Розділ 261 — Щоб вбити (5)

Перш ніж король Гірського королівства вийшов на зв'язок, чинний імператор, Елпідій, сперечався з прем'єр-міністром.

І на це була причина.

— Усі держави об'єднуються, щоб убити Деона Харта...!

Прем'єр-міністр почув цю новину надто пізно.

І навіть так це сталося лише тому, що він був прем'єр-міністром. Прем'єр-міністр Ардал, який тиснув на скроні, щоб заспокоїтися, почувши, що ніхто про це не знає, крім імператора та принцеси, зрештою був змушений підвищити голос.

— Це абсурдно масштабний план! Як ви могли прийняти таке важливе рішення, навіть не сказавши жодного слова!

— Масштаб справді великий, але план непоганий.

— Хіба я про це зараз кажу? Ваша Величносте, я говорю про важливий план, який може змінити долю країни, і який проводиться без жодного оповіщення підданих.

Це рішення має бути прийняте після його винесення до порядку денного на зборах та обговорення. Навіть якщо це рішення було проштовхнуте імператором, це мало би бути зроблено на зборах.

Вельможі мали б змогу принаймні підготуватися. Хіба тепер їх ніби блискавкою не вдарить через такі новини?

Більше того.

— І чи можете ви підтвердити, Ваша Величносте, що цей план не продиктований особистими родинними почуттями?

— ...

План полягав у тому, щоб надати пріоритет убивству Деона Харта. Особисті почуття ніяк не могли не втрутитися.

Їхній дядько, імператор Едуардо, загинув від рук Деона Харта. Буквально ще вчора Елпідій бив у груди і кричав всім тілом, що помститься, хіба зараз він би зміг угамувати свої емоції?

Добре, що королівська родина мала близькі стосунки, але саме через них вони не можуть розрізняти державні та приватні справи. Ардал глухо зітхнув.

— Навіть колишній імператор дотримувався мінімальних стандартів, який мав триматися «Імператор» Імперії.

Ні, тепер озираючись назад, було зрозуміло, що він був імператором, ніж будь-хто інший.

— Він особисто визнав вас спадкоємцем і передав вам трон, але якщо Ваша Величність так вчинить...

— Ти.

Чоловік замовк.

Алетея, яка спостерігала за ситуацією, спираючись на підвіконня, випросталася, а Елпідій, який криво підпирав долонею підборіддя, ніби втомився слухати догани, опустив руку. Золоті очі були холодними та люто сяяли.

— Моя Величність здається тобі смішним?

— ...

— Імператор — це Імператор, а Ми — це Ми. Як ти посмів порівнювати Імператора з Нами?

Він, мабуть, знав, що порівнювати двох людей — це саме по собі величезна неповага. Але цього разу це була спроба надавити на імператора таким чином, тож як ще він міг відреагувати?

Невже він вважав його настільки смішним? Голос Елпідія став ще холоднішим.

— Ми не дозволимо принижувати колишнього імператора, але це не означає, що Ми дозволимо принижувати Нас. Звичайно, ти з покоління минулого імператора і звик бачити Нас кронпринцом, тому трон за Нашою спиною здається тобі чимось належним. Ми це розуміємо, але...

— ...

— Не варто виставляти цього на показ, чи не так?

— ... Вибачте, — як тільки він усвідомив свою помилку, Ардал вибачився.

Елпідій, який пильно дивився на прем'єр-міністра, який одразу ж опустив голову, глибоко зітхнув. В простягнутій руці, що жестом показувала, що ця розмова закінчена, читалися ознаки втоми.

— Якби ти не був таким талановитим, ти б вже давно не дорахувався голови.

Завдяки здібному прем'єр-міністру, Імперія, яка була в хаосі через безліч причин, зараз функціонувала в певному балансі. Швидкість змін на краще також була досить високою.

«Якби він не був компетентним з самого початку, він, як простолюдин, ніколи б не опинився на цій посаді».

Прем'єр-міністр мовчки вклонився, знову вибачився, і настала тиша.

Критичний момент на цьому був пройдений. Це було трохи неприємно, але завдяки цьому вдалося відійти від незручної теми, грубість прем'єр-міністра ж можна було залишити на потім. В атмосфері, яка знову наповнилася теплом, Елпідій прихилився верхньою частиною тіла до спинки стільця.

— ... Є думка, яка часто навідує мене.

На кінці тиші пролунав тихий голос, майже ніби він розмовляв сам із собою.

— Можливо, моя родина була б щасливою, якби ми не народилися в королівському роду.

— ...

— Прем'єр-міністре, ти, здається, вважаєш мого дядька Імператором, але насправді це зовсім не так.

Хіба не існує приказка, що місце створює людину?

Ці слова ідеально пасували Едуардо Дезерту. В очах Елпідія промайнув глузливий блиск, коли він подивився на стелю.

— Тому що незалежно від своєї природи, мій дядько просто використовував свою життєву енергію і підлаштував себе так, щоб відповідати своєму становищу.

Хоча він знав, що корона так сильно тиснула на нього, що положення стискало йому легені, він тримався, насміхаючись із себе, називаючи корону повідцем. Тож...

Елпідій, який уважно спостерігав за цією сценою роками, тихо заплющив очі.

— Мені спало на думку, що ні мій батько, ні мій дядько не вписуються в королівську родину.

— ...

— І я теж.

Навіть якби його батько став королем, він би пішов подібним шляхом, що й дядько.

За своєю природою їм не пасувала посада монарха. Те саме стосувалося й Елпідія. Єдина різниця полягала в тому, що...

«Я не буду таким, як вони».

Він не мав наміру принижувати себе лише тому, що не відповідав цій посаді. Він не був впевнений, що в змозі витримати тягар золотої корони.

Тому він її й не носив.

«Я не імператор».

Він поводився так саме тому, що не був «справжнім» імператором.

Елпідій проковтнув слова, які не міг вимовити вголос, і розплющив очі. Він посміхнувся прем'єр-міністру, який дивився на нього з невимовним виразом обличчя.

— Будь ласка, просто закрий очі на питання союзу. Це не невірний шлях, і це те, що варто зробити у будь-якому разі, незалежно від особистих почуттів, чи не так?

— Але ж...

— Ми візьмемо все на себе.

Його все одно критикуватимуть. Оскільки він це зробив, саме на нього повинна буде спрямуватися критика. Він не мав наміру дозволяти не тільки Алетеї, а й прем'єр-міністру, ставати об'єктом критики, лише за те, що вони знали про його плани, але не повідомили про них загал, тому їм немає про що турбуватися.

Ардал зітхнув, побачивши рішучий вираз обличчя Елпідія, по якому читалося, що місця для переконань немає.

— ... Все вже й так сталося, — він вже перевищив свої повноваження, щоб далі заперечувати.

Брови Елпідія піднялися, почувши непрямий дозвіл робити все, що йому заманеться, змішаний із змиренням.

— Так, це правда.

— ...

— Тоді йди.

На комунікаторі блимало світло з одного боку. Добре знаючи, з ким він був з'єднаний, чоловік, природно, простягнув руку, щоб привітатися.

Щойно прем'єр-міністр пішов і двері зачинилися, зв'язок був встановлений. Пролунав голос.

— Чи можу я запитати, як проходить переконання Реуче?

Голос звучав трохи по-дитячому.

***

Молодий імператор заспокоїв короля держави Шан.

— Навіть якби ви не подзвонили, я планував відправити когось.

— ...

— Лист вже написаний. Я надішлю його, як тільки оберу підходящу людину.

Король Гірського королівства відповів:

— Я приєднаюся до коаліції. Тож, будь ласка, дійте якомога швидше.

Тепер, коли він це почув, Елпідій не міг не помітити. Він був упевнений. Щось сталося. І часу залишилося мало.

Перевага змінилася. Тепер Імперія здобула перевагу над королівством Шан. Якщо потягнути час і натиснути на відчай супротивника, можна отримати те, чого бажаєш.

Але.

— Добре.

Було б нерозумно робити таке, опираючись на сподівання об'єднання якомога більшої кількості країн. Але що, як їх країна справді руйнувалася? Так би вчинив «монарх» на благо своєї країни, а не він.

Замість того, щоб укладати марну угоду, Елпідій слухняно погодився.

А потім задумався.

Кого йому відправити?

— Якщо відправити абикого, їх можуть і не прийняти...

— Нам пощастить, якщо посланцю не відрубають голову. На щастя, у нас є дехто підходящий.

Скільки часу минуло відтоді, як розмова через комунікатор закінчилася і почалися роздуми?

Алетея, яка слухала тихе братове бурмотіння, відкрила рота. Розслаблений голос продовжував лунати під питальним поглядом Елпідія.

— Він достатньо розумний, щоб виступати радником імператора, і йому буде легко завоювати прихильність короля Реуче.

— ... У нас є така людина?

— Його молодша сестра одного разу змогла вижити проти розгніваного короля Реуче і навіть отримала обіцянку. Якщо він схожий на неї, хіба король Реуче так легко розсердиться?

— А.

Він знав, хто це був.

Після тихого вигуку пролунало ім'я.

— Лінделл Райнер.

Старший брат Лієн Райнер.

Алетея закінчила речення з посмішкою:

— Так. Він, мабуть, розумніше сестри, тож переконати короля Реуче для нього не так вже й неможливо.

***

Під час партії з королем Шан, прямо перед останнім днем, на Деона Харта напали.

Він, як завжди, закінчив гру та пішов.

Коли він опинився у віддаленому місці, по черзі уникаючи зайвих поглядів, земля під його ногами просіла, а зверху — над його головою посипалося невелике полум'я.

Хоча була темна ніч, очі Героя, якого не обмежувала темрява, чітко все бачили. Це було не просто полум'я, це були вогняні стріли. Іскри, що летіли на тлі нічного неба, заповнюючи поле зору, були досить гарними, але...

«Що можна зробити самими лише вогняними стрілами?»

Деон не знав, хто за цим стояв, але, схоже, це було не королівство Шан. У перший день свого прибуття, він влаштував таке шаленство і продемонстрував таку приголомшливу силу, що ніхто і подумати не міг, що зможе вбити Героя лише цим.

Розмірковуючи про це, він раптово подумав:

«Під ногами...»

Чи було так від самого початку?

Під ногами щось тріскотіло. Занадто велике, щоб бути камінцями, і надто дивної форми.

Він опустив голову. І те, що він побачив, було...

— ... Ха, чорт забирай.

Все це були бомби. Він не знав, хто за цим стояв, але рішучості їм не бракувало.

Усі ці предмети, схожі на чорні камінці зі струмку, були бомбами. Бомба тут, бомба там. Бомба. Бомба. Бомба...

«Я втратив пильність».

Тепер вже надто пізно ловити чи збивати вогняні стріли.

Намагаючись вибратися з ями, він спробував стрибнути крізь дощ із стріл, прикриваючи лише голову... але...

Бах!

Цього було недостатньо, щоб уникнути зони ураження вибуху.

«Трясця».

Зір почервонів від сильного жару.

***

Незвичної для цієї пори року місячної ночі червоне світло освітило простір, ніби над головою зійшло сонце, а потім зникло, ніби його ніколи й не було. Навколо ями з'явилася група людей.

Чорна земля, досі сповнена запаху горілого вугілля, випускала пар і шипіла під ногами, щоразу варто було лише наступити на неї. Чоловік, який заглянув всередину ями, розкрив рота, побачивши сцену, яка нагадувала пекло.

— Як і очікувалося... він мертвий, правда?

— Хіба ти не знаєш, що це заборонені слова?

— Але він точно мертвий. Яким би Героєм він не був, він ніяк не зміг би пережити вибух такої сили. Навіть тіло знайти було б дивом...!

Шух.

Ніби глузуючи з цих слів, з ями висунулася рука. Біле волосся з'явилося після того, як чорна рука торкнулася землі.

— Ось як, — пролунав похмурий голос. — Я думав, що якщо почекаю тут, хтось та й прийде.

Потім яскраво-червоні очі заблищали у місячному світлі. Усі були шоковані та відступили назад від побаченого видовища, яке виглядало як щось із історії про привидів.

Деону було байдуже, його губи розпливлися у посмішці.

Коли він виліз із ями, його вигляд став чітким. Його одяг був пошарпаний, а все тіло було забруднене попелом, місцями навіть обвуглено. Але видимих ран не було.

— Я втратив пильність.

Як хтось і сказав, ставши Героєм, він став зарозумілим. Цього разу Деон добре заплатив за це.

Під час вибуху тіло було розірване та зцілене незліченну кількість разів. Шкіра розплавилася від жару, а потім знову відновилася. Відновлення відбувалося майже одразу після пошкодження, тому жодних постійних пошкоджень, таких як відірваних кінцівок, не залишилося. Але біль нікуди не зник. Тому Деон розсердився на себе за те, що втратив пильність, і на людину, яка зробила це. Він знову і знову обмірковував цю ситуацію.

— І я подумав, хто ж це міг розбудити мене від бездіяльності?

Хто міг зробити щось подібне?