Розділ 2 — Найсильніша карта Короля Демонів (2)

Тільки тоді я зміг зрозуміти ситуацію.

Це кляте тіло! Із усіх місць у світі ти обрало блювати кров'ю саме тут! Трясця!

Я побачив документи, заляпані кров'ю. Плюс, Короля Демонів, руки котрого були забруднені моєю кров'ю... О, Боже мій.

«Це було гидке життя».

Я швидко закрив рота і відступив від столу, зробивши коротку ремарку у своїй голові.

Навіть так, ці документи вже були зіпсовані, і руки Диявола заплямовані кров'ю. Як і очікувалося, я почув скрегіт його зубів, мабуть, через гнів.

Я повільно відкрив рота, ковтаючи крик, який ось-ось мав вирватися з мого горла, коли смертельний біль пронизав усе моє тіло.

— Вибачте. Документи...

— Проблема не в цьому зараз! Твій лікар! Викликаю лікаря командира загону! Відповідальний пацієнт зараз хворий. Де ти і що ти робиш?

... хах?

Мій розум застиг від неочікуваної ситуації.

Через деякий час я ледве зміг придумати іншу гіпотезу.

Ох, він злиться на мого лікаря.

Коротше кажучи, так і було. Причина цієї ситуації полягала в тому, що я був хворим. Це означало, що лікар не виконав свою роботу належним чином, а це значить, що причиною нещасного випадку став лікар.

Тож, замість того, щоб винуватити мене, мабуть, він буде звинувачувати мого лікаря.

Тож куди подінеться обурення лікаря, якого раптово вразить вогнем?

Це замок Диявола. Нагадавши собі, що мій лікар також був демоном, я сів з виразом спустошення на обличчі.

Я капітально влип.

***

— Пацієнт зараз хворий, де ти?

Неймовірна демонічна енергія заполонила весь замок.

Навіть не було сенсу дивитися, щоб стало очевидно, хто власник цієї густої та важкої магічної енергії. Лікар, Бен, готувався померти сьогодні і поспішно зібрав свою сумку для візитів до пацієнтів.

Звісно, єдиним підлеглим, про якого Король Демонів так багато піклувався, був Демон Арут, гордий командир Нульового загону, його пацієнт.

І справді, коли він прибув до кабінету Короля Демонів, то побачив Арута, який сидів на голій підлозі з закритим ротом. Те, що стікало по його рукам, було нічим іншим, як кров'ю.

В результаті килим в кабінеті забруднився, але оскільки Королю Демонів було на це наплювати, Бен підійшов до нього, не хвилюючись.

Він дорікнув собі і швидко допоміг юнаку, який, здавалося, ослаб в ногах настільки, що не міг піднятися, і посадив його на диван.

Він не зміг з'явитися вчасно, коли пацієнт був хворий, що дискредитує його як лікаря. Навіть якщо Арут розлютиться і зламає йому шию, Бену не буде чого сказати у протест.

Але перед цим варто провести лікування.

Він простягнув три пальці.

Спочатку варто перевірити свідомість.

— Пане Аруте, ви мене чуєте? Скільки пальців я показую?

— Три.

Свідомість в порядку, і зір в нормі.

Усі в Замку Демонів знали, чому Арут такий. Бен не міг не знати.

Це тому, що всі це чітко бачили.

Сцена, коли він зупинив Героя, який збирався самознищитись, лише своїм людським тілом.

Ніби цього було недостатньо, наступною була сцена як він забрав його життя одним легким жестом.

Оскільки він повністю прийняв самознищення Героя на себе, було природно, що його тіло було пошкоджене.

Тож хто може дивитися на нього зверхньо?

«Ніхто».

Ослаблене тіло та бойові здібності — це дві різні речі. Можливо, він і не знав нічого про інших людей, але ця людина була особливою. Будь-хто, мабуть, міг би легко спробувати позбавити його життя зараз, якби захотів. Але тоді він дізнався б про те, що помер, вже після власної смерті.

Це стосувалось і його яскравих, живих очей, хоча він і кашляв кров'ю.

Очі були такими червоними, що ставало цікаво, невже саме так виглядала б свіжа кров, зібрана в коло. Ці очі, які ще більше виділялися через білосніжне волосся, виражали чіткий убивчий намір.

Так може виглядати лише той, хто вбив незліченну кількість людей і бачив незліченну кількість смертей. Як хтось посміє дивитися на нього зверхньо?

Бен, намагаючись придушити страх і благоговіння, що охопили його, спокійно відкрив рота.

— Як і слід було очікувати, це наслідки битви з Героєм.

Ніби він цього й очікував, вираз покірності промайнув на обличчі Короля Демонів. Він також на мить закрив рота від гіркоти. Однак, людина, про яку йшлося, Демон Арут, відреагувала інакше.

Вираз обличчя, який, здавалося, був байдужий до усього. Ні, це явно був вираз нудьги.

Він чув це багато разів. Тож йому це вже просто набридло.

Він підніс до рота хустинку, простягнуту йому Королем Демонів, і глибоко зарився в диван, ніби говорити про це було даремно.

Бен і навіть Король Демонів втратили дар мови від його ставлення, близького до покірності чи прийняття.

«Як він може бути таким рішучим?»

Якби це був якийсь інший командир загону, давно б зчинився хаос.

Витягнувши меча, розмахуючи кулаками, чи то погрожуючи. Сяючи убивчим поглядом, він наказав би це якомога швидше виправити.

Хіба це не те, що повинен зробити лікар?

В цьому сенс його існування.

Щойно Бен подумав про це, йому здалося, що він може вільно зітхнути. Зітхання, що виражало щось більше схоже на полегшення, ніж розчарування чи гнів.

Підсвідомо він подумав, що йому дуже пощастило бути лікарем командира Нульового загону.

«Ні, зараз не час».

Він одразу ж відкинув подібні думки, зібрався з емоціями та швидко почав перебирати вміст сумки для візитів до пацієнтів.

— Як завжди, це ліки, що допомагають при внутрішніх травмах. Вибачте, що я можу зробити тільки це.

— Дякую.

Переконавшись, що пан Арут отримав пляшечку з ліками та випив їх, Бен повільно заплющив очі.

Що ж, він закінчив свою роботу. Тепер настав неминучий час.

Король Демонів, який з самого його прибуття сюди випромінював ауру «з тобою розберусь пізніше». Добре знаючи, що ціна ігнорування його наказів — смерть, він обережно встав і зустрівся поглядом із Королем Демонів.

У нього не було жодних претензій. Це не було несправедливо. Очевидно, це була його провина, що він не зміг швидко відреагувати на стан пацієнта.

Можливо, пан Арут також розгніваний, навіть якщо не розгніваний, то принаймні не схвалює це.

Тому, отримавши гнів Короля Демонів, він був готовий витримати й його гнів, якщо виживе. Демон Арут, який мав би бути найбільш розгніваним, вийшов вперед.

... чому?

***

Диявол збирався вбити мого лікаря!

Я рефлекторно схопився зі свого місця та схопив Бена за зап'ястя.

Бен дивився на мене широко розплющеними очима, мабуть, здивований. Можливо, так само здивувавшись, Король Демонів також поглянув на мене великими очима.

Ти здивований? Я теж здивувався. Але я нічого не міг з собою вдіяти.

Якщо мого лікаря ось так покарають, хіба вся його образа не буде спрямована на мене? Незалежно від того, наскільки лагідним був Бен, він, природно, засмутиться, якщо його критикуватимуть за щось, що не є його провиною.

На той час буде вже надто пізно.

Я маю це зупинити, щоб вижити!

З цією рішучістю я першим заговорив до Короля Демонів, який все ще не знав, що сказати.

— Мені погано, тому я піду. Звичайно, мій лікар теж. Шкода, але мені доведеться відкласти тему звільнення на потім.

— Га? Звільнення...? Так, я зрозумів. Йди швидше та відпочинь.

Можливо, тому що він не хоче говорити про мою заяву про звільнення, він відпустив нас, як і очікувалося.

Я обов'язково поговорю з ним про це наступного разу! Перш за все, сьогодні був невдалий час, тому я швидко вийшов з офісу, запевняючи себе в цьому.

І я не знаю, скільки йшов.

Коли ми зупинилися, то опинились посередині досить довгого коридору.

Оскільки коридорів було багато, я визирнув у вікно, щоб з'ясувати, де саме ми знаходились.

Як і у безсонному Царстві Демонів, за вікном коридору можна було побачити сад, вкритий пеленою ночі. Замість сонця його місце зайняли три місяці, м'яко освітлюючи сад.

Спираючись на це, може здатися, що краєвид досить гарний, але подивіться туди. Яка квітка має зуби? Чи це була рослина-людожер? Рослина поруч навіть має очі. До того ж вона кліпає!

Здригнувшись від огиди, я почув слабкий голос поруч.

— Пане Аруте...

— Гм?... ах.

Якщо подумати, я все ще тримав Бена за зап'ястя. Я був настільки не в собі, що навіть не міг цього усвідомити.

Тож повільно відпустив його руку і глянув Бенові в очі. Ти ж не ображений, правда?

На щастя, на його обличчі не було жодних ознак невдоволення. Натомість, мою увагу привернув його блідий колір обличчя, точно такий же, як і в мене

Здається, йому трохи неспокійно...

— В тебе щось болить?

— Ні. Я просто...

На його обличчі з'явився вираз покірності.

Коли я подивився на нього з великим занепокоєнням, розмірковуючи, чи справді йому боляче, він тихо зітхнув.

Бен облизав свої бліді губи, потім прикусив їх, ніби готуючись до чогось, і схилив голову.

— Можливо, це зухвало з мого боку, але я насмілюся попросити вас покінчити зі мною найменш безболісно.

— ... Га?

На мить я навіть втратив контроль над виразом свого обличчя. Відчуття абсурду, мабуть, вже чітко промайнуло б на моєму обличчі. Дурнуватий голос був бонусом.

Я радий, що він нахилився. Оскільки він не зробив жодного руху, здавалося, що він також не почув мого голосу.

Швидко повернувши контроль над емоціями, я прочистив горло.

Я не можу спитати вголос, що це за нісенітниця, тому трохи зміню тему...

— Що це означає?

— Ах... ні. Я помилився. Вибачте!

Я спробував запитати люб'язно, але він був шокований.

Йому справді боляче? Кажуть, що люди не можуть стригти самі собі волосся, але що робити, якщо лікар захворів?

Навіть якщо цей лікар — мій власний лікар.

Відчуваючи занепокоєння від того, що міг довірити своє тіло такому ж хворому, я ледь чутно зітхнув і сказав:

— Я тебе не вб'ю.

Не знаю, в чому справа, але я не вб'ю тебе. Ні, я не можу тебе вбити.

Якби я мав здатність вбивати демонів, я б давно відмовився від своєї ролі командира загону та втік.

Чому б я жив в цьому місці в постійній тривозі?

Я міг лише зітхнути від жалюгідності всієї цієї ситуації, яку знову усвідомлюю.

З пригніченим серцем я поплентався до своєї кімнати, залишивши приголомшеного Бена.

***

Всупереч його зовнішності, я знав, що пан Арут найщедріший з усіх командирів загонів. Але хто б міг подумати, що він захищатиме навіть того, хто не виконав своїх обов'язків?

Ні, здається, він думав, що я взагалі не порушив свого обов'язку.

Можливо, це тому, що він народився людиною, але його думки відрізнялися від думок демонів, тому ми не знали його стандартів.

Але як же йому, мабуть, було ніяково, коли я раптом попросив його вбити мене без болю. Гірше всього те, що людина, яка зазвичай спілкується формально, запитала: «Га?». Дійшло до того, що він випалив щось подібне.

Але для такої помилки була причина. Інші командири загонів. Навіть якби вони мене врятували, їх причиною було б: «Мені доведеться вбити тебе власними руками, щоб вгамувати свій гнів».

У будь-якому разі, було б добре, якби я одразу замовк. На жаль, я цього не помітив і подумав, що мої слова змусили його почуватися дуже незручно, тому навіть попросив вибачення. Це був тягар, покладений на нього.

У ситуації, коли йому не було чого сказати, навіть якщо його шокували, пан Арут заговорив зі слабким зітханням замість того, щоб розгніватись.

[Я тебе не вб'ю.]

Чесно кажучи, я був шокований. Хіба це не занадто щедро?

Я завжди пишався тим, що був лікарем цієї людини, але ніколи не був таким гордим, як сьогодні. Мабуть, сьогодні мені доведеться взяти пляшку алкоголю та піти до офіційного корпусу особистих лікарів командирів загонів.

Сцена, де через те, що їм доводиться мати справу з погано налаштованими до них командирами загонів, вони хапатимуться за голову через заздрість, вже вражала мою свідомість.

Звичайно, до цього ще є над чим попрацювати.

«Щоб такого ніколи більше не повторилося...»

Мої очі злегка засвітилися, коли я згадав жалюгідний вигляд свого пацієнта, Демона Арута, який блював кров'ю.