Розділ 23 — Завіса піднята (6)

— Перестаньте пити.

— Ти ворог?

— Ні.

— Хіба я не можу це випити?

— Ні, не можете. Вам вже досить.

— Навіть один ковток?

— Ні краплі.

Він рішуче прибрав усі пляшки з алкоголем зі столу та встав.

Чоловік, який бомбардував іншого постійними питаннями, незграбно почухав голову та зазирнув у свої думки.

— Ух... Я не думав, що все буде так, але вибач...

— Я радий, що ви це зрозуміли.

— Ха-ха...

Він не міг не дивитися Бену в очі.

Хіба проблема полягала не в тому, що він сам дозволив йому випити?

Бен теж це знав, тому він пильно подивився на нього, але це вже сталося. Він глибоко зітхнув, ніби змирившись, і почав ламати собі голову, як вирішити цю проблему.

«Чи варто мені покликати Еда?»

Як не крути, це було найкращим рішенням. Також потрібно покликати сюди кількох членів загону, щоб можна було швидко запобігти будь-яким непередбачуваним інцидентам.

«Треба використати комунікаційний пристрій...»

Подумавши про це, Бен зрозумів, що не взяв його з собою.

Бен, лікар, рідко виходив зі своєї кімнати в Замку Короля Демонів.

Єдине, що змушувало його покидати кімнату, це погіршення стану його пацієнта. У таких випадках не було часу брати з собою пристрій для зв'язку, тому для Бена наявність комунікаційного каменю була непомітна, майже як повітря.

Потрібно бути повністю зосередженим, щоб пам'ятати про його існування.

Звісно, він взяв його з собою як частину свого нечисленного багажу, коли покидав замок, тому він й лежав десь у його речах, на тому ж місці, куди він його і поклав перед поїздкою.

Це була помилка, яку Бен зробив не лише тому, що погано дбав про пристрій зв'язку, а й тому, що не думав, що пан Арут відішле свого лейтенанта Еда.

— ... У тебе є пристрій зв'язку?

— Що? Ні?

— ...

— Але, мабуть, він має бути у власника.

— ... мабуть, так.

Бен переводив погляд то на чоловіка, який незграбно сміявся, то на пана Арута, який все ще терся щокою об стіл.

Він не міг тягнути з собою командира Нульового загону, який став некомпетентним, але й залишити його без нагляду також було страшно... Незважаючи на всі свої побоювання, Бен вирішив, що зрештою робити.

Ого.

Він схопив чоловіка за комір.

Збентежений вираз обличчя демона заповнив поле зору лікаря.

— Брате, чому ти раптом такий грубий?

— Стережись. Знай, що якщо зробиш щось дурне, то помреш.

— Ох, добре, якщо ти збираєшся це зробити, міг сказати й лагідніше... Ой!

— Причина, чому я віднісся до тебе з повагою полягала в тому, що ця людина виявила до тебе прихильність. Але якщо ти навіть не можеш віддячити йому, чому я маю тебе поважати?

— Хто сказав, що я не виявив поваги навзаєм?

Чоловік здивовано подивився на Бена та відступив, ніби почув відповідь, якої було достатньо.

***

Я все одно не мав наміру чіпати його. Я просто побачив можливість і спробував прокрастися до мішка з грошима.

Хіба це входило до категорії «дурних трюків»?

Хіба це не дрібниця порівняно з вживанням наркотиків?

Якби план Майла був успішним з самого початку, мені б не довелося втручатися.

«Це точно моя робота — прибирати за цим клятим покидьком».

Якщо розсердитись раніше, ніж розізлиться хтось інший, його гнів вщухне.

Зокрема, чим більша власна емоційність, тим швидше зникає гнів супротивника, а його місце займає збентеження, тож я кілька разів рятував свого друга від небезпеки, використовуючи цей метод.

Інша особа, яка ніяк не могла знати, що це побиття було сплановано, була б збентежена, тоді можна було підійти до неї під приводом вибачення за дурного товариша та обікрасти її.

У будь-якому разі, хай прибуток і отримає той, хто врятував його від невдалої спроби нажитися, Майлу нічого буде сказати, тож це непогана угода для нього, враховуючи, як це дратувало.

Але було щось трохи дивне в цьому опоненті.

Можливо, він відчув підступ?

Спочатку я не планував стільки пити.

Саме тоді, коли ми піднімалися на другий поверх, обійнявши одне одного за плечі, я спробував потайки витягнути трохи грошей, але...

«Я відчув себе не в своїй тарілці».

Тож я дав цьому хлопцю алкоголь, поки той не сп'янів.

Довелося викласти чималеньку суму, але поки я міг дістати мішечок з грошима з його поясу, це не було б такою вже й великою втратою, тому я говорив і діяв без вагань.

Але тепер.

Чоловік із білим волоссям і червоними очима поклав голову на стіл.

Це виглядало абсолютно беззахисно, тож чому?

«Чому я досі почуваюся винним?»

Але більше не можна було це відкладати.

Щоб відіслати охоронця, я навмисно вдав, що не маю каменю зв'язку, але якщо мені все ще не вдасться вчинити крадіжку, моя репутація в цьому світі буде зруйнована.

Оскільки ця можливість більше ніколи не повториться, я став пильнішим, ніж будь-коли, і непомітно й швидко простягнув руку до талії жертви.

Ого.

— !

Мене спіймали.

Я подивився на своє зап'ястя, яке перехопили, з виразом нерозуміння того, що сталося.

Зап'ястя міцно тримали.

Коли провів поглядом по білій руці, що тримала його, то побачив обличчя чоловіка, який дивився прямо на мене з усмішкою на губах.

— Ти ворог?

— ... ні.

Мені ледве вдалося облизати губи.

Розум вже давно перебував у хаосі.

Як? Навіть якщо це так не виглядало, я міг впевнено сказати, що мої навички крадіжки були відмінними.

Звідки він дізнався і спіймав мене, ніби відчувши щось підозріле? Чи варто мені спробувати забрати гроші силою?

Поки я про це думав, надворі раптом стало шумно.

Дін-Дін-Дон!

Задзвонили дзвони, що сповіщали про напад.

— Це монстри?

— Час нападу.

Не було жодного хвилювання.

Зрештою, задля захисту міста прибуло підкріплення.

Але проблема полягала в тому, що його охоронець підбіг, ніби закінчив спілкування по каменю зв'язку.

Побачивши, що він швидко наближався, я звузив брови.

Чорт забирай, шанс був втрачений.

— Пане Аруте, прокиньтесь! Це монстри!

— Гм, ти ворог?

— Ці монстри — ваші вороги.

***

Коли Бен відповів, він подумки зітхнув з полегшенням.

Мабуть, не слід було цього говорити, але час був вдалий.

Навіть попри те, що він був вже дуже п'яний, якби він не побачив достатньо крові, командир Нульового загону перейшов би до наступного рівня сп'яніння, навіть не зробивши більше жодного ковтка.

У такій ситуації напад монстрів відбувся дуже вчасно.

— Ед та решта чекатимуть зовні. Ходімо вниз.

Бен, який називав членів Нульового загону «рештою», поспішно допоміг Аруту підвестись.

Він теж хотів якомога швидше спуститися на перший поверх, але атмосфера була дивною.

Демони в барі один за одним повставали зі своїх місць.

Вираз обличчя Бена повільно затвердів, бо кожен міг зрозуміти, що їх спроба заблокувати сходи не мала добрих намірів.

Тим часом командир Нульового загону, пан Арут, все ще посміхався.

— Ти ворог?

— Схоже, що і наркотики, і спроба кишенькової крадіжки не вдалися. Отже, ви хлопці, вирішили, що ми — ваша здобич, так?

— ...

Чоловік насупився, але закрив рота, ніби йому було нічого сказати.

Коли ніхто не відповів на його запитання, Деон повільно нахилив голову і знову відкрив рота.

— Ти ворог?

— ...

— Я сприйму це як позитивну відповідь, тому більше нічого не кажи пізніше.

— ...

— Ворог?

Коли відповіді все ще не було, його сміх посилився. Водночас голос також набирав сили.

У будь-якому разі, він лише п'яниця. Лише з одним охоронцем.

На їхніх губах залишалася глузлива посмішка.

— Ну, якщо ви віддасте мені гроші з вашого пояса, я можу бути просто клієнтом у барі.

Усі чітко бачили, скільки вони виграли в гральному домі.

На жаль, більшість присутніх у гральному залі знайомі один з одним.

Вони іноді обкрадали кишені популярних клієнтів, ніби змагаючись один з одним, а іноді працювали разом, щоб вкрасти гроші.

Вони ніяк не могли просто відпустити когось, хто змів таку гору золотих монет.

Їх лише двоє, і вони дуже легка здобич.

Але невже страх паралізував розум?

— Пхах хах...

— ?

— Хахаха! Ахахахахаха! Хе-хе-хе...

Біловолосий чоловік почав реготати, як божевільний.

Він закинув голову назад і вибухнув сміхом, але в якийсь момент перестав сміятися і сказав з серйозним обличчям.

Кинджал обертався в його руці, ніхто не помітив, коли той його вийняв.

— Ворог.

***

Звук старих дерев'яних сходів, що руйнувалися, перекривався звуком важких кроків.

Чоловік із білим волоссям, а точніше, червоним від крові, з гаманцем на поясі неквапливо спускався на перший поверх.

Хоча гаманець було так добре видно, ніхто на першому та другому поверхах не міг його зупинити. Ні, вони навіть не могли підійти близько.

Ті, хто бачив його жорстокість своїми очима, були налякані, а ті, хто не був свідком цього, збожеволіли від вигляду демона, що посміхався, вкритий кров'ю.

Серед них був чоловік, який бачив усе це на власні очі і навіть пив з ним до цього, стояв там, тремтячи, ніби його прибили цвяхами до підлоги.

Не тому, що сталась різанина.

Він убив лише одного.

Але.

«Те, як жорстоко він це зробив».

Все сталося миттєво.

Якраз коли він подумав, що біловолосий юнак, який марнославно сміявся, ворухнувся, майже одночасно з цим його кинджал встромився в плече хлопця, який зареготав першим із групи.

Це було швидко.

Перш ніж він подумав про це, чоловік вже опустив кинджал. Кров бризнула на його обличчя, супроводжуючись жахливим хлюпаючим звуком, але йому було байдуже.

Натомість він розрізав м'язи на обох руках опонента, зробивши його нездатним чинити опір, а потім почав рубати супротивника з маніакальною посмішкою, ніби прагнув його крові.

Неважливо, було це обличчя, живіт, руки чи ноги, він просто посміхався і без вагань різав, ніби встромляв ніж у землю. Видовище було таким жорстоким.

Коли він зупинився, його колись білосніжне волосся стало червоним.

І тоді чоловік зрозумів, чому той зупинився.

«Шматувати вже було нічого».

Труп був розірваний на шматки, і його початковий стан невпізнанний.

Неможливо навіть було сказати, коли той хлопець перестав дихати, але інстинктивно було зрозуміло, достатньо було лише поглянути на нього.

«Ох, якщо атакую, закінчу точно так само».

Ті, хто заблокував сходи, здавалося, також це відчули і почали відступати. Чоловік кивнув, дивлячись на стежку, яка природно відкрилась перед ним.

Здавалося, що він помер, відчувши весь біль, який тільки можна відчути за життя.

Оскільки ми живі істоти, природно воліти померти якомога безболісніше. Принаймні ніхто не хотів би померти таким чином.

У задушливій тиші юнак спускався сходами, тримаючи кинджал, з якого стікала кров. За ним йшов чоловік, який виглядав як ескорт, але це його вже не дуже турбувало.

Це був просто формальний супровід.

Або, можливо, він відігравав певну роль у контролі сплячого звіра, щоб той не прокинувся.

Демон йшов за ним, ніби одержимий.

Звичайно, він не слідував за ним уважно. А йшов лише для того, аби тримати його в полі зору.

І що впало йому в око, так це демони на першому поверсі, які відчайдушно намагалися уникнути повторення ситуації, хоча, ймовірно, й не бачили досконало, що сталося на другому поверсі.

Звичайно, знайдуться ті, хто крадькома підглядав. Однак, очевидно, що таких дуже мало. Подивіться на цю атмосферу.

«Все повністю охоплено нею».

Задушлива тиша огорнула всю будівлю.

По шкірі бігали мурашки.

Убивши лише одного, цей чоловік подолав кількісну перевагу та перевернув ініціативу на свій бік.

Це було інстинктивно чи з певним наміром?

Ну, так чи інакше, результат один, тож яке це мало значення зараз?

Атмосфера була тихішою, ніж будь-коли, але відчуття було схоже на переддень бурі, і чоловік не міг рухатися далі і просто заплющив очі.

— Я протверезів.

— Отже... це так?

Бен відповів із шокованим виразом обличчя.

Якби хтось став свідком чогось подібного або зробив це сам, мабуть теж протверезів. Швидше, було б дивовижно побачити стільки крові і все ще бути п'яним і напівсонним.

Він не був проти коротких слів. Бо таке траплялося не раз і не два.

Командир Нульового загону мав звичку розмовляти неформально, коли пив або серйозно вступав у бій.

Деон провів пальцем по крові на кинджалі та попрямував до дверей. Потім, ніби щось зрозумів, він на мить зупинився і кудись подивився.

— Хік!

Майл, який ховався в кутку, поспішно відступив.

Їх погляди зустрілися!

***

Хотілося, щоб йому це лише здалося, але чоловік, весь у крові, явно дивився на нього своїми блискучими червоними очима.

Щойно він відчув загрозу своєму життю, жаль нахлинув на нього, немов хвиля.

«Це божевілля. Чому цей хлопець мене помітив!»

Бен ніяк не міг не помітити погляду командира Нульового загону, спрямованого на того демона.

Божевільний, який наважився запропонувати Аруту напій з наркотиками.

Якби він тільки знав, але він не був в курсі, але це не привід для того, аби вибачати його, оскільки це вже впало пану Аруту в око.

Однак...

Бен звузив брови та сказав.

— Немає потреби витрачати час на такого хлопця. Якщо ви просто накажете мені, я...

— Ні.

Деон одразу ж перебив Бена, повільно повернувся та підійшов до Майла.

Хоча він явно йшов неспішно, він миттєво опинився поряд, повільно опустився на коліно, подивився на нього та посміхнувся.

— Ти наркоман.

— Так, так!

— Якщо ти не хочеш померти...

— ...

— Дай мені всі препарати, що маєш.

— ... що?