Розділ 20 — Завіса піднята (3)

— ...

Я обережно опустив очі, передбачаючи похмуре майбутнє, картини якого постійно виринали в моїй голові.

Якщо існує світ чи бог, який вирішує та спостерігає за всім цим, він може прийняти якусь форму, але, ймовірно, ніколи не прийме форму «людини».

Люди — істоти з найбагатшими емоціями серед усіх інших живих істот.

Вони істоти, які, як би сильно вони не намагалися робити раціональні судження, не могли не піддаватися впливу своїх емоцій, тому вони не можуть бути такими холоднокровними та нещадними.

«Ах».

Смерть була не за горами. Не в змозі контролювати своє тіло, що повільно руйнувалося, я сперся на Деона Харта.

Тепер я навіть не міг тримати голову прямо, тому відкинув її назад, і його складний вираз обличчя заповнив моє поле зору на тлі чорного нічного неба з трьома круглими місяцями на задньому плані.

Вираз обличчя людини, яка не знає, що сказати.

Я лише безпорадно посміхаюсь.

Тобі не потрібно нічого казати. Все, що тобі потрібно зробити, це вижити.

Але якби мені довелося вибирати, що я хочу почути...

«Ім'я».

Моє ім'я, а не звання Героя.

Але ти ніколи його не взнаєш. Ти ніяк не зможеш дізнатися моє ім'я, яке навіть я забув.

Незалежно від того, яке життя ти прожив, перш ніж стати Героєм, цінність твого існування зводиться до «вбивства Короля Демонів».

Ніхто не називає мене на ім'я, і я, так поглинутий своєю метою, навіть сам не можу промовити своє ім'я про себе...

« ... Я виправлю це. Я не хочу бачити, як ти втрачаєш своє ім'я».

Сподіваюся, наступним великим Героєм буде хтось інший, а не Деон Харт.

Я повільно заплющив очі, побачивши, як смерть повільно простягає до мене руку.

У будь-якому разі, результат вже давно був відомий, тому я відчував полегшення, незалежно від того, чи був він успішним, чи ні. Навпаки, я навіть був радий померти.

Бо це означатиме, що тепер я можу відпочити.

«Моє ім'я, ймовірно, згадають хоча б раз на похороні».

Якби.

Якби ж то ти дожив до мого похорону.

Чи пам'ятатимеш ти моє ім'я?

В моїх очах потемніло.

***

Управитель, відповідальний за «Перше місто», одне з чотирьох головних міст зі схвалення Короля Демонів, підійшов до воріт замку, ледь стримуючи тремтіння.

Спочатку «управитель» — це істота, яку можна порівняти з «лордом» у людському світі.

Зрозуміло, що саме з цієї причини управитель, який був схожий на короля міста, так нервував.

Візит «Командира Нульового загону», про якого він чув лише з чуток.

Навіть якби це був хтось інший із командирів загонів, він мав би схилитися, але перед ним був гігант серед гігантів, чиї схильності були невідомими.

Якби хтось запитав його, як він почувається, він сказав би: «У мене проблеми».

Подумайте про це.

Оскільки ніхто не знав його схильностей, до нього неможливо легко підлеститися, і також не можна бути надто суворим.

Що, як йому не вдасться вловити його настрій і підлаштуватись? Тоді можна розлучитися зі своєю коханою людиною, з якою був довгий час.

«Якщо ти помилишся, ти помреш. Якщо ти помилишся, ти помреш...»

Управитель не міг не зітхнути. Його спина вже була мокра від поту.

Потираючи липкі руки об штани, він чекав, поки відчиняться двері карети, що зупинилася перед ним.

Зрештою, був лише один вихід.

Проявляти якомога менший супротив його волі та якомога швидше зрозуміти його схильності.

Отже, потрібно було бути напоготові. Командир Нульового загону, який, за чутками, міг поводитися недбало навіть з Королем Демонів. Було очевидно, що станеться, якщо його образити.

«Я хочу довго прожити та насолоджуватися цією владою!»

Невдовзі двері карети відчинилися, і зсередини вистрибнув високий чоловік.

Акуратно зачесане волосся та охайний вигляд. Люта магічна сила, яка, здавалось, не відповідала його аристократичній зовнішності.

Чи був це командир Нульового загону? Ні, в цьому чоловікові відчувалась магія. Командир Нульового загону чітко заявляв, що він «людина», тож він не мав жодної магічної сили.

Як і очікувалося, цей демон, мабуть, був правою рукою командира Нульового загону, і надзвичайно ввічливим жестом він притримав дверцята карети, ніби чекаючи, поки хтось вийде назовні.

Потім істота в чорному вбранні повільно зійшла сходами карети.

«Це він».

Здавалося, що будь-хто зрозуміє це, навіть без підтвердження.

Ці неквапливі жести, цей спокійний настрій, навіть відчуття залякування, яке випромінювалось від нього, хоча його тіло і було вкрите мантією.

Для початку, він був одягнений у мантію, яка є символом командира Нульового загону, але хто ж ще міг бути командиром, якщо не він?

Його зріст був не таким високим, як очікувалося. Навпаки, він був настільки незначним, що якби він зустрівся з управителем на вулиці, коли той був надто п'яний і не міг зрозуміти атмосферу, почалась би бійка.

Але зараз він не пив, він був тверезий, і тому міг читати настрій краще за будь-кого іншого.

До кого цей високий чоловік з великою магічною силою так доброзичливо ставиться? Про кого піклується той чоловік, що несе сумку для відвідувань, перемазану в кров?

Крім того, на кому була зосереджена увага всіх тих демонів, чиї тіла були залиті кров'ю, ніби вони боролися з монстрами лише кілька митей тому?

І нарешті...

«Хто найбільш розслаблений?»

Управитель ковтнув суху слину.

Він знову прочистив горло, тихо прокашлявся і зробив крок уперед.

Потім чемно вклонився чоловікові в мантії та відкрив рота.

— Ласкаво просимо до Першого міста.

***

Час подорожі трохи затягнувся через послідовні атаки монстрів, але я не думав, що він зупиниться назавжди, я розумів, що час прибуття колись настане.

Так, я якраз про це думав в цю мить.

Іншими словами, я ще морально не був готовий.

— ...

Я сидів і порожньо дивився на відчинені двері карети.

«Я не хочу виходити».

Все одно було пізно, але якщо я вийду тут, хіба мені не доведеться щось робити, щоб захистити це місто від жахливих монстрів?

Ймовірність того, що мої навички будуть розкриті, відповідно зросте. Ох, коли я так думаю про це, мені ще більше не хочеться виходити.

Поки я вагався, натягуючи капюшон мантії, яку Ед надів на мене перед тим, як вийти, сам Ед, який тримав двері ззовні карети, покликав мене, ніби був спантеличений затримкою.

— Пане Аруте?

— ... йду.

Я неохоче встав.

Повільно спускаючись сходами карети, я зустрівся поглядом з кремезним демоном, який, здавалося, був міським головою.

Не знаю, чи завжди в нього було таке лице, але вираз його обличчя зараз був напруженим.

« ... Цей вираз не міг з'явитись просто так. Зрозуміло, що я йому не подобаюсь».

Він мабуть мав великі надії, що вони надішлють командира загону для захисту міста, але як він міг комфортно посміхатися, коли замість цього прибула така нечувано маленька людина.

Він, мабуть, дуже розчарований, думаючи: «Нашому місту гаплик!» або «Ти, клятий дияволе!». Можливо, його переповнює гнів.

Я не з тих людей, які достатньо нетактовні, щоб весело вітатися в такій ситуації.

Через це я тримав язика за зубами і мовчав, але, можливо, він зміг розібратися зі своїми емоціями і зробив крок уперед, чемно вклонившись.

— Ласкаво просимо до Першого міста.

І слова, що слідували за цим, були виключно похвальними.

Він сказав, що це честь, яку ніколи не відчути двічі, і що кожен у місті відчуває полегшення від візиту командира Нульового загону.

У певному сенсі похвала є похвалою, але цебула щира похвала, яка, здавалося, не була лестощами.

Я можу це гарантувати.

Цей хлопець — професіонал! Що ж до швидкого підкорення емоцій, то це не та навичка, яка виникає від одного-двох улесливих слів.

У мене не вистачало сміливості перебивати його, тому я просто дивувався сам собі. Ед швидко глянув на мене і зробив крок уперед із суворим виразом обличчя.

— Досить лестощів.

— !

Хіба ти не занадто різкий?

Я вже відчував його поганий настрій, через прибуття маленької людини, але як же він почуватиметься, якщо ця маленька людена ще й образить його?

Зазвичай у таких випадках критикують керівника, який стоїть нерухомо позаду, а не підлеглого, який діє попереду.

Як і очікувалося, очі управителя розширилися, ніби він здивувався.

Але невдовзі, як професіонал, він кивнув, приховуючи свій вираз обличчя за зухвалою посмішкою.

— Добре. Я був так схвильований безпрецедентним візитом командира Нульового загону, що вчинив грубо. Вибачте.

— Я Ед, лейтенант командира Нульового загону, Демона Арута. Якби нашою метою був огляд визначних пам'яток, я міг би вислухати вас до кінця, але, на жаль, наша мета — захистити місто, тож перейдемо до суті.

— Дякую за ваше щедре ставлення.

Коли управитель, який знову низько вклонився, а потім вчергове підвів погляд, Ед ніби став начальником, який отримував ретельні звіти.

Тримаючи ручку, він почав переглядати документи, які тримав у кареті, і ставити запитання.

— Напади монстрів були регулярними з точністю до дня, чи не так?

— Ах... не було особливої закономірності. Однак, якщо й є щось, у чому ми можемо бути впевнені, то це те, що вони знову атакуватимуть щонайменше протягом тижня.

— Наскільки масштабним був наступ і якою була їх кількість? Чи дійшло до того, що ви могли побачили, що майже всі монстри навколо атакували?

— Так, саме так. Їм також доводилося їсти, щоб вижити, тому здавалося, що всі монстри з околиць зібралися, бо на карту було поставлено їхнє виживання. Наступ був таким же страшним. Насправді, битва є битва, але було б точніше сказати, що нас сильно відштовхнули кількістю.

— Така кількість... Гадаю, вони були настільки відчайдушними... Ну, якщо кількість була великою проблемою, то вона майже вирішена.

«Майже вирішена». Мені це подобається, бо це звучить позитивно, але... чому ти кажеш це, дивлячись на мене?

Я подумав, що мені могло просто здатися, але коли наші погляди зустрілися, я відчув зловісність у його природному погляді.

Там точно щось є!

Он там? Зачекай хвилинку...

— Є щось незвичне?

Мене проігнорували!

— Замість того, щоб думати про супротивника як про монстра, здається, краще розглядати цю битву як битву на воді.

— Так, пане?

— ... так?

Досі він вів бесіду без мене, але звернувся до мене лише в подібний момент. Чого ти від мене хочеш?

Тож я тримав язика за зубами, розмірковуючи, що робити, а Ед, який тихо чекав на відповідь, знову заговорив, ніби підбадьорював мене.

— Що ви хочете зробити?

— ...

Мені немає чого сказати.

Я не планував йти шукати монстрів і потрапляти в халепу, тому просто залишуся тут і терпляче чекатиму, поки вони самі прийдуть.

Але я не міг цього сказати.

— Пане Аруте?

— ... Він сказав, що вторгнення відбудеться протягом тижня, тож нам доведеться чекати. Немає потреби виходити назовні, щоб перестріти їх.

— Тоді, в цей час члени загону...

— Ви вільні, поки монстри не нападуть. Це чудове місце, щоб випити та закупитись. Однак, якщо станеться напад, ми повинні бути в змозі негайно відреагувати.

Слова звучали так добре, що обличчя членів загону стали яскравішими.

Переконавшись на власні очі у правильності свого вибору, я вперше за довгий час з гордістю відкрив своє серце.

Він сказав, що це може зайняти до тижня, але не можна просто чекати і спостерігати, але й іншого вибору не було.

Звичайно, я б так вчинив у будь-якому випадку, сказавши їм почекати, оскільки був командиром, але це було б не дуже вдалим рішенням, оскільки рівень обурення до мене продовжував би зростати.

Тож було б краще проявити певну поблажливість у цей час і розвинути доброзичливе ставлення до мене.

Таким чином, мої шанси на виживання хоч трохи зростуть.

«Зрозуміло? Тож, якщо монстри нападуть, ви маєте спочатку захистити мене».

Поки я щасливо посміхався сам до себе, управитель, який спостерігав за нами деякий час, здавалося, подумав, що час рухатись всередину міста.

— Ми підготували місце для ночівлі. Хочете піти?

— Ох.

Від слів до дій, він дуже добре вмів ладнати з іншими. Як і очікувалося, він професіонал.

Я кивнув і глянув на членів загону, чиї очі яскраво сяяли.

— Тоді дізнайтеся місцезнаходження житла, і після цього ви вільні. Робіть, що побажаєте.

— Ваааа!

— Хай живе пан Арут!

Слухаючи оплески членів загону, я щасливо кивнув.

Так, так, розважайтеся.

Бо я теж робитиму все, що захочу.

«Давненько я не пив».

До цього міста було важко добратися. Власне, ще одне прізвисько Першого міста тут — «Місто розваг».

Речі, пов'язані із задоволенням, такі як алкоголь, азартні ігри та проституція, були репрезентативними символами цього міста!

Звичайно, тим, що привернуло мою увагу, був алкоголь.

Я був так схвильований думкою про випивку, що не міг показати цього зовні через гордість, а лише наспівував собі під ніс і слідував за управителем, який йшов попереду.