Розділ 19 — Завіса піднята (2)

Я покотився по підлозі, ніби впавши, і приземлився у цього хлопця за спиною.

Зазвичай я б ударив ножем або порізав огра в спину, але я знав, що буде важко пробити шкуру огра з моєю слабкою силою, тому я не став ризикувати і кинувся на нього щосили та штовхнув.

Враховуючи розмір і його силу, я справді зробив усе можливе. Як могло статися, що моє тіло відскочило в протилежний бік? Чесно кажучи, мені здалося, що моє плече може зламатися.

Ніби мої серйозні наміри досягли небес і його тіло нахилилося вперед.

Я підвівся з землі та відступив на крок від нього, щоб перевірити, як він.

Попереду була скеля. Якщо він впаде з неї, це буде моя перемога.

Його верхня частина тіла вже повністю звисала зі скелі. Якщо так продовжуватиметься, він впаде головою вниз. Якщо так станеться, то для нього неможливо буде піднятися, що б він не намагався робити у такому стані.

... Я так і думав, але цей клятий огр.

У цій ситуації він зміг обернутися і схопити мене за щиколотку!

«Трясця!»

Чорт забирай, я не врахував довжину рук огра.

Моє тіло раптово зупинилося, а огляд змінився.

Відстань до неба скорочувалась в режимі реального часу, через хмари, що змінювали своє положення в моїх очах.

І скоро.

Кваааанг!!

Важкий удар пронизав усе моє тіло.

«Ауч».

Мені здалося, ніби мій шлунок перевернувся догори дриґом.

Я проковтнув наростаючу нудоту і сперся об землю, щоб підвестися.

Пласка земля.

... Пласка?

Ох, кинджал все ще був в моїй руці. Але чи такою була підлога до цього?

Я сфокусував свій тремтячий зір і озирнувся.

Демони оточували нас з усіх боків. А Герой і Король Демонів були неподалік.

... га? Ні, зачекайте, що це?!

Навіть хлопець піді мною був тим самим огром. Місце, куди мій кинджал вштрикнувся, коли я намагався опертися об підлогу, було нічим іншим, як його шиєю.

«Навіть якщо це огр, якщо натиснути всім тілом, його можна проткнути... ні!»

Я що, посеред ворожої території? Крім того, я вбив їх колегу прямо на їхніх очах, так? Все так?

Можливо, через мою раптову появу навкруги стояла тиша.

Навіть Король Демонів зберігав мовчання, і я почав йти наосліп, думаючи, що маю швидко втекти, перш ніж вони отямляться.

Місце, на яке вказував мій інстинкт самозбереження, було, очевидно, біля Героя.

Світло, що виходило від його тіла, було трохи зловісним, ніби він намагався самознищитися, але мені більше не було куди йти.

Оскільки демони оточували мене з усіх боків, очевидно, що помру, куди б не пішов, але ж я не міг піти в бік Короля Демонів.

Герой, який був вже напівмертвим і ось-ось мав вибухнути — моя єдина рятівна мотузка. Відчуваючи невимовне почуття, я йшов із заціпенілим виразом обличчя, обережно, щоб не трусились ноги.

Дістатися Героя не зайняло багато часу.

Герой, який з моменту мого падіння дивився на мене широко розплющеними очима, зустрівся зі мною поглядом і одразу ж безпорадно посміхнувся.

Він ворухнув губами, ніби хотів щось сказати... але я його зовсім не чув.

«Мабуть, у нього навіть немає сил говорити».

У цьому не було потреби, але мені було цікаво, що він скаже, тому я обережно схопив його за плече і притулив вухо до його губ.

Потім до мого вуха долинув слабкий голос, змішаний із хрипіннями.

— Ти... справді...

— ...?

Більше він нічого не сказав.

Який кінець фрази? Що ти, заради всього святого, хотів сказати...

«!?»

Саме тоді я відчув щось дивне.

Світло, що виходило з тіла Героя, почало вливатися в мене.

Спочатку я був спантеличений, але незабаром зрозумів, про що він думав.

«Ти хочеш передати силу?»

Це була відмова від самознищення, яке було єдиною можливістю вбити Короля Демонів прямо тут.

Замість радості чи вдячності я відчув смуток.

Силу Героя не можна навмисно передати.

Найближчий варіант — розпорошити фрагменти сили по всьому континенту.

Невідомо, хто буде власником фрагмента, тому воля Героя була марною...

Звісно ж, я відчув, як сила Героя пройшла крізь моє тіло.

Не кажучи вже про те, щоб осісти, вона не могла затриматися ні на мить і неквапливо проходила, як вода крізь сітку. Вона втратила своє світло, розсипалася на шматки, як спалений попіл, і незабаром зникла вдалині.

Вона, ймовірно, пошириться по континенту ось так.

«Я відчуваю, ніби став громовідводом».

Хоча він і стримував силу Героя в одному тілі, він не може її передати і просто дозволяє їй витекти.

« ... Це дурість».

Герой, мабуть, чітко це відчував, тому я не знаю, чому він не здавався.

Сила, яка виштовхувалась назовні, поступово слабшала, і тіло Героя також руйнувалось, спираючись на мене.

Його кінець наближався.

«Ах, ми зустрілися поглядами».

Він ледь помітно посміхнувся, ніби втішаючи мене.

У ту мить мене охопило непереборне бажання щось сказати, але я не міг нічого вигадати доки витік сили не закінчився, все світло не згасло, а його тіло не обм'якло.

Мене охопило невимовне відчуття, і на мить мій вираз обличчя закам'янів через дискомфорт, який я відчув.

« ... він мертвий».

Моя єдина рятівна мотузка.

Я ще раз перевірив, але не чув жодного вдиху. Його пульс зупинився.

У моєму приголомшеному від шоку розумі спав на думку забутий факт.

Тиша, що запала, коли я впав. Ця тиша...

... продовжувалася.

Щойно усвідомив цей факт, я почав нескінченно хвилюватися через погляди, що лилися з усіх боків.

Коли я невпевнено вставав, очі тих, хто дивився на мене, повільно підвелись за мною.

Ах, було б краще, якби я не розумів ситуацію до кінця.

Коли ці незліченні погляди зарухалися разом зі мною, моє тіло раптово заціпеніло від напруги. Це було ще й тому що серед цих поглядів був погляд Диявола.

Гадаю, мої ноги тремтіли через мій стан. Ні, здається, що мої руки теж тремтять.

«Це не моя вина!»

Це була небезпечна ситуація.

Наполегливо навчаючись перед тим, як прийти сюди, я добре знав, що якщо виявлю слабкість перед демонами, які спеціалізуються на боротьбі з плоттю та кров'ю, мене знищать.

Ось чому я хотів піти якомога швидше.

— Ках-ках!

Кров полилася з мого рота.

Це було тим, що я стримував відтоді, як упав сюди.

«Чорт забирай, чому зараз...!»

Я вкусив ніжну плоть у роті.

Я знав, що якщо впаду зі скелі, все моє тіло отримає сильну шкоду, але я подумав, що все було не так погано, бо я зміг напрочуд добре триматися, але й припустити не міг, що почну кашляти кров'ю в такий момент.

Якщо впадати в крайнощі, мені хотілося роздерти це кляте тіло на шматки.

Тим часом безсиле тіло Героя додавало проблем.

«Я маю втекти, але якщо я візьму його з собою, то просто додам собі тягар. Просто викинути його та втекти?»

Поки я серйозно обдумував, що мені робити, губи Короля Демонів, які були щільно стиснуті дотепер, повільно розтулилися.

— Як тебе звати?

Навіщо він це питає?

Він знайде мене та вб'є, якщо втечу, тож це означає, що мені навіть не варто думати про втечу? Можливо, метою запитання було знайти моїх членів родини та вбити їх або погрожувати їм.

Шанси на втечу та виживання в будь-якому разі надзвичайно низькі, тому не мало значення, чи назву я своє ім'я, чи ні.

Але от щодо моєї родини...

— ... Деон Харт.

Біле волосся, що майоріло на прохолодному вітрі, лоскотало мою щоку. Я прибрав його з обличчя, торкнувся куточків своїх червоних очей і посміхнувся.

Тепер, коли я сказав тобі своє ім'я, просто роби, що хочеш.

Хоча я був готовий, слова, які я отримав у відповідь, були несподіваними.

Слова, які я навіть не міг уявити і вважав неможливими.

— Чи бажаєш ти приєднатися до армії Короля Демонів?

Вперше в житті я отримав пропозицію від Короля Демонів.

Я не був щасливий від цього. Це ніби була пропозиція, але насправді місця для вибору не було.

Було очевидно, що станеться, якщо я відмовлюсь.

Але мене не вразять такі погрози!

Тримаючи тіло Героя, я наважився впевнено висловити свою відмову перед Королем Демонів.

— Я ненавиджу паперову роботу!

... Можливо, я сказав це трохи неоднозначно, але зараз мій намір відмовити був вірним.

Це дивувало, але я чув, що командири загонів обтяжені паперовою роботою. Я не мав наміру бути тут спійманим і турбуватися про документи.

— Тоді не займайся цим.

— ...?

— Гм, як щодо того, щоб бути високопоставленим чиновником, але не займатися паперовою роботою?...

Що? Гей?

— Якщо чогось не існує, варто просто створити це. Як щодо командира Нульового загону? Тобі подобається?

О ні, зачекайте хвилинку. Він збожеволів?

Командир Першого загону бере на себе роль заступника Диявола, але мені пропонують стати командиром Нульового загону? Хіба мої навички ще не перевірені?

— Не потрібно турбуватися про негативну реакцію. Кожен, хто був свідком цієї сцени, ніколи не подумає протистояти тобі.

Тільки тоді я це відчув.

Якщо щось йде не так, то йде дуже сильно не так.

В результаті, у мене не було іншого вибору, окрім як прийняти посаду командира Нульового загону, яку мені запропонували, оскільки мене обтяжувало те, що чим більше я відмовлявся, тим кращим ставленням мене огортали.

***

Кваааанг!!

Коли Деон Харт упав з важким звуком, Герой був настільки здивований, що не міг висловити це словами.

Якби не меч, що був встромлений йому в живіт, він би, можливо, підскочив.

Це тому, що результат вже був вирішений.

Герой не зміг убити Короля Демонів, і все, що залишалося, це смерть від рук Диявола.

Існування Героя, який не може вбити Короля Демонів, не мало жодної цінності.

Усе ставлення та шана, які отримує Герой, походять від того факту, що він «майже єдина людина, яка може вбити Короля Демонів», тому було природно, що якщо він не зможе вбити Короля Демонів, все це буде забрано назад.

Простіше кажучи, це означає, що нинішній Герой, переможений Королем Демонів, став людиною, яку не варто рятувати.

«Але чому?»

Чому він просто не втік?

Чому прийшов на це місце смерті?

Деон Харт. Він не лише мав обов'язок «товариша», але й був зобов'язаний повідомити Імперію про результати битви.

Тож було б набагато корисніше тихо піти, ніж увірватися в це місце, коли було очевидно, що Герой загине.

Тим не менш, він увійшов у середину ворожої армії і тепер впевнено йшов сюди.

— Ха-ха-ха.

Глухий сміх вирвався, змішаний із важким диханням.

Можливо, за цей короткий проміжок часу між ними виникла дружба? Тому він прийшов сюди, щоб забрати тіло Героя?

Навіть якщо зустрінеться лицем до лиця з Дияволом?

Можливо, через меч, що застряг у його животі, ледь помітне відчуття піднімалося з нижньої частини живота та стискало серце.

Герой не міг відкрити рота через невимовне відчуття, тому просто довго облизував губи.

Можливо, через розчарування, Деон схопив його за плече і підніс вухо до його губ, ніби підбадьорюючи.

Завдяки цьому Герой зміг зробити необдуманий вибір.

— Ти... справді...

Всупереч образу, відомому широкому загалу, він — добра і віддана людина, аж до нерозсудливості.

Якщо народиться наступний «Герой», було б добре, якби це був він.

Герой почав виливати всю силу, яку зібрав для самознищення, з наміром передати її йому.

Він, Герой, не міг не знати, що сила Героя не може бути навмисно передана.

Тим не менш, було ясно як день, що станеться після його смерті, і це був єдиний спосіб для цієї людини вижити.

Герой, який з легкістю перейшов допустиму межу, встановлену світом, звернувся до нього, який в цей момент спостерігав за цією ситуацією.

«Світе, ти дивишся?»

Звісно, він спостерігав. Герой — це істота, обрана світом і наділена владою.

Отже, він дивився і знав.

«Це все ж таки моє рішення».

Отже.

Тому що Деон нічого не знає.

Він сам понесе всі наслідки за те, що порушив волю світу.

Нехай гнів за цей вчинок буде спрямований тільки на нього.

Світ, який виміряв вагу гріха, прийняв своє рішення.

У ту мить Герой від жахливого болю прикусив кінчик язика. Крик, який не зміг вирватися, пронизав його горло.

Біль, ніби рвались м'язи, а кістки пронизувались гострим предметом. У такому стані, якщо сильно напружитись, навіть голова болітиме, ніби ось-ось вибухне.

Це, мабуть, було попередженням і покаранням від світу, але його проігнорували. Герой ковтнув кров, що підступала до горла, і напружився ще сильніше, незважаючи на біль, який розбивав його душу.

«Будь ласка. Хоча б один фрагмент...»

Він не міг дозволити, щоб таку людину вбив Диявол. Тож, світе, будь ласка, дай йому сили протистояти йому.

Але його щирість так і не виправдалася.

Усі сили, що хлинули до Деона, вийшли та поширилися на континент, втрачаючи своє світло.

Вони неквапливо проходили крізь його тіло, як птах крізь хмари, і, не втративши жодного шматочка на шляху, зникли в повітрі, осідлані вітром і сонячним світлом.

« ... Хіба це неможливо, як і очікувалося?»

Якщо подивитися на ситуацію ширше, то не було чого втрачати.

Хоча Герой перетнув допустиму межу, він вирішив «передати» свою силу в обмін на своє «життя», і оскільки він сплатив ціну, світ повинен виконати його бажання «передати» її.

Отже, сила, яка зникла таким чином, не належатиме світові, а залишиться на континенті та створить іншого «Героя», подібно до сили інших Героїв, які вирішили «передати» її.

Але тоді Деон Харт.