Розділ 15 — Підлеглі такі талановиті, що це зводить мене з розуму (3)

Як і очікувалося, командир Дванадцятого загону був схильний спричиняти непорозуміння щоразу, коли відкривав рота.

Дехто може подумати, що це не щось значне, але це проблема, яка може стати серйозною залежно від ситуації.

Наприклад, скажімо, зробити щось подібне на аудієнції у Імператора.

« ... Навіть страшно уявляти».

Особливо враховуючи, що цей Імператор — тиран, я гарантую, що якби Маєрс був там, його б обезголовили, перш ніж він зміг би прожити тиждень після цього.

І, як не абсурдно, демони в цьому Царстві Демонів бачать у мені людину з подібними схильностями до того Імператора-тирана.

Як я можу бути в цьому впевнений? Через те, як вони дивилися на мене, це було дуже схоже на те, як піддані дивилися на Імператора.

Ось чому лейтенант був так шокований.

— Гм... це.

Мені було надто шкода Маєрса, щоб сказати «так», тому я відклав свою відповідь. Я відчував, ніби мене схиляють до відповіді, тож чи варто мені зараз це заперечувати?...

Очі Дахара звузилися, він завагався, не в змозі отримати ні підтвердження, ні заперечення.

Він один раз пильно поглянув на Маєрса і знову чемно вклонився мені.

— Вибачте, пане Аруте. Будь ласка, пробачте, ми вийдемо на хвильку.

Дахар вийшов за двері.

Маєрс, який був спантеличений, побіг за ним, коли його обпік гнівний голос, замаскований під доброту.

— Пане Маєрсе, ви не збираєтесь піти за мною?

За зачиненими дверима я почав чути бурчання Дахара, яке починалось зі скиглення: «Ви справді моєї смерті бажаєте...»

— Хіба я не казав вам тримати язика за зубами? Пан Маєрс, ви той, кого можуть побити, якщо ви відкриєте рота! Чому ви почали патякати перед паном Арутом, коли мали просто вибачитися? Ви захотіли померти, чи не так? Хіба не простіше було попросити пана Арута вбити вас? Якби це був він, ваша смерть була б більш безболісною, ніж якби це зробив Король Демонів.

Здається, ідея завжди мовчати належала його лейтенанту. Чесно кажучи, я думаю, що це був дуже вдалий вибір.

Здавалося, що цей лейтенант такий же здібний, як і мій.

Однак, якщо порівнювати його з Едом, на мою думку, Ед набагато кращий. Принаймні, Ед не застосовує до мене такого болісного словесного насильства.

« ... Га? Тепер, якщо подумати, хіба ця кімната не має бути звукоізоляційною? На ній повинна бути диявольська магія поглинання звуку, яку ніщо не зламає...»

Підозри щодо проблеми зі звукоізоляцією тривали недовго. Бо було цікавіше зосередитися на розмові ззовні, ніж хвилюватися через цю проблему.

Не встиг я озирнутися, як кімнату поглинула тиша, ніби це були не лише мої думки.

Дахар не припиняв говорити, ніби на його вустах була якась магія, а Маєрс просто мовчки слухав. Хоча їх і не було видно, але це все одно було сумно.

Ох, іноді Маєрс навіть намагався протестувати, але...

— Але Арут поставив питання...

— Принаймні, перш ніж відповідати, варто подумати, чи нормальна ваша відповідь... Ах, зрозуміло. Я помилився. Оскільки ви не можете розрізнити їх, то й потрапили у таку ситуацію. Просто тримайте язика за зубами. Відповідайте жестами. Я не виправлятиму ваші помилки без причини.

Чим більше чув це, тим дивовижнішим лейтенант мені здавався.

Дисциплінована, жорстка та серйозна поведінка командира була повністю створена ним.

Голос Маєрса затих, ніби він зменшився в розмірах під вагою авторитета Дахара. Цк, цк, бідолаха.

У цей час Король Демонів, який слухав цю розмову так само, як і я, змінив позу та махнув рукою в повітрі, ніби втратив інтерес. Потім зовнішні звуки були заблоковані.

— Я забув, що зняв звукоізоляцію на мить...

— ...?

— Оскільки ти не відчиняв двері, я тимчасово скасував звукоізоляційне заклинання.

— Що...?

Спочатку звукоізоляційна магія застосовувалася до багатьох важливих місць, зокрема до кімнати Короля Демонів та кімнат командирів загонів.

Єдине, що проходило, це стукіт і кілька секунд після нього — тобто якраз достатній час, щоб обмінятися привітанням і отримати дозвіл увійти.

— Якщо ви довільно його прибиратимете...

— Га?

— Нічого.

Але супротивник — Диявол. Я нічого не міг сказати.

З тремтячим поглядом я повернув голову та подивився на Короля Демонів. Поруч зі мною Хієн сумно поглядав на мене, але насіння невідомої рослини в його руках виглядало так зловісно, що я відвів очі.

— Що вас сюди привело?

— В чому справа? Ти давно не вирушав на завдання, тож хіба мені не можна хоча б провести тебе?

— Ах... у цьому немає потреби...

— Так, це правда. У цьому немає потреби. Я ніколи не думав, що мене виштовхнуть за двері.

Невже Король Демонів справді був таким злим?

Навіть якби я щось відповів, це було б все одно, що копати собі могилу, тому я не міг відповісти і просто закотив очі з незграбним виразом обличчя.

Чи є якийсь спосіб вийти з цієї ситуації?

... немає.

За кращих умов, все, що я можу зробити, це залишити все на волю випадку.

Ну от, знову кров була б дуже доречною. Я впевнений, що він не тримав би образу на хвору людину.

Чому раніше в мене починався кривавий кашель? Гадаю, так було, якщо мій кров'яний тиск трохи підвищувався. З цим вируючим відчуттям кипіння всередині....

— Пане Аруте...

— Гм?

О ні. Я був настільки розсіяний, що відповів, не замислюючись.

Звісно ж, моє обличчя зблідло, коли я з запізненням упізнав власника голосу.

На мить я завмер, бо подумав, що знову облажався, а потім повільно закотив очі та перевірив, звідки долинав голос.

Як і очікувалося, Хієн стояв там із яскравою посмішкою на обличчі, ніби він був радий, що його голос нарешті досяг мене.

З посмішкою на губах він простягнув руку з чимось «що виглядало зовсім неприємно».

— Король Демонів сказав, що ви вирушаєте на завдання, тому я приніс насіння рослини, яку можна використовувати для самооборони.

— ... це рослина-людожер?

— Так, але не тільки це, вона також дуже потужна і може їсти демонів...

Ох, тиск почав підвищуватися. Мій кров'яний тиск підвищувався.

Я відчував гіркий запах з глибини свого тіла. З минулого досвіду я знав, що це симптом перед блювотою кров'ю. Я тихо прикрив рот.

І справді, щось гаряче піднялося вгору по горлу. У ту мить, як мої губи розтулилися, я вже збирався виплюнути це.

— Вуу...

Куанг!

— Пане!

— ... Ук?!

З'явився Бен з сумкою для відвідування.

Чому це сталося так швидко?!

Ох, звісно. Мій лікар казав, що в нього є якийсь магічний пристрій для відслідковування мого стану. Це був магічний камінь?

Як він може бути таким компетентним?

«А що, як він прийде, перш ніж я встигну вибратися з цієї ситуації?...»

Він був настільки здібним, що мені мало не хотілося плакати.

***

Завдяки компетентному лікарю ситуацію було взято під контроль ще до того, як вона почалася.

Тим не менш, здавалося, що це була моя перемога, оскільки він зміг використати моє нездужання як виправдання, щоб прогнати Хієна та відправити геть командира Дванадцятого загону Маєрса та його лейтенанта, які сварилися біля дверей.

Однак, якщо й було щось, про що я шкодував, то це те, що я спробував використати це як привід для скасування цієї місії...

— Ця місія...

— Га? Ах... Навіть зараз ти одержимий своєю місією...

Про яку одержимість ти, в біса, торочиш...

Я насупився, не усвідомлюючи цього.

Цей вираз обличчя чітко показував: «Що це за нісенітниця?», але Король Демонів зітхнув і похитав головою, ніби не міг стримати своїх слів.

— Не хвилюйся. Місію скасувати неможливо. Натомість, переконайся, що будеш обережний, куди б ти не пішов.

— ...

— Я знаю, що щось подібне тебе нізащо не вб'є. Але все ж може статись, хіба ні? Ти ослаблений наслідками битви з Героєм, і може бути трохи небезпечно, якщо хтось нападе, поки ти будеш не готовий.

Навіть якщо я буду обережним, це все одно небезпечно, якщо хтось нападе на мене. Навіть для сильних демонів це правило діє.

Ох, от же морока.

— Га?! Пане Аруте! Який у вас кров'яний тиск?

— ... Нічого страшного. Ходімо.

Ігноруючи стурбований погляд Бена, я глибоко вдихнув і попрямував до дверей.

Власне, я не планував йти один. Мій здібний і вірний лейтенант твердо стояв на одному місці, чекаючи, поки я вийду, а його очі пропікали.

— Сюди.

Ед відчинив двері, ніби чекав цього, і повів мене до місця, де збиралися члени загону.

Здавалося що виникла довга затримка через непередбачені події, але я був впевнений, що вони не завдадуть мені шкоди через те, що я змусив їх так довго чекати, чи не так...?

Ах, я щойно подумав про це. Тепер більше не хочу йти.

Я намагався рухатися як можна повільніше, але, наздоганяючи Еда, який йшов великими кроками, я невдовзі опинився перед входом на перший поверх.

За цими дверима чекали члени загону. Вони, мабуть, злились через затримку. Вони жорстокі навіть тоді, коли нерухомі, тож наскільки жорстокими можуть бути їхні злі очі?

Мені здавалося, що я помру від серцевого нападу, якщо відчиню двері непідготовленим, тому я поспішно покликав Еда, який намагався їх відчинити.

— Хвилинку.

— Що?

— ... Я сам відчиню.

Ед нахилив голову і відступив, нічого не кажучи.

Я повільно підійшов, став перед дверима і зробив повільний, глибокий вдих.

— Пане Аруте, ваше серце б'ється занадто швидко. Ви в порядку?

— ... Ти можеш відслідкувати щось подібне?

— Так. Хіба це не природно, адже здоров'я пана залежить від цього?

— ...

Я пильно подивився на дивну прикрасу, що висіла на шиї Бена.

Мені захотілося забрати цю річ і негайно її знищити, але хіба я міг?

Але що я можу вдіяти, якщо в мене немає сил навіть на те, щоб розбити прикрасу? Я був безпорадним, як і завжди, тому змирився з цим і поклав руку на ручку дверей.

— Ви впевнені, що з вами все гаразд? Ваше серце так швидко б'ється...

— ...

— Бене, хіба ти не недооцінюєш пана Арута? Він не настільки слабкий, щоб подібне вплинуло на нього.

Так, саме про це я й говорю. Яким би слабким я не був, я ніяк не можу бути в небезпеці від чогось такого.

Крім того, Ед. Як ти можеш так точно знати, що я відчуваю?

Всередині мене кипіла радість, але Бен, який, як я думав, до цього моменту заспокоїться, натомість почав шалено лютувати, кажучи:

— Як хтось, хто обіймає посаду лейтенанта, може бути таким байдужим?

Його професійність справді лякала.

— Це смішно! Якщо він не буде обережним, це може бути дуже небезпечно! Ти знаєш, в якому зараз стані пан Арут?

— Ну і в якому ж?

Його слова ніби вдарили мене під дих!

— Ніби тріснуте скло, яке може розбитися будь-якої миті! Насправді, наслідки битви настільки жахливі, що видно, як вони роз'їдають тіло пана Арута!

— Це не може бути правдою!

Емм... невже мій фізичний стан був настільки поганим...?

Знову ж таки, я відчув щастя, що мав чудове виправдання у вигляді наслідків від битви з Героєм.

Ще раз хочу чітко заявити, що справа була зовсім не в цьому. Іншими словами, мій нинішній фізичний стан — це те, з чим я народився...

Я не можу дозволити, щоб цей факт розкрився, навіть ціною свого життя. Це небезпечно, але також надто ніяково.

Поки я давав собі обіцянку, Ед підійшов до мене з блідим обличчям і почав розглядати мій колір обличчя.

— Ви впевнені, що з вами все гаразд? Ваше обличчя виглядає блідим.

— Так було завжди...

— Ваші губи також здаються червонішими, ніж зазвичай... Невже ви кусали губи, щоб стримувати біль?

— Так було завжди.

Мені ніяково. Зупинись.

Я повернувся до нього спиною, ніби говорячи йому більше нічого не казати. І, не даючи їм обом можливості сказати щось ще, відчинив двері.

Холодне повітря обдувало мої щоки, а три напівмісяці яскраво освітлювали землю, ніби закликаючи мене вийти назовні.

І там...

Члени загону нерухомо вишикувалися переді мною.

« ... Яке видовище».

Якби тільки їхні очі не були спрямовані на мене.

Коли двері відчинилися, вони не зробили жодного руху, а лише дивились на мене. Це було видовище, яке могло б налякати таку звичайну людину, як я.

Я зупинився на місці, щоб приховати тремтячі ноги.

Бен промовив позаду мене:

— Ох, ваше серцебиття знову!

Я ніби почув його тихе бурмотіння, але чи й справді він це сказав? Ох, я не знаю. У мене таке відчуття, ніби мій розум порожній.

— ...

— ...

Холодний піт стікав по моїй спині. Піт також стікав по їхніх лобах.

Можливо, піт на їхніх лобах означав щось інше, ніж у мене.

Так, якщо вони залишалися в такому положенні, поки я не прийшов, я можу повністю зрозуміти, чому вони спітніли.

Однак, була ймовірність, що це був піт, що з'явився від гніву...

Думаючи, що якщо я не буду обережним, мене можуть вбити, щойно залишу замок, я почав відчайдушно розмірковувати про те, що мені слід вдіяти, щоб вижити.