Розділ 262 — Щоб вбити (6)

— Якщо вони змогли дістати стільки бомб, це не може бути звичайна сила. Гірське королівство не мало стільки бомб. Навіть якби вони їх мали, їх би першочергово використали для блокування наступаючої армії Короля Демонів, а не тут.

З самого початку, король Шан, який мав вигоду від цієї «гри», ніяк не міг спробувати вбити Деона, перш ніж не вичавить із нього все.

— Тоді мені дещо спало на думку. Коли думаєш про «бомбу», хіба не «Революційна армія» першою згадується?

— ...!

— Коли я подумав про це, то згадав, що Революційна армія вже добровільно допомагала цій країні. Здається, розвідка у них нічогенька.

Все так.

Деон знизав плечима та, примруживши очі, посміхнувся чоловікам, які здивовано дивилися на нього. В червоних очах моторошно світився придушений гнів та божевілля.

— Ви думали, що все, що вам достатньо зробити, це приховати характерний символ Революційної армії?

Гнітюча напруга посилилася.

В напрузі, що загрожувала вибухнути будь-якої миті, їхній лідер почав тихо говорити, стиснувши тремтячу щелепу:

— Всі...

— Я думав, що про вас не варто хвилюватися, тому відклав це питання на потім, але, мабуть, доведеться змінити плани.

— Вбити!

— Добре, це добре, що ти це сказав. Це правильно. Для початку...

Почнемо з того, що вб'ємо вас.

***

Намисто подало сигнал. Він також був досить інтенсивним.

Ознака поранення, яке явно вбило б його багато разів, якби Деон не був Героєм. Бен, який бездіяльно тинявся з моменту прибуття, вибіг з намету без жодних роздумів, щойно побачив це. Його ледь не посивіла голова навіть не могла подумати про те, чому сигнал пролунав здалеку, а не з їх табору так пізно вночі.

Це був дуже короткий проміжок часу, близько кількох секунд, але сигнал то виникав, то зникав знову і знову, ніби Деон був кілька разів поранений і зцілений за цей час. Бен стиснув зуби, прискорюючи швидкість бігу.

«Що ж сталося з паном Деоном...»

Питання, відповідь на яке, як він думав, знайдеться одразу, як тільки він добереться до місця призначення, в реальності стало ще більш гострим.

Чорна, випалена земля та людські трупи, розкидані навколо. І Деон, який тримав чоловіка за шию.

Хоча відстань була досить великою, він повернув голову до Бена, ніби відчув чиюсь присутність. Щойно Бен зіштовхнувся з палаючими очима, що сяяли вбивчим наміром, у нього виникло передчуття.

Ах, він побачив те, про що не повинен був знати.

Як тільки він переконався, що Деон у безпеці, і його розум охолонув, Бен із запізненням почав розуміти ситуацію.

Те, що він опинився так далеко о цій пізній годині, означало, що діяв він таємно. Той факт, що він нічого про це не сказав, означав, що «Бен» не повинен був знати...

— ... Пане Деоне.

Якщо необережно відкрити рота, можна померти. Бен ковтнув суху слину та зробив крок, на якому раніше зупинився.

Звужені червоні очі наполегливо дивилися на демона, який наближався до нього. Бен обережно скоротив відстань, грубо відштовхуючи тіло, яке зачепив ногами, не відводячи очей, ніби мав справу з настороженою дикою твариною.

Зрештою, коли він підійшов достатньо близько, щоб дотягнутися рукою, він зупинився та заговорив. Першим, що пролунало в гострій тиші, було...

— Ви десь поранені?

— ...

— З того, що я бачу, все в порядку...

— ... Ха.

Почувся сміх і вся напруга спала.

Відчувши, як атмосфера навколо Деона стала легшою, Бен зібрався з духом і простягнув руку. Його дії, коли він підняв порваний край одягу, навіть не звертаючи уваги на людину, яку все ще тримали за шию, були зустріті питальним поглядом.

— ... Що ти робиш?

— Перевіряю, чи немає якихось прихованих травм.

— Нічого немає. Все одразу загоїлося.

Травм справді не було.

Оскільки це не був вплив сили Диявола, було природно, що він швидко відновився. Бен, який нарешті заспокоївся, зітхнув з полегшенням і зняв верхній одяг, який носив.

— Осінь близько, і ночі можуть бути досить холодними. Одягніть.

— ...

Навряд чи Герой міг застудитися, але... відчуваючи турботу Бена, Деон без жодного слова відпустив шию людини, яку він тримав, і одягнув пальто.

Перш ніж відпустити, він сильніше стиснув руку, і почувся хрускіт зламаних кісток, але ніхто не звернув на це уваги.

— ... отже, — Деон, одягаючи пальто, повернув голову. Очі, що дивилися на Бена, звузилися. — Нічого не хочеш сказати?

— Бажаєте повернутися чи здійснімо ще одну нічну прогулянку?

— ...

Це означало, що він не питатиме, чому Деон опинився тут і що сталося.

Так було і минулого разу, і, схоже, Бен знову вирішив зайняти його сторону. Деон, який мовчки дивився на нього, вирішив підіграти йому і вдати, що нічого не сталося.

— Я не хочу гуляти в такому вигляді вночі, тож ходімо назад.

— Так.

***

Перш ніж підійти до військового табору і увійти всередину, Деон, як і тоді, коли прощався з Беном, уникнув поглядів солдатів, і розповів усю історію Данові, який чекав на нього.

У нього не було іншого вибору, окрім як зробити це, бо він бачив занепокоєння в очах хлопця. Він виглядав шокованим, коли побачив господаря у такому вигляді і запитав, що сталося.

— Це була Революційна армія.

Дан насупився та пробурмотів щось, почувши цю історію.

— Якщо придивитися уважніше, здається, що вони всюди свого носа всунули.

— Так, це правда.

— ... Господарю, — тихо покликав він, ніби розмова зовсім не стосувалася його. — Якщо щось подібне вже сталося, я впевнений, що ви не плануєте просто так облишити це.

— Звичайно, ні, — Деон знизав плечима.

Він одразу зрозумів, що слід робити з Революційною армією. У нього також був ключ до швидкого вирішення цієї проблеми.

Тим не менш, після того, як він із разу в раз відкладав це на потім, все закінчилося ось чим. Хоч дещо неприємне траплялося і кілька разів раніше, він просто ігнорував це. Було б природно діяти зараз, якщо він не планував захищати їх.

— Революційна армія — це сила, об'єднана навколо одного лідера, тому якщо подбати про лідера, не буде потреби турбуватися про решту.

— Знаю.

— То що ви збираєтеся робити?

— ...

Замість відповіді повернулася тиша.

Дан, який дивився на нього, коли той відкрив, а потім знову закрив рота, дещо додав.

— До речі, у нас в руках опинилася слабкість їх лідера.

— ... Я теж про це знаю. Я маю її використати. Якщо я використаю її як заручника...

— Господарю, — він уважно подивився в очі Деона.

Червоні очі, що зустрілися з ним на мить у тиші, повільно відвернулися. Дан тихо пробурмотів, наполегливо стежачи за уникаючим його поглядом:

— Ви справді думаєте, що цього достатньо?

— ...

Господар, мабуть, вже знає ефективніший метод.

Хоча він не казав цього вголос, Деон Харт, мабуть, вже знав. Як і очікувалося, Деон тихо опустив очі.

— Звичайно...

— ...

— Можливо, є кращий спосіб. Краще витратити трохи більше часу і подумати про це. Радше, я думаю, що наступна гра буде останньою...

Він відкладав це досить довго. Дан тихо проковтнув і ці слова.

«Як і очікувалося, він добрий...»

Це просто його натура?

Звичайно, якщо ще трохи подумати, то можна знайти кращий спосіб. Але хіба вже не пройшло достатньо часу? Однак, той факт, що він досі нічого іншого не вигадав, означав, що метод, який прийшов на думку Дану, був найефективнішим.

Все, що йому потрібно зробити, це перетнути останню межу, яку він захищав як людина. Метод, про який знав Дан, навіть не розглядався Деоном.

«Ну... це не має значення».

Тому що він сам міг це зробити.

І тому, хоча Дан і знав, що Деон намагається змінити тему розмови, він нічого не сказав.

***

Коли Дан виступив проти людського світу, він отримав визнання від командирів загонів.

Змога та мужність робити все, що бажаєш, перебуваючи під тиском командирів загонів, і зрештою досягнення хороших результатів в цьому. Тровер, командир Дев'ятого загону, присвоїв йому звання почесного демона поряд з Благородними Лицарями.

... Як ці божевільні пси отримали цей титул було невідомо, але зараз це не важливо, тож Дан облишив це питання.

Це означало, що він встановив зв'язок з командирами загонів і обмінявся контактами каменів зв'язку з ними. Тож.

— Є дещо, про що я хотів би попросити вас, пані Рірінель... Чи не могли б ви вислухати мене? Хоча це може видатися дрібницею для вас, я вам віддячу.

— Га? Для пана Деона? Що?

Дан зв'язався з командиркою Одинадцятого загону, яка керувала демонічним культом.

— Це не буде складно.

Людина, яка була більше схожа на демона, ніж самі демони, виклала план від імені свого слабкого начальника. Демонічна командирка загону, яка стояла далеко від людської етики, уважно кивнула своєю невидимою головою і слухала.

— Так, це справді не так складно! Я скоро цим займуся. Це для пана Деона, тому немає потреби мені відплачувати.

— У такому разі, те, що я підготував, буде не винагородою, а хабарем з проханням вашої подальшої підтримки.

Він і зберігав це від початку для цієї мети, тому якщо впустити момент, ця річ може й не знадобитися. На цьому етапі було б гарною ідеєю здобути прихильність командирки Одинадцятого загону.

Рірінель висловила сумнів, відчувши його бажання віддати подарунок.

— Що це?

— Це портрет Господаря.

— ... що?

— До вашого відома, він до дрібниць відображає реальність. Навіть Господар сказав, що це як дивитися в дзеркало.

Хоча й висловив своє невдоволення, кажучи це.

З каменю зв'язку почувся тремтячий голос.

— Відображає реальність... портрет? Чи може існувати портрет, який здатний передати зовнішність пана Деона?

— Його намалював Король Демонів.

— Ось як...!

Здібності Короля Демонів до малювання були відомі всім демонам, які жили довгий час.

В першу чергу, Король Демонів досяг найвищої майстерності в усіх галузях. Живопис не став винятком.

Портрет Деона, намальований самим Королем Демонів! Рірінель стримала свої тремтячі емоції та обережно запитала:

— Ти даєш мені таку дорогоцінну річ?

— Так.

— Справді?

— Це хабар. Тож я скажу вам, де він зберігається.

Хабар — це така мила річ...!

Вона чула, що люди часто руйнують себе, приймаючи надмірні хабарі, і тепер вона розуміла чому.

— Ти така хороша дитина! — Рірінель вигукнула від емоцій. Її розум вже прораховував, де можна повісити портрет Деона. — Якщо тобі знадобиться допомога в майбутньому, будь ласка, звертайся! Я допоможу, чим зможу!

***

Вбити Деона Харта не вдалося.

Що за тіло у Героя, якщо навіть така кількість бомб не змогла його вбити?

Казали, що всі люди, відправлені перевірити його, були мертві. Навіть не було зрозуміло, чи вбили їх після того, як викрили, чи вони померли так і не виявленими. Пол торкнувся свого чола.

« ... У будь-якому разі, все вже сталося, тож рухаймося далі...»

Владнати це було неможливо в жодному випадку. Революційна армія вже втручалася в справи армії Диявола, тож що вони можуть зробити, якщо і про цей інцидент стане відомо?

«Важливо ось що».

Перевірка нових членів повстанців, які мали прибути цього разу.

Така перевірка відбувалася щоразу, коли прибували нові люди. Полу, як лідеру Революційної армії, було неможливо не знати хоча б облич її членів. Спочатку він ходив туди таємно, але в якийсь момент, коли до нього приставили охорону, подібна перевірка стала частиною його офіційного розкладу.

«Я надмірно опікуюся, хоча знаю, що шпигуни рідко з'являються там».

Місце, куди він зараз прямував, було зовнішньою локацією для фільтрації шпигунів. Через це люди навколо намагалися зупинити його, кажучи, що це небезпечно, але зрештою погодилися за наявності ескорту.

Насправді, ще під час вербування була проведена ретельна перевірка даних та відсіювання, тож тут майже нікого не ловили. Це була проста формальність. Тому Пол йшов спокійно, як завжди.

Його кроки зупинилися, коли в полі зору з'явилися резервісти.

«Цього разу вони різні по віку...»

Однієї вікової групи не було, тут були всі: від дітей до людей похилого віку. Пол сперся на сусіднє дерево та озирнувся на людей, яких побачив.

В роті стало гірко від погляду на зовсім вже юних. Він навіть не знав, чи це тому, що світ збожеволів, що навіть дітей доводилося наражати на небезпеку, чи тому, що це нагадувало йому про Шію...

«Чув, що вони досі не знайшли Шію».