулося його щоки. Деон опустив погляд на м'який дотик, зовсім не схожий на те, що він очікував.

— ... Носова хустка?

— Яйк.

Монстр тримав хустку та витирав його холодний піт. Чоловік тихо взяв її, потім відштовхнув стебло та оглянув хустку.

Він зробив це про всяк випадок, але виявився правим. На обличчі Деона виникло здивування.

— Це... моя?

— ... Кью?

— Не вдавай, що не знаєш.

Звідки він це взяв?

Монстр, який уникав зорового контакту, ворушачи квітковим бутоном, ніби йому було ніяково, розвернувся і наблизився до подорожньої сумки, що стояла збоку. Поки Деон спостерігав, що той робить, монстр, який нишпорив у його багажі, дістав чорну сорочку.

— Яйк!

— ... одягти це?

— Пфф.

Хто б не збирав речі, навіть сорочка була чорною. Ед її поклав?

Вдаючи, що він зовсім не монстр, рослина підняла сорочку, щоб її було легше вдягти, обережно озираючись. Було очевидно, що він намагався змінити тему на свій лад, тому Деон засміявся і просунув руки в рукави.

— Кю-кью.

— ... ти збираєшся її застібати?

— Пфф.

— Я і сам можу...

Чому він хитав головою у відповідь на це?

Ніби не відчуваючи на собі погляду, сповненого абсурдного нерозуміння, стебло витягнулося. Деон, який дивився на одяг, який повільно застібався, тихо зітхнув.

— Добре... роби, як хочеш...

В результаті.

Він зробив все ідеально, не тільки застібнувши, а й упорядкувавши одяг Деона.

— ... ти гарно впорався.

Можливо, навіть краще, ніж сам Деон.

... Лайно.

Примітка перекладача: здається, у Еда ще один конкурент з'явився. Чому тут всі кращі у вдяганні Деона за його самого?

***

Коли я вийшов, була північ.

Ніби денна спека охолола, віяв злегка прохолодний вітерець, а трави шелестіли на вітрі. Скільки часу минуло відтоді, як я чув стрекотіння коників? Піднявши вгору голову, я відчув дещо незвичне.

На відміну від Царства Демонів, тут яскраво світив лише один місяць.

«Гарний день».

Це тло не пасувало нічному кошмару. Проте... коли ситуація пасувала тлу?

Цього разу я поклав до рота ліки у формі цигарки, які дістав з цікавості у світі людей, і озирнувся. Я зустрівся поглядом із Даном, який дивився в мій бік.

— Йдете на прогулянку?

— Так. Я щойно прокинувся.

Я прокинувся раптово, не усвідомлюючи, де сон, а де реальність. Знову засинати часу вже не було.

Дан простягнув шахи, які тримав у руках.

— Бережіть себе.

— ...

— Ви впевнені, що нормально, якщо я не піду з вами?

Можливо, тому що це були наркотики зі світу людей, а не із Царства Демонів, вони були трохи слабші. Глибоко затягнувшись, я грубо затушив цигарку об стегно та взяв ту, яку дістав у Першому місті.

Знову розпалюючи вогонь, я хихикнув, беручи шахи в руки.

— Звичайно. Я повернувся.

***

Чергові переговори з Гірським королівством закінчилися. Чіткої відповіді так і не було отримано, але, мабуть, добре й те, що йому одразу не відмовили. Відчуваючи певне заспокоєння від того, що його не відкинули, Еплідій опустився на стілець і стомлено зітхнув.

Золоті очі різко засяяли крізь пальці, що закривали його обличчя.

— Ключ — Реуче...

Король королівства Шан зробив співпрацю з Реуче головною умовою створення союзу.

[Як ви й сказали, це означає вкласти все в одну-єдину можливість. У момент падіння Імперії, програш Шан також буде визначений.]

[ ... Ви маєте на увазі, що відхиляєте пропозицію?]

[Це не так. Я лише хочу добутися більш надійної ситуації. ]

Заручіться співпрацею з Реуче. Тоді я буду радий приєднатися до плану.

У певному сенсі це була пропозиція, яку можна було б назвати зарозумілою ,але Елпідій погодився. Королівство Шан — це країна, яка має найбільший конфлікт з Царством Демонів. Звичайно, у них просто немає іншого вибору, окрім як бути обережними щодо його поточного плану «все або нічого».

Найбільше розчаровувало те, що раз саме їх сторона першою запропонувала цей план, саме їм і варто поступитися.

— Щоб заручитися допомогою Реуче...

— Хіба не потрібно вибачитися за те, що сталося в минулому? — відповіла Алетея.

— Їх король більш емоційна людина, ніж ти думаєш.

Нахабне прохання про співпрацю, з посиланням на загальне благо, матиме лише зворотній ефект. Те ж саме буде, якщо сказати, що попередні помилки були вибором їх попередника, і що зараз вони не несуть за них відповідальності.

«Я не збираюся перекладати провину на дядька».

У будь-якому разі.

Він мав вибачитися. Щоб зрушити справу Реуче з місця, імператор або хтось йому рівний мав би вибачитися... Але брату не потрібно вибачатися особисто. Імператору було б достатньо написати листа з вибаченнями від імені Імперії. Очі Алетеї рішуче засяяли.

— Вибачення...

Тим часом Елпідій торкнувся свого гладенького підборіддя.

«Тепер, коли я думаю про це, дядько дещо казав».

Коли він ще був кронпринцом, а його дідько був Імператором.

У день, коли він особисто вирушив до маєтку Деона Харта, щоб вибачитися за грубість Алетеї, Імператор Едуардо помітив, що Елпідій ходив вибачатися перед Деоном Хартом.

Знаєте, що він сказав наслідному принцу, який думав лише про те, що його спіймали?

[Все гаразд.]

[Що...?]

[Ні, краще вибачатися поки ти ще кронпринц. Тож, можу сказати, що ти гарно впорався.]

Це була зовсім інша реакція, ніж очікувалося.

Оскільки він кронпринц, хіба не йому й слід вибачатися? На його обличчі природно з'явився здивований вираз через незрозуміле зауваження.

Імператор, який дивився на свого племінника, встав і зняв корону. Він підійшов до кронпринца, якому бракувало розуміння ще багатьох речей, і поклав її йому на голову.

[Дядьку... Ні, Ваша Величносте!]

Як він міг це зробити...!

Оскільки її одягнув на нього сам Імператор Елпідій не міг ні зняти її, ні носити, тому його обличчя зблідло.

На додачу до всього, Імператор відступив, залишаючи корону в делікатній рівновазі. Елпідій рефлекторно напружив шию від ваги, яку відчував на голові.

[Вона зісковзне, щойно ти хоч трохи опустиш голову.]

[ ... ]

[Золота корона, що впаде на підлогу, запилиться та подряпається.]

Імператор таємничо посміхався, дивлячись у золоті очі, схожі на його власні, забарвлені розумінням.

[Положення імператора настільки виснажливе, що він не може вільно вибачатися. Якщо залишатися на цьому місці занадто довго і опинитися поглинутим ним, можна навіть забути, як вибачатися, тому найкраще навчитися цьому, поки ти кронпринц.]

[ ... Не тільки кронпринц, а й принцеса має вільну голову.]

Навіть зараз Алетея не носила тіару на офіційних заходах.

Відповідь прозвучала так, ніби це було очевидно.

[У вас є я, чи не так?]

Золоті очі, з якими він зустрівся поглядами, були забарвлені дружнім світлом.

[Ти коли-небудь замислювався, чому розмір речі на ваших головах відносно малий порівняно з річчю на моїй?]

[ ... ]

[Ви можете впускати її скільки завгодно. Маленька та легка корона матиме менше подряпин, якщо впаде. Навіть якщо вона впаде в багнюку, а голови кронпринца і принцеси стануть порожніми, проблем не буде, поки існує імператор.]

Те, що знаходилося у них на головах, призначене для практики.

Це означало, що їм було дано трохи часу, щоб звикнути до цього, щоб не бути приголомшеними незвичним відчуттям, після того, коли на них вдягнуть справді важку та велику корону в майбутньому.

[Тож немає потреби так напружено тримати голову, аж до болі в шиї. Встигнеш це зробити, коли сядеш сюди і одягнеш імператорську корону.]

[ ... ]

І ось, кронпринц сидить на імператорському троні. Але...

Елпідій легенько торкнувся своєї маківки та засміявся.

«Але золотої корони я не вдягнув».

Якщо можна досягти своєї мети, схиливши голову, він може кланятися скільки завгодно.

З того, що він бачив, його молодша сестра намагалася владнати ситуацію по-своєму, але це неправильно. Він одразу відкрив рота.

— На півдні є приказка, що завершувати стосунки потрібно правильно.

Вираз обличчя Алетеї змінився на несхвалення, коли вона зрозуміла значення цих слів.

— Брат — не наш дядько.

— Я не дядько, але я — «Імперія».

Був час, коли їхній дядько був Імперією. Тепер його черга.

Щоб змінити думку Реуче, Імперія повинна зробити перший крок.

— Я маю сам написати листа.

Елпідій взяв перо.

***

— Всупереч моїм очікуванням, що вони ще надто молоді діти, які надто зайняті своїми справами, вони, здається, досить добре справляються...

Темна ніч.

У самотньому кабінеті Йонхва відключив комунікаційний пристрій, підключений до Імперії, і тихо пробурмотів.

— Однак, порівняно з попереднім імператором, нинішній все ж доволі незграбний.

Здавалося, він багато обдумував це, але зрештою, зупинився на нічому іншому, як на «вбивстві Деона Харта».

Насправді, горіло саме королівство Шан, а не Імперія. Саме їхня сторона, а не якась інша, відчайдушно хотіла побачити світло надії, вбивши Деона Харта, тому якби нинішній імператор вказав на це, він міг би отримати перевагу в суперечці між Імперією і Гірським королівством.

«Ну... Щоб збільшити шанси на вбивство Героя, потрібна співпраця з Реуче. Якщо Імперія безпосередньо не виступить вперед, серце Реуче не здригнеться. Тому зрештою все буде так само».

Тим не менш, було природно, що вигідніше бути більш поблажливим, якщо все одно доводиться щось робити.

Як король Шан, Йонхва віддавав перевагу відносно спокійному нинішньому імператору над складним попереднім, тому він міг сказати, що насправді це добре.

«Цікаво, чи зможе він переконати Реуче, будучи таким незграбним...»

Король подивився на комунікатор та увійшов до тимчасової спальні, розташованої всередині кабінету.

Він був втомлений, бо було й так багато речей, про які потрібно було турбуватися, тому він спробував трохи поспати...

... але хтось був на його ліжку.

Він був нажаханий від думки, яка не мала б існувати.

Чорна тінь, яка сиділа на ліжку, схрестивши ноги та смикаючи пальцями, ніби чекаючи на його прихід, раптово повернула голову та встала, помітивши його.

Лише після того, як інша людина зробила крок до нього, Йонхва поспішно відкрив рота, ніби звільнившись від відчуття нереальності.

— Хто там...!

— Тшшш...

— Коли...!

Інша людина швидко з'явилася перед ним та закрила йому рота. Очі Йонхви розширилися, побачивши зловмисника, який вийшов з тіні та без вагань постав в місці, куди сягало місячне світло.

Білосніжне волосся відбивалося в розширених зіницях.

— Я просто хочу тихо зіграти в гру, тож, будь ласка, не метушіться, Ваша Величносте.

Червоні очі блиснули, як попередження, в тіні, що закривала його обличчя від місячного світла.