Розділ 16 — Підлеглі такі талановиті, що це зводить мене з розуму (4)

Це було вперше з часів інциденту з вторгненням на тренувальний майданчик Нульового загону.

Члени корпусу нервували як ніколи в житті, чекаючи на появу Арута.

Після «того дня» пан Арут більше не відвідував тренувальний майданчик.

Звичайно, він і так був людиною, яка відвідувала його надзвичайно рідко, але оскільки стався не такий вже й малий інцидент, здавалося, що він може прийти хоча б ще раз. Однак, ніби щоб висміяти подібні думки підлеглих, він не відвідував Нульовий загін до сьогодні.

Звичайно, члени загону не могли не відчувати тривоги.

— Він все ще сердиться?

— Але тоді він точно виглядав добре.

— Ідіоте, ти віриш усьому, що бачиш?

— Він, мабуть, втомився від нашої некомпетентності, ми навіть не помітили цього порушника...

— ...

Запала тиша, наповнюючи атмосферу більше похмурістю, ніж холодом.

Вони хотіли це заперечити, але не могли. Бо він той, хто може мати найбільший вплив на поле бою, коли безпосередньо кидається в бій і розмахує кинджалом, ніж коли командує армією.

Було очевидно, що для такої людини навіть наявність підлеглих нічого не важила, він би чудово обійшлася і без них.

Тож вони тренувались старанніше. Хоча й нічим не могли допомогти, члени загону намагалися не бути перешкодою на шляху свого командира.

Зрештою, все повернулося на свої місця.

Здібності командира загону були поза їх уявою, і вони не могли за ним встигати.

Вони пишалися тим, що покращили свої навички...

Але того дня, коли все трохи заспокоїлося, Арут прийшов до них і спіймав порушника, який прокрався до тренувального майданчика, непомітно для всіх. Це також було доказом того, що їх навички, які, як вони вважали, зросли, були абсолютно марними.

Тож цілком природно, що це викликало втому.

Через власну некомпетентність. Тому їх командиру було б комфортніше та вигідніше бути самому.

— ... Давайте трохи потренуємося.

— Добре, командир вирушає через кілька днів, тому нам потрібно трохи покращити свої навички, щоб не потрапити в халепу.

— Бо ми все одно нічого не можемо зробити.

Щоб щось зрозуміти, потрібно побачити обличчя пана Арута, але все, що могли зробити члени загону, оскільки вони не могли зустрітися з ним віч-на-віч, це чекати дня відправлення на завдання і поки що робити марні припущення.

І от сьогодні.

Коли всі готові та чекають.

« ... Чому він не виходить?»

Хоча минуло чимало часу, пан Арут не з'являвся. Скільки часу минуло відтоді, як його лейтенант, Ед, пішов за ним?

Тривога почала поширюватися загоном крізь холодний світанковий вітер.

Ніхто не міг поворухнутися, бо не знав, коли прийде командир, тому просто переводили очі туди-сюди, і нарешті двері, які були щільно закриті, відчинилися.

Арут, який мав суворіший вираз обличчя, ніж зазвичай, здавалося, спокійно виходив назовні, але коли побачив їх всіх, зупинився на місці.

Спостерігаючи, як його обличчя дедалі холоднішало, члени загону переконувалися.

«Схоже, він досі не хоче нас бачити».

Тиша.

Ранковий вітерець був холодним, але піт стікав з чола, як дощ.

В роті пересохло. І так, здавалося, було у всіх, чувся звук, ніби хтось проковтнув суху слину.

«Нас же не покинуть, щойно ми вийдемо назовні?»

Члени загону відчайдушно обмінювалися поглядами, намагаючись швидко придумати, як стишити гнів пана Арута.

***

Я був тихою людиною. Чи дивно, що хтось, хто народився з відмінною від інших зовнішністю і прожив життя, сповнене дискримінації, не вміє добре розмовляти з іншими?

Видушувати із себе відповідну реакцію на чужі слова саме по собі поглинає багато моїх моральних і фізичних сил, до того ж це було виснажливо.

Щоб це змінити, варто дати вірну відповідь, але це важко й ніяково відкривати рота першим, коли навколо незручна тиша.

Тож зараз я.

— ...

Я чекав, що хтось із них першим заговорить.

На щастя, тиша була не такою довгою порівняно з тим, що я пережив досі.

— Що ви всі робите? Пан Арут сердиться!

— ?!

Втрутився хтось зовсім неочікуваний, не член загону, не Бен чи Ед.

Одного цього було достатньо, але зміст слів здивував мене ще більше.

«Хіба я серджусь?»

Я не в тій ситуації, щоб злитися. Очевидно, це моя вина, що я запізнився...

Ні, ні, це не головне...

— Рірінель?

Чому ти тут?

Я трохи повернув голову в бік того місця, звідки долинав голос, і побачив маленьку фігурку, що ширяла в небі.

Вигляд її спини на тлі місяця був досить мрійливий, але, на жаль, її легке та мініатюрне тіло не передавало нічого, крім милоти.

Гадаю, вона хотіла виглядати круто... Можливо, мені варто купити їй молока пізніше. Я не міг дивитися на це.

— Вибачте!

О, ні, будь ласка...!

Поки я на мить відволікся від споглядання неба, члени загону вклонилися всією групою, ніби сильний вітер схилив їх до землі.

Гучний голос розійшовся, як луна в небі.

«Що з вами не так? Справді... вам нема за що вибачатися... можливо, це через Рірінель?»

Командирка Одинадцятого загону та володарка магічної сили, що поступається лише Королю Демонів.

Я часто забуваю про це через її милу зовнішність, але це не означало, що її слава кудись зникає.

Отже, для простих членів загону це все одно, що побачити янгола.

Така небесна істота кричить на них, щоб вони вибачились? Навіть якщо вони нічого поганого не зробили, у них не було іншого вибору, окрім як вибачитися.

«І вся образа ляже на мене...»

Рірінель, яка ніяк не могла знати, що горіло у мені, опинилася на лінії мого вогню.

Вона вдає сором'язливість та ввічливість і каже: «Я добре попрацювала, правда?». Вона дивиться на мене з таким виразом обличчя... Чорт, я навіть не можу злитися, якщо вона так виглядає.

Мені здається, що якщо я розсерджуся, то стану безпринципним дорослим, який злиться на дитину.

Звісно, у мене немає сміливості це зробити.

По-перше, мені варто вирішити поточну ситуацію. З ким мені розібратися спочатку? З членами загону? Чи з Рірінель?

Добре, спочатку, члени загону, які тримають позу, схожу на те, ніби в них болять спини.

— Перш за все, підніміть голови...

Переконати їх було досить важко.

Члени загону були такі наполегливі. Лише після того, як я кілька разів сказав, що все гаразд, вони змогли випрямити спини та подивитися мені в обличчя.

Мені довелося серйозно подумати деякий час, чому я взагалі мав їх переконувати, але як тільки зміг подолати цю незручну атмосферу, можна було сказати, що це задовільний результат.

Причина вибачень також була досить абсурдною.

Той інцидент, коли мені пощастило зловити зловмисника.

Кажуть, вони потурбували мене, бо їхні навички недостатньо хороші, чи щось таке.

Коли таке взагалі траплялося?

— ... До речі, Рірінель?

— Так, пане Аруте!

— Чому ти тут...?

— Ах, точно! Отже... я хочу дати тобі це.

Рірінель, яка дивилася в мій бік з дещо збентеженим виразом обличчя, поспішно понишпорила в кишенях.

Нарешті з'явилося намисто, схоже на те, що висіло на шиї Бена.

На мить мені спало на думку, що вона вкрала його у Бена, але потім я згадав, що річ на мотузці — це магічний камінь, і кивнув.

Демони зазвичай використовують магічне каміння, прикріплюючи його до намиста.

Але навіщо воно мені?

— Це хоча б раз врятує тебе від миттєвої смерті.

— Дякую.

Не питаймо чому. Якщо хтось дарує мені подарунок, я маю його прийняти. Як я посмію спитати причину? Це було б грубо.

Як тільки я одягаю його на шию, Рірінель яскраво посміхається.

Вона дуже мила. Чому я маю вважати її командиром загону? Вона ж просто дитина.

Я погладив її по голові, не усвідомлюючи цього. Потім шарф на шиї Рірінель енергійно зарухався.

«Ах... це було щупальце».

Два щупальця замаскувалися навколо її шиї, як шарф, щоб максимально зменшити моє людське відторгнення.

Я спостерігав, як воно схвильовано рухається, з невимовним виразом обличчя, а потім повільно відвів руку.

Я обернувся, якнайкраще удаючи, що нічого не сталось, але видовище, яке я побачив, зробило мої зусилля даремними.

« ... Що ви, хлопці, робите...?»

Перш ніж я озирнувся, члени загону розійшлися по обидва боки та проклали мені дорогу.

А в її кінці на мене чекав кінь, пирхаючий чорною парою, а Ед, мій здібний лейтенант, стояв поряд, тримаючи віжки.

Я знову завмер на місці від цієї шокуючої сцени.

Лайка застрягла в мене в роті, ніби ось-ось мала вирватися назовні.

«Точно... чорт забирай».

Це була одна з причин, чому я не хотів виходити із Замку Короля Демонів.

Кінь, який виглядав круто, але був тим, на кого ви б ніколи не захотіли сісти верхи, навіть якби вас попросили.

Коні Царства Демонів відрізнялися від коней світу людей, тому вони виглядали страшними з самого початку. Якщо поїхати на війну на ньому, будь-хто уникав би це створіння.

Його характер був ще жорстокішим!

Якщо я сяду на нього, то точно помру.

Впаду й помру, буду затоптаний або укушений на смерть.

«Ну от знову...»

Хай там що, мені це не підходило.

Минуло близько півтора року відтоді, як я постав перед усілякими небезпеками в Замку Короля Демонів.

Але найбільший виклик усіх часів був переді мною.

***

— Що це?

Король Демонів, який спостерігав за Деоном крізь вікно, насупився.

Що за кінь. Він був не з людського світу, а із Царства Демонів. Хлопець, який не так давно кашляв кров'ю, поїде на чомусь подібному?

— Королю Демонів? Якісь проблеми?

— Нічого.

У відповідь на здивоване запитання Белітана він похитав головою зліва направо, а потім знову подивився у вікно.

Він з самого початку хотів провести Деона, доки той не покине Замок Короля Демонів, але Нульовий загін — не єдиний загін, який вирушав у похід. Тому особа, чиє ім'я Король Демонів, не міг відкрито виявляти свою прихильність навіть в такій офіційній справі, як військовий похід. У нього не було іншого вибору, окрім як відвідати й інші загони.

Але потім він бачить, як той намагається поїхати на чомусь такому з тілом, яке може зламатися будь-якої миті.

Ось що буває, якщо відвести погляд від нього хоча б на мить.

— Белітане.

— Так.

— У тебе є камінь зв'язку?

— Так, це вірно.

— Камінь зв'язку Еда на ньому також вигравіруваний?

— Так.

— Добре, я позичу його на деякий час.

Диявол взяв камінь зв'язку Белітана та підключився до каменю Еда.

Він міг би зв'язатися з Деоном напряму, але була причина, чому він цього не зробив.

Навіть якщо і зв'яжеться з ним, той не відповість.

Справа була не в тому, що Деон спеціально ігнорував його. Якби він носив камінь зв'язку з собою, він би миттєво зламався, тому він дав прямий наказ тримати його тільки в кімнаті.

Тож навіть якщо зв'язатися з ним, відповіді не буде.

Однак особливих незручностей це не викликало.

Зазвичай він був обмежений своєю кімнатою, а коли виходив, як зараз, його заступник, Ед, завжди був із ним.

Як компетентний лейтенант, Ед завжди носив із собою засіб комунікації.

Як і зараз.

— Так, це Ед, лейтенант Нульового загону.

— Це Король Демонів.

— Ах, так, Королю Демонів. Щось сталось?

— Ти що, з глузду з'їхав?

— Ні...?

Можливо, через приголомшення раптовою доганою його відповідь пролунала трохи повільніше.

Однак, Король Демонів, здавалося, не мав наміру зупиняти свою догану і без вагань продовжив далі.

— Ти хочеш посадити людину, яка в будь-який момент може почати блювати кров'ю на коня? З Царства Демонів? Хіба це не божевілля — намагатися змусити людину в поганому фізичному стані долати таку велику відстань верхи на коні?

— ... Вибачте.

Більше нічого було сказати. Король Демонів на мить замовк, відчуваючи, ніби йому на голову вилили відро холодної води.

Насправді, щодо Еда це було несправедливо.

Тому що Деону подобалися коні Царства Демонів. Можливо, тому, що в людському світі не було таких коней, він часто дивився на тих, хто їздив на них верхи.

Поки що він нічого не говорив про те, що хоче покататися верхи чи подивитися на коней, але якщо він, будучи таким байдужим до всього, дивився на них, то, мабуть, йому дуже подобалися коні.

Ед, його лейтенант, ніяк не міг цього не знати... Він мабуть, подумав, що буде важко зламати впертість Деона, тому одразу приготував коня.

Це довгоочікувана прогулянка для людини, яка рідко виходить у зовнішній світ і обмежена всередині замку. Було б природно хотіти покататися на коні.

— ... Я розумію.

— Ні. Я навіть не намагався його переконати. Вибачте.

Переконати Деона не могло бути так просто.

Сам акт здолання впертості не був складним. А от спроба переконати його була важким завданням, яке вимагало великої рішучості.

Він як бомба уповільненої дії, яка не знаєш, коли вибухне.

Яким би слухняним він не був зазвичай, він був досить небезпечним після вибуху, тому в Диявола не було іншого вибору, окрім як бути обережним.

Можливо тому, що він людина, час його гніву відрізнявся від гніву демонів, що ускладнювало завдання.

Звичайно, було б легше тихо підготуватися заздалегідь, ніж спробувати переконати його.

— У будь-якому разі, я не дозволяю. Підготуй карету прямо зараз.

— Так.

— Його переконання я також залишаю на тебе.

— ... так.

Здавалося, що відповідь дещо запізнилася, але Король Демонів удав, що не помітив цього, і відвів погляд.

Зрештою, він теж не хотів накликати на себе гнів чи ненависть Деона.