Розділ 18 — Завіса піднята (1)

— Отже, в пляшці з водою могла бути отрута?

— Цілком можливо! Для початку, прибери цю пляшку з водою подалі. Дізнайся, хто приніс її!

— Звичайно... га? Подумавши хвилинку, я згадав, що сам приготував її.

— Еде, ти... ти не міг цього зробити...!

— Ні, зачекай хвилинку. Чому все повернуло в цей бік?!

Подумавши про це зараз, здавалося, що Бен ще не оговтався від наслідків битви.

Отже, це означало, що він не був у своєму глузді.

«Ти планував убити мене, покликавши цього хлопця?»

Я подивився на Еда трохи закрижанілим поглядом, але лише на мить, бо все ж він подумав про мене і здавався досить збентеженим, тому я вирішив це врахувати.

Це було абсолютно не тому, що я боявся, що наступним лейтенантом буде хтось на кшталт Дахара, помічника командира Дванадцятого загону.

Якщо все так надалі і піде, то здається, ці двоє влаштують дуель на життя та смерть, тому я поспішно кашлянув і покликав їх.

— Зі мною все гаразд, тож ви двоє просто зупиніться... Кхик.

— Пане Аруте!

— Що ж це таке...! Крові немає, і не було жодної реакції від магічного каменю... Що ж це? Магічний камінь дефектний? Я маю його замінити, як тільки повернемось до замку!

Ні, справа не в цьому.

О, чорт...

Вигоріла добіла.

Що саме? Моя психічна стійкість.

Я ніколи не думав, що знадобиться стільки ментальної енергії, щоб довести, що справа була не в отруті.

Однак вони не вірили мені до самого кінця.

Їх думки, мабуть були такі: «Наш сильний пан Арут самотужки долає отруту і бреше, щоб не турбувати нас. Тож нам просто доведеться переконати його, що він нас обдурив в цей раз».

Я дуже вдячний, що вони зупинилися на цьому етапі... але чому мене це так шокує?

— У цей момент пан Арут розчавлює колишнього командира Сьомого загону і приземляється між нами...!

Почувся схвильований, перебільшений голос.

Знесилений, я сів на плащ, який розстелив для мене Ед, прихилився до стінки карети та заціпеніло вслухався в голос.

Прохолодний вітерець куйовдив моє біле волосся. Вітер, що дув крізь мої пасма, пестив мою шкіру голови, ніби кажучи мені швидше схаменутися.

Завдяки цьому мій розум дещо охолонув, і правда про «мою вражаючу історію» почала заповнювати порожнечу в моїй свідомості.

«Так, в цьому причина. Ось чому в мене знову розболівся живіт. Я справді вражений».

Я не вбивав Героя.

Я не зупиняв Героя, який збирався знищити себе, і не прийняв віддачу від його самогубства на себе.

Історія про колишнього командира Сьомого загону насправді була дещо спотворена.

Тепер дозвольте мені ще раз коротко розповісти про себе.

Мене звати Деон Харт.

Наразі, через неминучі обставини, я живу в Замку Короля Демонів під іменем «Демон Арут»...

І я був «останнім товаришем» «останнього Героя».

«Останній Герой...»

Я закинув голову назад і прихилився до стінки карети.

Три місяці та чорне небо, всіяне зірками, заповнювали моє поле зору.

« ... Це навіть не смішно».

«Останній Герой». «Останній товариш».

Терміни, що використовували в Імперії. В них не було особливого сенсу.

Тому що Імперія любить речі, які виглядають важливо. Замість того, щоб просто називати когось «Героєм» та «його товаришем», додавали прикметник «останній», щоб титул здавався більш вагомим.

Не думаю, що приставка «останній» має якесь значення. Особливо, якщо вона пов'язана з Героєм.

«Тому що не існує такого поняття, як остаточний кінець».

Припустимо, є родина із двома дітьми. Друга дитина буде вважатися наймолодшою.

Але що, як народиться ще одна дитина? Прізвисько «наймолодший», яке було дано другій дитині, перейде до третьої.

Те саме стосувалося і Героїв.

Світ цінує баланс. Сила Короля Демонів настільки могутня, що може цей баланс зруйнувати, тому доки Король Демонів живий, світ будь-яким чином надішле нового Героя.

Тоді слово «останній», що використовувалося до мого загиблого товариша, буде перенесено до нового Героя.

У такому разі я був не «останнім товаришем» «останнього Героя», а «останнім товаришем» «одного з багатьох Героїв, які коли-небудь існували».

Коротше кажучи, це означало, що немає потреби звертати надто багато уваги на слово «останній».

Тому що це як своєрідна бравада, просто щоб здаватися присутнім.

— Він схопив Героя, який ось-ось мав самознищитися, за плече!

Ох, вони все ще говорять про це?

Але все було не так. Просто я не міг чітко почути голос Героя, тому підійшов і нахилився над ним.

Отже... з чого мені почати пояснювати...

Добре, почнімо з історії про те, як мене обрали товаришем Героя та як він вирушив до Замку Короля Демонів.

« ... Якщо подумати, добре, що я взагалі залишився живим після цього».

Коли згадую той час, мене пронизує тремтіння.

Дорога до Замку Короля Демонів була досить важкою. Ні, це був не той рівень, щоб вистачило слова «досить» для визначення складності.

Окрім мене, багато людей, яких обрали товаришами, загинули, тож як я можу так просто казати «це було важко»?

Зрештою, коли вдалині з'явився Замок Демонів, я був єдиним живим союзником, а Герой довіряв мені достатньо, щоб я став його єдиним товаришем.

Насправді мені просто пощастило.

«Так, мені пощастило».

Я гірко посміхнувся, дивлячись на членів загону, які схвильовано говорили про мене.

***

— Звідси я піду сам.

— ... Ви серйозно?

Моя відповідь була раптовою.

Невже Герой не бачить їх?

Ні, це неможливо. Невже «Героя» так називали даремно? Герой — це істота, народжена з неймовірним талантом і тілом, які перевершують будь-кого іншого, щоб впоратися з Королем Демонів.

Наразі він, мабуть, бачить цю армію чіткіше, ніж я.

Я знову повернув голову і подивився на величезний Замок Демонів.

Він виглядає неймовірно. Диявол живе прямо там.

Він же не буде просто відсиджуватись там і продовжувати жити як зазвичай, так? Тоді...

«Чому він зустрічає нас ось так?»

Величезний та величний Замок Короля Демонів.

Зазвичай його розміри та велич приковувала до себе мій погляд, але нині дещо інше привернуло мою увагу.

Чорні істоти юрмилися перед ним.

Так, це «демони». Це, мабуть, легіон, який прийшов подивитися на бій Короля Демонів.

Ви зрозуміли, що я сказав? Я сказав «прийшли подивитись».

Отже, коротше кажучи, це означало, що Диявол був перед замком власною персоною.

Хіба фінальний бос зазвичай не має бути розташований в самому тилу, позаду авангарда? Чому ж тоді він тут?

— По-перше, роль «товариша» полягає в тому, щоб прокласти шлях Герою до Короля Демонів. Битва — це виключно відповідальність Героя. Отже, пане Харте, ваша роль на цьому закінчується. Дякую за ваші зусилля.

— ...

— Але... якщо я переможу, то повернуся сюди, тож чи можете ви просто почекати тут, поки битва не закінчиться?

— ... Ви запитуєте про очевидне.

Знову дивлячись на величезну армію, я був переконаний.

Герой програє. Він аж ніяк не може перемогти.

Один Король Демонів — це вже забагато, але йому ще й доведеться мати справу з усіма цими військами? Яким би Героєм ти не був, це неможливо.

Була одна річ, про яку він не сказав.

Роль «товариша» — прокласти шлях до Диявола.

Роль товариша, крім того, також полягала в тому, щоб зупинити ці війська та забезпечити Герою безперешкодний шлях до битви з Королем Демонів.

Однак, причина, чому він не згадав про це, ймовірно, полягала в тому, що він бажав уникнути ще однієї смерті.

Тому що було б краще померти, врятувавши хоча б одну людину, яка може ось так загинути.

Це справді героїчна позиція.

— Ееем...

Слова, які я збирався сказати, застрягли в горлі. Я задихався, ніби хтось душив мене за шию.

Що я намагався зробити, покликавши його зараз? Щось, що все одно не можна чи не слід робити.

Навіть якщо я покличу його, мені нічого буде сказати. Він нізащо не наважиться відступити.

Першочергово, Герої народжуються, щоб убити Диявола. Якщо він полишить Короля Демонів, що стоїть прямо перед ним, це означатиме, що він втратив цінність власного існування.

Але це й не означало, що я хотів піти з ним.

Я так старався вижити в цих умовах, але ледве дожив до цього моменту, тому я ніяк не міг сказати, що хочу вирушити туди, де майже точно загину.

Трясця, я хочу жити.

— ...

Я заплющив рота та очистив розум.

У цій ситуації я нічого не міг сказати...

... абсолютно нічого.

Нічого.

— Тоді я піду.

— ... так.

Поки я ледве встиг відповісти, він уже спустився зі скелі, за якою ми ховалися, і вийшов до Короля Демонів.

В його кроках не було жодного вагання.

Його впевнена хода, ніби він зовсім не думав про поразку, зупинилась лише тоді, коли він опинився перед Королем Демонів.

Відбулась коротка розмова, і Король Демонів жестом вказав на оточення. Потім загін, що був на позиції, відступив і утворив величезне коло.

«Все ж, здається, у нього є совість».

Чесно кажучи, я не думав, що вони будуть битися один на один.

Хіба він не був Дияволом за титулом та суттю? Тим, хто, навіть вчиняючи боягузливо і підло, не викликав би у людей здивування.

Але невдовзі після початку битви мої думки змінилися.

«Божевілля, що це таке?»

Він погодився на бій один на один не тому, що мав совість.

Він так вчинив, бо був упевнений у своїй перемозі.

Тільки тоді я зрозумів, чому його називали найсильнішим Королем Демонів в історії.

Це приголомшувало.

Його супротивником був «Герой».

Король Демонів приймав усі його атаки з нудним і знудженим виразом обличчя, ніби дорослий, який грався з дитиною.

Результатом, звичайно ж, була перемога Короля Демонів.

Він пронизав Героя в живіт мечем, який вийшов із його спини, з леза стікала червона кров. Король Демонів подивився на нього згори вниз, ніби йому було нудно, а потім схопив рукоятку меча, що застряг у його тілі, ніби хотів його вбити.

Саме тоді.

— Хто ти?

— !

На мить я завмер. По всьому тілу пробігли мурашки.

Моторошний голос, який звучав так, ніби дряпав голосові зв'язки. Він явно доносився позаду мене.

Рефлекторно в першу чергу я витягнув кинджал.

І, поглянувши на іншу особу, в ту ж мить розслабив руку.

« ... Огр».

Я ніколи не переможу його.

Він міг навіть говорити. Це означало, що це «демон», на якого вплинула сила Короля Демонів, тому він повинен мати здібності, які набагато перевершують здібності звичайних огрів.

Я мушу тікати.

Гарна новина полягала в тому, що я вмів тікати краще за всіх.

«Вісімдесят відсотків удачі та двадцять відсотків спритності — ось запорука мого виживання дотепер».

Якщо бути точним, «здатність до втечі» була б доречнішою, ніж спритність.

«Все ж гордість не дозволяла мені називати себе якось інакше, ніж «спритним»...»

Бум!

— Ох, божевілля!

Справді, я ледве уникнув удару. Оскільки він з самого початку став розмахувати мечем, хіба не було елементарно спробувати поговорити перед атакою?

Я відступив на кілька кроків назад від нього, вдячний за свою розсудливість у рефлекторному нахилі верхньої частини тіла, щоб уникнути цього, і за свою гнучку талію, яка змогла його виконати.

Але я зрозумів надто пізно.

«Точно, тут урвище».

Земля, на яку я спирався, кришилась і падала.

Єдиний шлях втечі був з того боку, який перекрив цей хлопець.

Побачивши неймовірно довгий меч, який він тримав, напружені м'язи на його верхній частині тіла та розслаблений вигляд, ніби він добре розумів поточну ситуацію, я тихо кивнув.

«На жаль, схоже, моя удача тут закінчується».

Якби він був невігласом, я б якось змусив його впасти зі скелі, але, судячи з його ставлення, він принаймні не дурний.

Якщо я помру, то, мабуть, через цього хлопця прямо переді мною.

Але життя було надто цінним, щоб від нього відмовитися.

«Я ж якось вижив дотепер!»

Для початку, бути обраним товаришем Героя — це не те, чого я хотів.

Тож я не можу померти від такої несправедливості!

Несправедливо помирати разом. Ти помреш, я житиму.

Тримаючи кинджал в обох руках, я стрибнув прямо на нього. Звичайно, я не зробив нічого дурного, як-от заволати з усіх сил і попередити ворогів внизу про свою присутність.

Я просто тримав язика за зубами, широко розплющив очі та мовчки побіг.

Демон, який у здивуванні широко розплющив очі, одразу ж розсміявся, ніби це було кумедно, і знову підняв меч.

Коли він зробив великий крок уперед, і піднятий меч прорізав простір, опустившись на мене, я, який спостерігав за цим не кліпаючи, рахував секунди в голові.

«Зараз!»