Розділ 24 — Завіса піднята (7)

Чекаючи, поки командир вийде з будівлі, Ед на мить втратив дар мови від ситуації, що розгорталася перед його очима.

Бо що ж, заради всього святого, сталося всередині?

Він байдуже поглянув на пана Арута, який недбало пригладжував своє закривавлене волосся, а потім швидко перевів погляд, щоб зазирнути всередину будівлі.

Наміром було перевірити, скільки людей було вбито, але його увагу привернула несподівана сцена.

«Тіл немає...?»

Очевидно, якщо пролилася така кількість крові, це була ознака різанини.

Хоча панувала дивна тиша, принаймні на першому поверсі крізь вікно не було видно трупів.

Зрештою, Еду не залишалося іншого вибору, окрім як запитати прямо, тому заїкаючись він відкрив рота.

— Що сталося... Ні, кров на вашому тілі тільки що...

— Це не кров пана Арута.

Бен відповів за нього. На мить це розізлило Еда.

Невже він думав, що той запитав, бо не знав цього?

Якби Ед навіть не був здатен відрізнити, чи кров на тілі належать його власнику, чи була вона чиєюсь ще, то взагалі б не отримав посаду лейтенанта.

Тому, щойно Ед стиснув зуби і збирався знову заговорити, вираз Бена привернув його увагу.

Втомлений вираз.

Таке обличчя було переважно у тих, хто бачив битву пана Арута особисто.

Оскільки його лице теж часто приймало схожий вираз, Ед швидко зрозумів, що це означало.

— А.

«Так, ось що. Як я міг забути?»

Він був так поглинутий спокоєм, що на деякий час забув про це.

Стиль бою командира Нульового загону.

Чи є взагалі відповідь на це запитання, адже він сприйняв це за звичайний бій, не врахувавши його стиль бою, який суттєво відрізнявся від стилю інших командирів загонів?

Як він міг про це забути?

Деон, проігнорувавши приголомшений вираз Еда, продовжив витирати долонею кров, що бризнула на його щоку, і висунув язика, щоб обережно злизати її.

Еда налякала незвична посмішка на його обличчі та червоні очі, в яких знову почало з'являтися божевілля, тому він дістав хустку та простягнув її.

— Витріться цим.

— Немає потреби цього робити. Ми ж все одно збираємось на битву, хіба ні?

— Хіба кров не закриває вам огляд? Будь ласка, хоча б витріть обличчя.

— Гм.

На щастя, більше відмов не було.

Ед, який стурбовано подивився на свого начальника, який слухняно взяв хустку та витер обличчя, випрямив поставу, думаючи, що їм потрібно швидко дістатися до поля бою, перш ніж щось ще станеться.

— ... Я думаю, нам слід поспішити та дістатися до стіни. Кажуть, що цього разу масштаби атаки зовсім інші.

— Гадаю, це не має значення. Важливо те, чи мають ті монстри емоції?

— Однозначно мають.

— Я знаю.

Пролунав сміх, ніби запитуючи, чи не надто той завзятий.

Хоча слова були явно сповнені сміху та грайливості, Ед одразу ж схилив голову, замість того, щоб розслабити суворий вираз обличчя, ніби йому вказали не бути таким впертим без причини.

Коли він вперше став лейтенантом командира Нульового загону і коли вперше побачив свого начальника таким, Ед був украй спантеличений.

Він точно був тією ж людиною. Але й зовсім іншою одночасно.

Деякий час Ед розмірковував, не знаючи, яку позицію зайняти і як поводитися зі своїм начальником, чия особистість була повністю протилежною тій, що він демонстрував досі. Він дійшов простого висновку, що хвилюватися було марною тратою часу.

З самого початку не було потреби турбуватися.

Все, що йому потрібно було зробити, це відповідати його поведінці.

Зміна характеру не змінює саму особистість.

Оскільки спогади були все ще цілими, можна просто думати про себе як про людину, яка має справу з надзвичайно примхливою істотою.

І було правильно поставитися до нинішнього командира Нульового загону з більш ретельною увагою, ніж будь-коли.

Якщо поставитися до нього легковажно та піти проти його волі, він цього не пробачить.

— Вибачте.

— Все гаразд. А як щодо моєї зброї?

— Ось вона.

Ед простягнув кілька кинджалів та піхов, які можна було носити на тілі.

Деон прийняв їх так, ніби звик користуватися ними, і почав вдягати їх один за одним.

Закріпивши загалом шість кинджалів, по одному на кожному зі стегон, два на поясі і два на спині, він востаннє глянув на мантію у руках Еда, але не взяв її.

— Наш ворог не людина, тому мантія не потрібна.

Чорна тканина майоріла на вітрі.

Деон, який ішов, перевіряючи, чи нічого не бракує, на мить зупинився та озирнувся.

Демони всередині будівлі дивилися на них з приголомшеними обличчями.

Почувся голос, який нечітко згадував про командира Нульового загону, тож, схоже, вони з'ясували, ким він насправді був.

«Ну, це насправді не має значення».

Спостерігаючи, як кожен з них відвертався, щойно зустрівшись із ним поглядом, він одразу посміхнувся та обернувся.

Перш ніж усвідомити це, у червоних очах промайнуло божевілля, що змусило його відчути якийсь дивний сморід просто від погляду на них.

Натомість, Деон, з веселою посмішкою на обличчі, витягнув кинджал з пояса.

— Ходімо.

***

Я розплющив очі.

Переді мною були незграбно вишикувані в ряди солдати.

Коли я трохи розширив свій огляд, то побачив безмежні небеса, що простягалися позаду мене.

За мить я втупився в ясне небо, яке не пасувало полю битви, де мало відбутися свято різанини, а потім знову опустив погляд.

«Я» стояв на подіумі.

Поглянувши на солдатів, які приховували свій страх, напругу, тривогу та невдоволення за кислими виразами обличчя, «я» мовив:

— Передовий загін здебільшого буває двох категорій.

«Я» підняв два пальці, вони мовчки підняли голови.

— Перша — справжній авангард, який з великою силою прориває пастки, топче ворогів і піднімає бойовий дух союзників. Друга — так званий м'ясний щит, який виявляє пастки своїм тілом і відбиває атаки могутніх ворогів. Якщо мене запитати про нашу роль, я б сказав, що ми відносимось до другої категорії.

Вигляд хлопців, що скреготіли зубами, відображався в моєму полі зору.

Можливо, вони захочуть це спростувати. Можливо, захочуть заволати «Ні!» та кинути купу прокльонів в мій бік. Але «я» був впевнений, що вони і так добре знали, що це правда.

«Я» не так давно піднявся до командира із позиції звичайного солдата. І воїни це розуміли.

Тут не було нікого, хто був би достатньо безсоромним, щоб заперечувати моїм словам.

Тому «я» спокійно відкрив рот перед тими, хто мовчав.

— Усі присутні брали участь у битвах раніше, тому ви, ймовірно, добре знаєте атмосферу поля бою. Не думаю, що хтось з вас її забув. Крики та зойки чути звідусіль, звуки вибухів і брязкіт зброї постійно лунатиме полем бою, брудна земля, просякнута кров'ю та забарвлена в червоний колір. І «божевілля», яке пронизуватиме все наскрізь.

— ...

— Будуть ті, хто чинитиме опір божевіллю, яке намагатиметься охопити їхні розуми, а також будуть ті, кого поглинуть. Тож я скажу вам зараз.

Дивлячись в їх очі, здавалося, що вони знали, що я збирався сказати.

Вони, мабуть, очікують чогось нудного на кшталт «не дозволяйте божевіллю поглинути вас».

Це кумедна думка.

«Я» зміг вижити у цьому божевільному місці з цим абсурдно слабким тілом.

Ніяк не можна було очікувати, що з вуст такої людини, вийдуть подібні банальні слова.

— Дозвольте божевіллю вас поглинути.

Запала крижана тиша.

«Я» промовив це, чітко демонструючи своє кипляче божевілля до цих солдатів зі здивованими виразами обличчя, ніби вони не вірили своїм вухам.

Дехто був шокований божевіллям, що переливалося в моїх очах та виразі обличчя. Дехто ледве зупинив себе, щоб не відступити назад.

— Але не слід робити це недбало. Сходьте з глузду повністю. Розуму має залишитися рівно стільки, щоб розрізняти друга від ворога.

Фраза «не дозволяй божевіллю поглинути тебе» стосувалась лише лицарів або тих, хто мав належні навички володіння мечем.

Чим би допомогла збережена розсудливість тим, хто не зміг опанувати навіть мізерні навички бою?

З давніх часів дикі тварини повинні бути спокійними, щоб успішно полювати на здобич, але здичавілих овець важче зловити, ніж тихих.

Ми були просто вівцями, і, на мою думку, був лише один спосіб вижити в цьому місці, повному диких хижаків.

— Не залишайте труп цілим. Навіть якщо ви вважаєте, що перед вами мрець, не припиняйте його рубати; розріжте йому черево та вийміть внутрішні органи. Зупиніться лише тоді, коли відчуєте, що його не можливо знівечити більше.

Погляд, яким вони дивились на мене, був змучений і втомлений.

Це не було смішно, але це просто слова, які змушують задуматися.

Якщо вийти на поле бою з незграбним мисленням, загине сотня людей.

Я став лідером не тому, що хотів, але оскільки я опинився на цій посаді, я не мав наміру дозволяти солдатам під моїм керівництвом гинути.

Річ не в відповідальності. Якщо «я» втрачу усі свої війська, доведеться хвилюватися про наслідки.

Що залишиться командиру, який втратив усіх своїх підлеглих?

Якщо це такий хлопець, як я, у якого немає запасного плану, голова точно полетить з плеч.

Як я виживав так довго? Я що, просто маю померти через цих покидьків?

— Ви, хлопці, здається, забули, де ви знаходитесь. Схаменіться!

Я не можу з цим примиритися, бо це несправедливо.

Здивовано розплющивши очі, вони звернули погляди на мене.

«Я» дивився прямо в кожне з цих облич і крикнув злим голосом.

— Як думаєте, вороги розмахуватимуть мечами, вдивляючись в супротивника? Якщо ви крикнете, що вас силоміць сюди притягли, як думаєте, вони зважатимуть на це? Якщо тут є хтось, хто хоче піднятись сюди та поставити під сумнів мораль, виходь негайно. Я особисто кину тебе ворогам під ноги, щоб ти міг обговорити її з ними!

Подув прохолодний вітер.

Я чув звук піску, який розніс вітер. Я чув, як шелестить опале листя та тремтять гілки дерев.

Тиша запала на відкритій рівнині, тож усі ці звуки було чітко чутно.

— Ми слабкі. І це поле бою, де слабких знищують. Скільки існує способів вижити, на вашу думку, в такому місці?

Хіба ви ще не усвідомили, що не в тій позиції, щоб вирішувати, що добре, а що погано?

З такої токи зору, це був вирок.

«Я» продовжував говорити повільно, але відповіді не було, тож був не впевнений, чи почули мене.

— Наскільки мені відомо, існує лише один метод, який можуть використовувати ті з нас, хто не може битися чи залишити поле бою — «Психологічна війна».

Йшлося про те, щоб вселити «страх» в ворогів.

Не дозволяйте їм бездумно атакувати вас. Щоб ви не могли недбало відбиватися своїм мечем.

То як нам вселити страх?

— Відчуття чужості. Змусьте їх почуватися не в своїй тарілці. Відчуття відчуженості на полі бою зрештою призведе до страху, незалежно від процесу. Страх притупить відчуття контролю власних кінцівок ворога, зрештою завадивши йому правильно використовувати свої навички. І тоді ми будемо зносити цим хлопцям макітри!

Так, ми станемо гієнами на полі бою.

Не думайте, що я боягуз. Хіба боягузтво не є важливою частиною виживання?

А тепер, гадаю, час обговорити, як змусити ворогів почуватися відчужено, тож повернімося до початку.

— Існує лише кілька способів створити відчуття відчуженості в цьому обмеженому просторі, який називається полем бою. Насправді, є лише одне, що ми можемо зробити. Для початку, дозвольте мені розповісти вам про це.

Я підняв руку, яка була ретельно обмотана білими бинтами аж до кінчиків пальців.

— На полі бою, повному істот, вкритих кров'ю та пилом, можна залишатися чистим.

Цього разу я махнув білим плащем, який мені спеціально видали.

— Або можна вкритись достатньою кількістю крові, щоб виділятися навіть серед закривавленого та запиленого натовпу.

Оскільки нам доведеться валятися по підлозі, щоб уникати меча, ми ніяк не зможемо зберегти чистоту, тому зрештою можна використати лише один метод.

«Я» засміявся, дивлячись на мовчазних солдатів з ще похмурішими обличчями, мабуть, вони зрозуміли, що в них не було вибору.

Це був сміх, навіть одна думка про який, викликала присмак крові в роті.

— Ми вкриємось кров'ю з ніг до голови. Це покаже жорстокість, з якою не зможуть змагатися навіть ті, хто звик до війни. Посміхатимемось і розмахуватимемо мечами так, що від одного погляду на нас у ворогів мурашки по хребту пробіжать. Також буде добре показати захват від битви.

Одним словом, будьте поглинутими божевіллям.

Кожен, хто тікатиме, стане мішенню.

Однак божевільна істота, яка бездумно атакуватиме, стане об'єктом уникнення.

— Скажу ще раз. Ми не можемо бути «справжнім передовим загоном».

— ...

— Але я також не хочу бути м'ясним щитом. Тож ми схожі, але йдемо різними шляхами.

Чи згадував я, що справжній авангард піднімає дух наших військ?

Тоді ми...

— Ми знизимо натиск ворога.