Розділ 27 — Новий Герой (2)

Звісно, вбивця вже стикався з подібною ситуацією раніше, тому його розум був спокійним і незворушним.

«Якщо зброя не працює, варто використати пастку».

Він витяг срібну нитку, зроблену зі шкіри монстра. Вона була досить гострою, щоб порізати від одного дотику, якщо сильно натягнути її.

Підійшовши до місця, куди прямував Нульовий командир, він розтягнув срібну нитку і почав чекати на його швидку появу, але він раптово зупинився. А потім роздратовано зітхнув.

Навіть не варто було говорити це вголос, щоб зрозуміти.

«Він помітив».

Не могло бути збігом обставин, що він зупинився прямо перед пасткою.

Вона була точно чимось таким, що важко побачити неозброєним оком, тож важко повірити, що він виявив її ось так просто, навіть попри те, що все його тіло було повністю вкрите мантією та чорною тканиною. Зрештою, він мав неймовірні навички, чи не так?

Поки чоловік нервово спостерігав, якою буде його реакція, той роздратовано стояв якусь мить, потім обернувся і схопив випадкового солдата.

— Ти знаєш, де Ед?

— Він, мабуть, у казармах. Хочете, щоб я його покликав?

— Ні, я сам піду до нього.

Він намагався викрити існування порушника?

Вбивця має негайно звідси вибиратися.

Тепер, коли він дізнався, що навички Нульового командира не є повною брехнею, це не означало, що він більше нічого не довідається, якщо продовжить в тому ж дусі.

«Але...»

Це було так ніяково.

Це була безпідставна впевненість, що зможе дізнатися щось ще.

Хоча він і знав, що ця впевненість була найнебезпечнішою, вбивця не міг здатися через непереборний жаль і погнався за ним.

— Еде.

— Пане Аруте?

Коли командир Нульового загону пройшов в намет, вхід до якого був прикритий, елегантний чоловік, що сидів перед столом, підвівся із здивованим виразом обличчя.

Вбивця одразу ж впізнав його, бо бачив його обличчя в документах про головних постатей армії Короля Демонів.

«Ед, лейтенант Нульового загону».

Чоловік, якого згадували як кандидата на посаду командира загону.

Двоє небезпечних людей зібралися в замкнутому просторі. Ризик бути спійманим подвоївся або навіть потроївся, тому вбивця ще більше занервував і затамував подих.

На щастя, ніби нічого не помітивши, командир Нульового загону сів перед лейтенантом і недбало відкрив рота.

— Ти щось знаєш про нового Героя?

Вбивця думав, що вони говоритимуть про порушників, але чому мова зайшла про Круеля?

«Що ви плануєте зробити?»

Він усвідомив, що Круель особисто наказав відправити вбивць за ним?

Але як? Це міг бути наказ Його Величності, або це могло статися за свавільним рішенням одного з підлеглих Круеля.

Холодний піт стікав по спині найманця. Він повільно видихнув і зосередився на їхній розмові.

— Ні. Я чув, що командирка Другого загону зараз проводить розслідування. Оскільки він завжди у шоломі, ми не можемо розгледіти його обличчя, і єдине, що відомо, це те, що він чудово володіє мечем...

— ...

— Вибачте.

— Ні, дякую. А як щодо цього?

Хоча він і не бачив його очей, бо вони були прикриті мантією, вбивця міг сказати, що погляд командира Нульового загону був зосереджений на пляшці на столі.

Ед, мабуть, відчув те саме, тому встав з коротким вигуком «Ах!» Потім він вийняв ще одну склянку з сумки, що лежала збоку, поставив її перед собою і сказав:

— Це алкоголь. Хочете випити?

— ... А мені можна?

— Так, це зона бойових дій. Легкі напої для розслаблення — це нормально.

— Якщо ти так кажеш.

Командир загону взяв пляшку в руки.

Щойно склянку наповнили алкоголем і підняли в повітря, вбивця кинув маленький камінчик, який носив у кишені, у куток казарми.

Саме так.

Тихий, але чіткий звук пролунав у казармі. Обидві голови одночасно повернулися в один бік.

Так, прямо зараз.

Він клацнув пальцями та підлив отруту у склянку, яку поставив командир Нульового загону. Бонусом в склянку Еда теж потрапило.

— Що це був за шум...

— Здається, це речі в сумці видали цей звук. Я ж щойно дістав склянку звідти.

— Справді?

Командир Нульового загону, здається, також подумав, що це не щось підозріле, тому підняв склянку та підніс її до рота.

Потім він злегка нахилив її, але поставив назад, перш ніж рідина досягла краю склянки і торкнулась його губ.

— Еде.

— Так, пане Аруте.

— Тут хтось був?

— Ні. Крім вас, сюди ніхто не заходив.

— Дійсно...

Серце вбивці стиснулося.

Йому справді потрібно піти якнайшвидше. Якщо він залишиться тут ще хоч на трохи...

Він тихо відступив, підданий сильному спонуканню чогось, не зрозуміло, чи був це розум, чи інстинкт.

Ніби очікуючи цього, ніжний голос залунав позаду нього.

Це був спокійний голос, який ніби говорив, що когось на кшталт нього можуть спіймати будь-якої миті.

— Тут забагато надокучливих мух.

Не існувало жодного дурня, який би не зрозумів значення цих слів.

Ед напружився і встав. Майже одночасно вбивця також поспішно відступив.

Якщо битися тут, то неминуче чекатиме програш.

У нього була причина повернутися живим.

«Я маю доповісти».

Навички командира Нульового загону — не фальшивка.

«Їх достатньо, щоб мати справу з вбивцями...»

***

— Це... командирка Дев'ятого загону?

Саме це я рефлекторно запитав, коли побачив тіло командирки Дев'ятого загону.

Моє обличчя, мабуть, побіліло, коли я побачив його.

Командирка Дев'ятого загону, яку я знав, явно була демоницею з прямим чорним волоссям. Вона була досить веселою, тому я вважав її досить позитивною особою.

Де серед «цього» було пряме чорне волосся?

Де знаходилось обличчя з веселою посмішкою?

Переді мною був лиш шматок м'яса.

На мить я навіть втратив дар мови, дивлячись на це, не більше не менше.

Спочатку я був спантеличений, шокований, а найголовнішим почуттям було занепокоєння.

«Невже це станеться і зі мною також?»

Ні. Якщо я візьму участь у цій битві, це обов'язково станеться.

Тут був Герой і все таке, але я просто хочу повернутися живим.

Я дуже відчайдушно хочу повернутися.

Ніби тікаючи, я вийшов з намету, де лежало тіло. Я вийшов так швидко, що мало не спіткнувся об камінь.

— Що це за камінь...

Хіба тут навіть дороги не прибирають?

Принаймні дороги всередині військового табору потрібно розчищати.

Навіть коли моє розчарування невпинно зростало, я озирався в кожен куточок табору, щоб знайти місце, де можна сховатися.

Потім, на мить, зупинився, ніби прокинувшись від гіпнозу.

«Це просто неможливо».

Ледь чутне зітхання зірвалось з вуст.

Власне, я знав про це. Як можна сховатися в ситуації, коли навколо стільки очей?

«Але я не можу стояти на місці».

Рішення було швидким.

Якщо не було гарного рішення, то слідувало наступне, найкраще із менших зол.

Якщо не можна втекти чи сховатися, варіантів залишалося небагато.

Я схопив випадкового солдата неподалік і спитав.

— Ти знаєш, де Ед?

— Він, мабуть, у казармах. Хочете, щоб я його покликав?

— Ні, я сам піду до нього.

Я залишив хлопця, який сказав, що може піти зі мною, але це ж не дресирування дворняги, щоб я тягав його повсюди з собою.

Казарма, в якій був Ед, була недалеко.

Коли я зайшов всередину, Ед, який сидів за столом, встав і звернувся до мене, ніби здивувався.

Коли він запитав із якою справою я прийшов, я одразу відповів.

— Ти щось знаєш про нового Героя?

— Ні. Я чув, що командирка Другого загону зараз проводить розслідування. Оскільки він завжди у шоломі, ми не можемо розгледіти його обличчя, і єдине, що відомо, це те, що він чудово володіє мечем...

Чорт забирай. Як же я виживу без настільки важливої інформації?

Я ламав голову, намагаючись знайти інший вихід, але, мабуть, він подумав, що я розлютився. Ед, який уважно мене оглядав, повільно опустив голову.

— Вибачте.

— Ні, дякую.

Здається, демони навколо мене добре вміють вибачатися, коли це не їхня провина. Я навіть не думав, що це може спричинити ще більший тиск.

У будь-якому разі, я подумав, що атмосфера починає ставати незручною, тому відвів очі та знайшов іншу тему для розмови.

Моя увага зосередилась на пляшці на столі. Крім того, біля неї стояла наполовину повна склянка, з якої, здавалося, щойно пили, хизувалася своєю присутністю, ніби просячи мене подивитися на неї.

« ... алкоголь? Ого...»

Ти не дозволяв мені випивати, але пив сам, так?

— А як щодо цього?

— Ах.

Він коротко вигукнув, повернувся в бік, де лежала його сумка, і одразу ж дістав склянку.

Він люб'язно поставив її переді мною та сказав:

— Це алкоголь. Хочете випити?

Здається, все дивно змінилося? Хіба тобі не варто спочатку запитати, чи хочу я випити, а вже потім діставати склянку?

Але Ед знав мене надто добре.

Який дурень відмовився б від алкоголю, який забороняють йому вільно пити?

Звісно, здавалося надто очевидним так швидко погоджуватися, тому я відкрив рота, ніби вагаючись.

— ... А мені можна?

— Так, це зона бойових дій. Легкі напої для розслаблення — це нормально.

— Якщо ти так кажеш.

Моє обличчя було закрите, тому я міг посміхнутися, не приховуючи цього, і схопив свій напій, навіть не чинячи опору.

У ту мить, коли Ед налив напій і віддав його мені.

Це сталось.

Тихий, але чіткий звук невідомого походження вдарив у мої вуха.

Я рефлекторно повернув голову, щоб знайти джерело звуку. Але переді мною був лише простір, який не здавався підозрілим.

— Що це був за шум...

— Здається, це речі в сумці видали цей звук. Я ж щойно дістав склянку звідти.

— Справді?

Я не помилився. На мить мені здалося, що в мене галюцинації.

Я відчув полегшення і підніс склянку до рота. Але перш ніж я встиг нахилити її до кінця, я зупинився. Тильна сторона долоні ніби горіла, коли я поставив склянку.

Я по-дурному мало не випив її, навіть не знявши тканини, що закривала нижню частину обличчя.

«Це ніяково».

Цікаво, чи Ед подивився б на мене як на ідіота. Важко думати патетично.

... Варто змінити тему.

Я приховав своє збентеження і якомога спокійніше покликав Еда.

— Еде.

— Так, пане Аруте.

— Тут хтось був?

У нього є власне життя, тому не було б дивно, якби він зустрічався тут з кимось.

Тож, щоб змінити тему, варто скористатися цією нагодою поговорити про нього. Можливо серед солдатів тут був його колишній колега, чи щось таке.

Але, на жаль, у Еда було дуже чисте особисте життя.

Воно настільки чисте, що тут ніхто навіть не був з ним близькими друзями.

— Ні. Крім вас, сюди ніхто не заходив.

— Дійсно...

Який жалюгідний хлопець.

Я клацнув язиком подумки та насупився, дивлячись на нього жалібним поглядом.

Мухи, що дзижчали відтоді, як я зайшов у намет, були такими надокучливими, що це зводило мене з розуму.

Звичайно, це зона бойових дій, тому цілком природно, що круків і мух тягнуло сюди, але, можливо тому, що минуло так багато часу з мого останнього візиту на поле бою, що я ніяк не можу до цього звикнути.

Я відчував, що не можу висловити це роздратування вголос, тому зрештою сказав це невимушеним тоном.

— Тут забагато надокучливих мух.

— !

Здавалося, Еда щось стурбувало в моїх словах, і він схопився зі свого місця. Коли я побачив цей затверділий вираз обличчя, то був внутрішньо шокований.

Чому ти це робиш? Я ж не був набридливим, правда? Я використав належні шанобливі слова, і не було жодних проблем з тоном голосу, чи не так?

Він крокував по казармах і заглядав в кожен куточок. І нарешті, він підняв свою склянку зі столу, на мить зосередився, ніби використовував магію, а потім покликав тих, хто був зовні, з холодним, суворим виразом обличчя.

Він заговорив тихо, розчавлюючи склянку в руці.

— Тут був зловмисник.

Алкоголь стікав з його долонь разом з уламками скла.

Після цього зчинився галас.

Бен, який прибіг, почувши новини, побачив розбите скло та рідину на підлозі та дорікнув Еду, мов що він буде робити, якщо всі докази будуть знищені. Він взяв склянку, що все ще була в моїй руці, та перевірив її вміст на отруту.

І щойно було виявлено, що в ній містилась смертельна отрута, військовий табір був перевернутий догори дном під командуванням командира Першого загону Джайкара.

Усіх солдатів перевіряли, а ті, чию особу було підтверджено, бігали навколо в пошуках зловмисників.

Крім того, я отримав вибачення від Еда, який сказав, що йому шкода, що він не помітив цього заздалегідь...

— Хоча ви подали мені сигнал, я не одразу зрозумів цього. Вибачте.

Ні, я теж нічого не помітив! Який сигнал я тобі подав...? Як ти взагалі це помітив? У будь-якому разі, дивний ти хлопче.

Ну, в будь-якому разі, було лише одне, що я міг сказати в цій ситуації.

— Все гаразд.

Це слова, які постійно крутяться в мене на язиці, з моменту як я опинився в Замку Короля Демонів.

Якби я справді знав заздалегідь про отруту, я б прийняв вибачення зі спокійною душею, але мене гризла совість, тому я не можу їх прийняти.

У будь-якому разі, Ед також вирішив взяти участь в обшуку, а я, знову опинившись на самоті, сидів з порожнім обличчям перед столом і дивився на пляшку з алкоголем.

Був порушник, але зрештою жодної шкоди не сталося, тому мій розум був дуже спокійним.

Настільки, що думаю, якби хтось знав про мої думки, то подивився б на мене з презирством.

«Ця пляшка отруєна чи ні?»

Так, я досі не міг позбутися своєї залежності від алкоголю.