Розділ 17 — Підлеглі такі талановиті, що це зводить мене з розуму (5)

Проблема з конем, яку я вважав кризою всього мого життя, була вирішена легше, ніж очікувалося.

Ед зв'язався з кимось, прибрав коня та підготував карету.

Потім він підійшов до мене та обережно, надзвичайно ввічливо, попросив мого розуміння... Я щиро дивувався, чому він такий стриманий.

Але мені це подобається.

У будь-якому разі, отримавши неодноразові вибачення Еда, я сів у карету та виїхав із замку, прямуючи до міста.

Звичайно, оскільки дорога була зовсім не асфальтована, у мене боліла дупа щоразу, коли карета підскакувала на нерівностях... але що я міг вдіяти? Це набагато краще, ніж їхати верхи на тому коні.

І навіть якщо би я не хотів цього терпіти, у мене не було іншого вибору, окрім як зносити це. Тому що переді мною був Ед.

Він сів навпроти мене, сказавши, що йому потрібно дещо пояснити, і спокійно гортав документи та читав дрібний шрифт у цьому тремтячому екіпажі.

Це було справді дивовижне вміння.

— Причина, чому монстри націлюються на місто, проста. Тому що там багато їжі. Спочатку вони націлювалися на маленькі села, які не могли чинити опору, але тепер, коли все, що залишилося, це місто, для них природно стікатися туди.

— Якщо подумати про це так, то Замок Короля Демонів також розміром з маленьке місто...

— Хіба в Замку Короля Демонів немає Короля Демонів? Крім того, там є командири загонів.

— А.

— З іншого боку, в місті є тільки декілька сильних демонів. Місто, в яке можна без опору увірватися, чи Замок Короля Демонів, повний могутніх демонів. Якби мені довелося обирати між ними двома, я б точно обрав місто для атаки.

Монстри не слідують логіці. Вони просто вірні своїм інстинктам.

Ці потвори, які мали настільки ж розвинені інстинкти, наскільки їм бракувало розуму, ніяк не могли не відчути енергії, що виходила із Замку Короля Демонів. Навіть якби вони її не відчували, вони все одно були б здатні усвідомити небезпеку.

Якщо в них не було раціональності, то це не означало, що не було й почуттів та емоцій.

Доки почуття страху не зникло, було природно уникати Замку Короля Демонів.

— І місто часто відвідують демони з інших регіонів для торгівлі. Тож, просто слідкуючи за трактом та атакуючи тих, хто їхатиме по ньому, можна насититись досхочу.

— Зараз їх там немає, тож вони, ймовірно, ціляться в сам замок.

— Так, це правда...

Куанг!

Ого!

Карета сильно затряслася. Моє тіло, не щільніше листа паперу, також затрусилось.

Ед, який, природно, спіймав мене, коли я почав падати на нього ніби з наміром вдарити головою, оглянув моє тіло, щоб пересвідчитись, чи все зі мною в порядку, а потім посадив мене і продовжив говорити так, ніби нічого не сталося.

— ... Це правда. Отже, в замку ми...

— Вбити їх!

— Будьте насторожі...

— Не підпускайте їх до карети!

— ... Ми плануємо зробити...

— Ви, кляті монстри! Здохніть! Здохніть ооооо!

... Це справді було дивовижно в багатьох відношеннях.

Дорогою сюди було кілька нападів монстрів. Як я, який від самого початку був шокований, міг сидіти так спокійно зараз?

Але спокій Еда виходив за межі здорового глузду.

Не в змозі більше цього терпіти, я повільно відчинив вікно, визирнув надвір і зробив невизначений коментар.

Надворі панував хаос.

— Еде, ти їм не допоможеш?

— Члени загону подбають про це. Не хвилюйтесь, вони недарма в Нульовому загоні.

— Е-е... ну добре...

Схоже так і було. Члени загону постійно вбивали монстрів.

Здається, серйозних травм ніхто не зазнав, і кожен міг подбати хоча б про одне чудовисько...

Але... Чому Бен там?

— Здохни! Здохни!

Хлюп!

Бризнула кров. Я швидко відкинувся назад і зачинив вікно.

Мені здалося, що рухався досить швидко, але було вже надто пізно. На моїй щоці була тепла рідина.

Ну, я був цілком впевнений щодо дечого. Бен зараз не в собі.

Коли я грубо витер кров тильною стороною долоні, Ед, який чомусь був шокований, поспішно дістав хустку з блідим обличчям, і заговорив суворим голосом.

— Гадаю, найкраще було б відчинити вікно після закінчення битви.

— Е-е, так. Добре. Але Бен...

Я згадав образ Бена, якого побачив кілька митей тому.

Те, як він розмахував своєю сумкою для відвідувань пацієнтів і розбивав голову монстра, видаючи голосний крик.

Це було так дивно, що в мене ледь не виникла плутанина щодо його професії.

Хіба він не був лікарем? Куди зник лікар і що за це берсерк там опинився?

— Ах, Бен, як тільки він відчуває кров, йому важко контролювати себе. Навіть якщо він так не виглядає, він все ще демон.

Так, вони всі демони. На деякий час я забув про це.

Він не тільки лікар, але й добре б'ється. Хіба цього мало, щоб його одного було достатньо під час бою?

Однак, кажуть, що він не може контролювати себе, коли впадає в лють, тому я ніколи не хотів би залишатися з ним наодинці.

Згадуючи минулі рази, коли ми були наодинці, наприклад, під час лікування, я повільно помасажував живіт у шоці.

«Ох, мені погано».

Чомусь мені здавалося, що чим більше здібних людей навколо мене, тим коротшим ставало моє життя.

— Ха-ха-ха! Здохніть, покидьки!

— Хаа...

Я безпорадно притулився головою до стінки карети, слухаючи шалений голос Бена, що долинав ззовні.

Ох, як я сподівався, що це швидко закінчиться.

— Коротка перерва!

— Перерва!

Гучний голос Еда долинув крізь щілину у дверях екіпажу. Крім того, голоси членів загону повторювали за ним скандуванням.

Я сидів там деякий час, розминаючи своє спітніле тіло і думаючи про себе.

«Дивлячись на нього так, він справді схожий на лейтенанта».

Оскільки він так намагався прислужити мені та виконував дрібні доручення, я переплутав його на мить зі слугою.

З точки зору Імперії, це те, що повинен робити віце-командир загону, але в Замку Короля Демонів лейтенанти командирів загонів також виконували обов'язки віце-командира, тож Ед зараз дуже добре справлявся зі своєю роллю.

Було неприємно залишатися в кареті весь день, тому я вийшов з екіпажу, щоб дати відпочити своїм сідницям, які відсидів за час довгої подорожі, та подихати свіжим повітрям.

Коли я відчинив двері та вийшов, то налякався від страшного вигляду групи чорних коней, оповитих чорним повітрям. Вони демонстрували свою неймовірну велич самі по собі, й зібравшись в одному місці, щось їли з землі.

На мить я закляк від, здавалося б, мирної атмосфери, й зміг розслабитися, хоч і трохи.

«Все ж таки, здається, що коні є кіньми. Вони щось їдять, але здається, це не щось, що б їли звичайні коні... Гм?»

... Щось тут трохи дивно.

Хіба це не... труп монстра?

Правильно. Це справді труп монстра. Тож зараз ці хлопці мирно туляться один до одного та їдять трупи монстрів...

Щойно усвідомивши це, я рефлекторно відступив.

Отямився вже, коли відчув спиною тверді, холодні двері карети.

— Пане Аруте.

— ...

— Пане Аруте?

— ...

Кляті страшні істоти! Їх ще й так багато.

Членів загону багато, тому природно, що й їх багато... але це дуже страшно. Ця істота ж раптом не збожеволіє чи щось таке, чи не так?

Можливо, через їх жахливий вигляд, який не можна побачити в людському світі, мої очі продовжували проти моєї волі спостерігати за ними.

Це точно не тому, що мені цікаво. Хоча, в певній мірі це теж цікавість. Тримати щось на виду задля власної безпеки — це також форма інтересу.

Коли я беземоційно дивився на групу коней, раптом мені під ніс простягнули пляшку з водою.

— Пане Аруте, хочете води?

Як для когось, хто з'явився нізвідки, ставлення було досить ввічливим.

Виконавцем цієї дії, яка більше скидалася на тверждення, ніж на пропозицію, був ніхто інший, як Ед, мій вірний лейтенант.

Власне, я цього й очікував.

«Скільки демонів можуть бути такими відданими мені?»

Як він може виконувати свій обов'язок так відповідально, якщо інша особа — просто людина?

— Дякую.

Це була вдячність як за воду, так і вдячність від мене, людини, підлеглому, який виконує свій обов'язок, не виявляючи жодних ознак невдоволення цим фактом.

Ед, який ніяк не міг знати, що ці слова мають два значення, посміхнувся і сказав, що це цілком природно.

Потім він глянув на мене та на групу коней, на яких я беземоційно дивився хвилину тому, а потім обережно заговорив, ніби щось вирішив.

— Я бачив, як ви нещодавно... Мені здалося, що ви дивитесь на коней...

— Ох, так.

Трясця, я зовсім забув про це.

Так, я спостерігав за ними, бо боявся, що вони можуть збожеволіти.

Сильні демони можуть цього не знати, але якби мене, особливо слабкого навіть серед людей, вдарило щось подібне, моє тіло та душа були б розділені в ту ж мить. Тож у мене не було іншого вибору, окрім як бути напоготові.

У будь-якому разі, схоже, він досить уважно спостерігав за мною, бо помітив це. Чи це Диявол дав наказ?

«Ні, можливо, через заяву про звільнення?»

Бо він думає, що я можу спробувати втекти?

Це дещо правдоподібне припущення.

Ед, який трохи вагався та був вражений наполегливою позицією Короля Демонів, повільно заговорив. Слова, що вирвалися з його невпевнено розкритих вуст, містили щось абсолютно несподіване.

— Ви... можливо, хочете покататися на коні?

— Що?

— Як і очікувалося, ви все ще маєте деякі жалі...

У мене все йшло добре, тож що це означає? Ти хочеш, щоб я їхав на цій жахливій штуковині?

Я витріщився від абсурду та із запізненням відмахнувся рукою.

Але, здається, йому це здалося чимось іншим.

— Ні, абсолютно ні. Це не так...

— Вибачте. Можливо, це неприємно, але чи не могли б ви користуватися каретою, поки вам не стане краще? Після цього ви зможете їздити на коні скільки завгодно, тож будь ласка.

— ...

Я замовк, не збираючись знову заперечувати його словам.

Зачекайте хвилинку, хіба це не означає, що я більше ніколи в житті не їздитиму верхи?

Мій фізичний стан — це не наслідок битви, він вроджений, тому він ніколи не покращиться за мого життя.

Тож чи є потреба це заперечувати?

— ... Добре.

Не було потреби показувати свою слабкість демонам, і це краще, ніж збентежувати один одного.

У мене запекло в горлі, можливо, через відчуття кризи, що я мало не сів верхи на коня.

Випадково в мене в руці опинилась пляшка з водою, тож я зробив ковток, продовжуючи уважно спостерігати...

— Новачок, ти ж тепер досить добре їздиш верхи, так?

— Ні! Моїх навичок все ще недостатньо!

— Що це за смирення? Добре, цього достатньо. Тож тепер залишилася лише остання процедура, я думаю?

— Так, залишилося лише найважливіше. Чи варто сказати, що це особлива традиція, властива лише нашому загону? Насправді, вона виникла не так давно.

Це особлива традиція. Чи було щось подібне в Нульовому загоні?

Хоча я знав, що слухати цю історію вперше в житті неввічливо, я несвідомо прислухався.

Яка остаточна процедура?

Я сумнівався, чи існувало щось під назвою «традиція» в Нульовому загоні.

Нульовий загін — це загін, створений для мене. Іншими словами, це новий загін, створений лише близько двох років тому... Традиція?

Я хвилювався, що звук ковтання води заважатиме тому, що вони говорили, тому тримав її в роті та зосередився на їхній розмові.

І мені довелося пошкодувати через те, що я не ковтнув воду.

— Є одна історія, яку повинен знати кожен член Нульового загону. Історія про командира нашого загону, пана Арута.

— О, ні...

— Так, ти член Нульового загону, тож тобі потрібно чітко знати історію, як пан Арут вбив Героя, щоб тобі не було соромно.

Пфууу!!

— Ках... каххх!

— Пане?!

На щастя, оскільки Ед одразу опустив голову, прикрого інциденту з випльовуванням води на його обличчя не сталося. Я поспішно витер куточки рота і кілька разів кашлянув, щоб позбутися води, яка випадково пролилася.

Завдяки цьому Ед зніяковів.

Він поспішно дістав нову хустинку й підніс її до мого рота. Він обережно відсторонив хустинку, щоб перевірити, що всередині, і заціпенів від подиву.

— Кров, кров...

Га? Я знову кашляв кров'ю?

Поглянувши на цей блідий колір обличчя, було схоже, що кров знову пішла.

Ну, таке траплялося не раз чи два. Мені було так соромно...

— У командира не пішла кров! Лікар, лікар!

— ...?

— Бене! Де ти? Бене!

Гей? Хіба це не дивно?

Чому ти панікуєш ще сильніше, хоча кров не пішла? Хіба не має бути навпаки?

Його хустинка була чистою.

Принаймні, на ній не було червоних плям.

Звичайно, я був розгублений.

— Що відбувається!

О, Боже мій. Навіть Бен прийшов.

Бачити цього демона, який так поспішав, викликало у мене муки сумління.

Я намагався контролювати ситуацію навіть зараз, але лейтенант, який був настільки відданий, що я хотів його позбутися, був на крок попереду мене, схопив його за комір і голосно закричав.

— Пан Арут раптом сильно закашлявся, але крові не було!

— Не може бути!

У цей момент я перестав думати.

Не так. У цих хлопців взагалі не було здорового глузду.