Розділ 30 — До Імперії (1)

— Пане Аруте, щось викликає у вас дискомфорт?

— Ні.

— Можливо, у вас болить голова...

— У мене все гаразд.

— Хочете води?

— Все гаразд.

— Будь ласка... це від всього мого серця!

— ...?

Це погроза вбивства?

Я здивовано подивився на дивну квітку переді мною.

Потім хлопця, який простягав квіти, протягнули крізь натовп, і невдовзі почувся глухий звук і гамір.

— Ти збожеволів!

— Як ти смієш дарувати квіти пану Аруту? Що ти взагалі собі надумав?

— Угх! Пану Аруту подобаються квіти! Це вияв моєї поваги. Ось що!

— Пан Арут любить квіти...?

— Так! Я бачив, як він насолоджувався прогулянкою в саду! Хіба не тому він дозволяв інкубу йти поряд із собою, тільки тому, що він садівник? Це речі, про які ти нічого не знаєш!

— Тоді ти намагаєшся дати хабаря!

— Аааах!

Я не знав, в чому була справа, але йому, здається, було важко...

Я похитав головою.

Зараз я тихо сидів в кареті. Коли я прокинувся, був дуже здивований, усвідомивши, де перебував.

Мені навіть стало цікаво, чи не скористався цей клятий Диявол моїм сп'янінням, щоб продати мене Імперії.

Лише коли відчинив вікно, щоб зрозуміти ситуацію, я усвідомив, що це не так, але здивований я був через іншу причину.

«Чому ви, хлопці, так на мене дивитеся?»

Щойно вікно відчинилося, численні погляди звернулися до мене.

Ці очі впилися в мене з дивним жаром, і я завмер, не в змозі нічого зробити.

Можливо, так би й продовжувалося, якби Ед не підійшов до мене.

Ед подивився на мій колір обличчя крізь вікно й запитав, чи все зі мною гаразд, а я просто кивнув, не розуміючи, що відбувається.

Через атмосферу я навіть не міг запитати, що діялось.

Пізніше я дізнався, що щось зробив, будучи п'яним...

Бачачи, що я чудово впорався з військовою ситуацією, мені здалося, ніби я стрибнув на поле бою...

«Що ж я такого зробив? Яким чином...»

Мені було цікаво, чому ми так швидко повертались.

Річ була не в простому відступі, а в тому, що все вже закінчилося.

Мені здавалося, що випив небагато. Чи об'єм випитого, від якого я п'янів, зменшився? Це насправді не викликало жодних проблем, але все одно трохи розчаровувало.

У будь-якому разі, думаю, сталось щось досить вражаюче.

Всю дорогу назад члени загону нишпорили під відчиненим вікно та розмовляли зі мною.

Саме ті хлопці, які завжди трималися від мене на відстані з напруженим виразом обличчя...!

— Ви не зголодніли?

— Все добре.

Спочатку я був приголомшений, потім наляканий, а тепер...

«Я виснажений».

Ці питання повторювались не раз чи два.

Їм могло здатися, що вони лиш зрідка звертались до мене, але їх було так багато, що в мене вже почав боліти рот.

Зачинити вікно було неможливо, бо були ті, хто постійно звертався до мене. Якщо я просто проігнорую їх та зачиню, то можу зникнути по їх бажанню, і навіть пацюк чи птах не помітять... Це справді зводило мене з розуму.

У цей час з'явився Ед, проштовхуючись крізь членів загону, що зібралися перед вікном.

Коли я нахилився верхньою частиною тіла до вікна, щоб побачити його щасливе обличчя, він один раз вклонився і сказав:

— Ми прибули.

Нарешті!

Я швидко підвівся.

Моє тіло було завжди втомленим, але тепер навіть мій розум такий виснажений.

Мені здавалося, що я збожеволію, якщо це продовжуватиметься, тому вийшов з карети з наміром швидко вирушити відпочивати.

І...

« ... коли я встиг піднятися до своєї кімнати?»

Я був такий втомлений, що навіть моя пам'ять, здавалося, підводила мене.

Поняття не маю, коли і як це сталось.

***

— Ах, ти тут?

Король Демонів підняв голову.

Він примружив очі, дивлячись на біловолосого чоловіка, який стояв перед ним, як завжди, з байдужим виразом обличчя.

— Я чув, що ти цього разу чудово впорався? Дякую за твою наполегливу працю. Як тобі зустріч з новим Героєм?

— ... Мені є що вам сказати.

Хоча він не відповів на його питання, Король Демонів замість того, щоб вказати на грубість підлеглого, посміхнувся.

Бо щойно надійшли дуже цікаві дані.

Дуже важлива інформація, яка також була пов'язана з Деоном Хартом перед ним.

— Невже? Але перед цим, чому б тобі не поглянути на це? Командирка Другого загону принесла інформацію про нового Героя.

Тіло Деона затремтіло, коли він почув слова: «Командирка Другого загону».

— ... Командирка Другого загону прибула?

— Так. Тільки чому вона принесла так багато чоловічого одягу?

— ...

Деон знову здригнувся, розмірковуючи, про що та думала, і, на відміну від попереднього разу, поспішно підняв документ.

Його погляд рухався зліва на право по рядкам, і він почав читати текст.

Насправді, читати було небагато.

Але.

— Ім'я нового Героя...

Цей маленький текст містив багато інформації.

— Круель Харт.

— ... Хах.

Деон Харт міг лише посміхнутися, забувши про попередню терміновість.

Червоні очі заблищали. Куточки його рота піднялися, виявляючи ворожість та вбивчий намір.

Дуже знайоме ім'я.

Він промовив, подумки повторюючи ім'я свого старшого брата, яке він ніколи не забуде до самої своєї смерті.

— Тоді мені слід було просто вбити його.

Навіть якщо це означало перевиснаження.

Він поклав документи та підвів голову. Унікальні очі Короля Демонів, з інвертованими білим та чорним кольорами, дивилися в його бік з посмішкою на обличчі, ніби він знав, що той скаже.

— Ти плануєш вирушити до Імперії?

— ...

Іноді тишу можна було розцінювати як згоду.

Неквапливо прибравши все на столі, Король Демонів встав і підійшов до Деона.

Він заговорив, постукавши по точці між ключицею та шиєю Деона, який стояв без жодного сумніву, ніби вже знав, що збирається робити.

Хоча на місці, де торкався його палець, була чорна мітка, жодного з них це не хвилювало.

— Давай. Навіть в Імперії, якщо тебе не буде надто довго, знайдуться люди, які запідозрять щось підозріле. Звичайно, якщо у тебе з'явиться якась корисна інформація, дай мені знати.

Король Демонів посміхнувся.

Чому він піклувався про Деона.

Це тому, що Деон Харт брався за завдання, яке навіть Диявол не міг виконати.

Через те, що демони, які мають зовнішній вигляд, відмінний від людей, ніколи не зможуть зробити.

Діяти як шпигун.

Деон Харт.

Командир армії Короля Демонів та Герой Імперії.

***

Після довгих роздумів я нарешті зміг згадати уривок спогаду.

Так, я зустрівся з Дияволом. Це був природний обов'язок — доповісти начальству одразу після повернення.

І одну частину розмови я смутно пам'ятав.

«Командирка Другого загону повернулась».

Тож я побажав поїхати до Імперії, і Диявол дав мені дозвіл...?

Цей спогад був занадто гарним, але як вже сталось.

В результаті, було зрозуміло, що дозвіл відвідати Імперію був отриманий.

[Давай. Навіть в Імперії, якщо тебе не буде надто довго, знайдуться люди, які запідозрять щось підозріле. Звичайно, якщо у тебе з'явиться якась корисна інформація, дай мені знати.]

Ці слова Короля Демонів чітко залишилися в моїй пам'яті.

У такому разі, оскільки у мене був дозвіл, варто вирушити якомога швидше, перш ніж сюди заявиться командирка Другого загону. Я був впевнений, що як тільки вона мене знайде, спробує одягнути мене в різний одяг.

Я швидко встав зі свого місця і почав пакувати свої речі.

У будь-якому разі, багаж, необхідний для поїздки до Імперії, був невеликим. Все, що потрібно зробити, це одягнутися відповідно, щоб уникнути перебування під прямим сонячним промінням і взяти з собою трохи їжі в дорогу.

«Отже, ідеально».

Я трохи хвилювався, чи зможу дістати їжу, не зустрівши командирку Другого загону... але.

Я затремтів, згадавши командирку Другого загону, яка привезла багато одягу.

«Не відпущу тебе, поки не приміряєш весь цей одяг».

Вона може не здаватися лиходійкою, але це жахлива демониця, яка навчила мене, що люди можуть виснажитися, просто одягаючи та знімаючи одяг.

Я поклав руку на дверну ручку, щоб швидко вирушити за їжею, але на мить зупинився.

«Де мені взяти їжу?»

Це було клопітно, бо в їдальні мають бути командири загонів.

... Спочатку треба вийти з кімнати.

Щойно я повернув ручку, почув стукіт. Я злякався і відскочив від дверей.

«Це командирка Другого загону?»

Мої ноги автоматично зробили крок назад.

Ніби щоб заспокоїти мене, поки я вагався, перш ніж запитати, хто це, я почув дуже знайомий голос крізь двері.

— Пане Аруте, це Ед.

***

— Ти прийшов, будь ласка, сідай.

Король Демонів, який розглядав документи, підняв голову та підвів підборіддя. На відміну від моменту, коли він спілкувався з Деоном, зараз його обличчя було серйозним.

Ед слухняно сів і тихо кивнув головою.

Пан Арут мабуть, вже зробив доповідь, чому тоді він покликав його? Можливо, щось було незрозуміло?

Тим часом Король Демонів, який упорядкував документи та складав їх збоку, тихо покликав Еда.

— Я не люблю зволікання, тому скажи одразу.

— ...

— Хіба ти не плануєш стати командиром загону?

— !

Незважаючи на всі припущення та рішучість, Едів розум очистився до стану білого аркуша.

Хоча Ед був приголомшений несподіваною темою, він зміг швидко зрозуміти ситуацію.

— Ви питаєте тому, що посада командира Дев'ятого загону вакантна?

— Так. Досі всі посади командирів були зайняті, тому я назначив тебе заступником командира Нульового загону, але зараз ситуація змінилась.

Місце звільнилось.

Було природно, що цю посаду запропонують Еду, який вже був кандидатом в командири.

Він завжди цього чекав. Як міг про це забути?

Однак, хоча він цього й чекав, Ед не міг легко розкрити рота.

— Коли я стану командиром загону, лейтенантом пана Арута буде...

— Мабуть, мені доведеться обрати нового. Це буде той, хто йшов наступним після тебе.

— То що станеться, якщо я відмовлюся?

— Можливому новому лейтенанту запропонують посаду командира.

— Справді?

Ед, сказавши це, притримав язика за зубами.

Його вираз обличчя свідчив про занепокоєння. Король Демонів неквапливо відкинувся на спинку стільця, ніби даючи йому час подумати.

Він видихнув, і в кімнаті запанувала м'яка тиша, ніби час зупинився.

Ед, який деякий час не міг відкрити рота навіть у цьому просторі, зміг заговорити лише після того, як три місяці, що вишикувалися за вікном, знову почали перекривати один одного.

— Я...

***

Закінчивши розмову з Королем Демонів, Ед попрямував до кімнати Деона, ніби це було природно.

Як завжди, він двічі постукав і сказав те, що завжди говорив.

— Пане Аруте, це Ед.

— Заходь.

Відчинивши двері та зайшовши, він побачив свого боса в кімнаті. Ед зупинився на місці.

Той виглядав повністю зібраним, ніби ось-ось кудись вирушить.

Це був несподіваний вигляд, але враховуючи, що він раніше зустрічався з Королем Демонів, можна було припустити, що він отримав якесь таємне завдання, тому Ед не виявив жодних ознак хвилювання та зачинив двері.

— Ви збираєтесь піти?

— Так, мене не буде якийсь час.

— Ах...

Незвично для себе, той завагався та відвів очі.

Деон, який дивно подивився на Еда, вирішив, що зараз не було потреби розпитувати, тому замість того, щоб згадати про це, він додав дещо запізніле пояснення.

— Я збираюся відвідати світ людей.

— Зрозуміло. Тоді вам знадобиться їжа.

Ед діяв швидко, як і очікувалося.

Ед, який не дозволив йому самостійно подбати про це та обережно прив'язав маленький зачарований мішечок до його пояса, глянув на нього й обережно відкрив рота.

— Я...

— Ох, дякую. Тоді, мабуть, мені вже час йти.

Він не хотів прощатися. Ед порожньо подивився на Деона, який встав зі свого місця.

Капюшон мантії мандрівника прикривав його біле волосся та червоні очі.

І в якийсь момент, коли він повернувся спиною до помічника і обличчям до дверей, ніби ніколи більше не планував озиратися, заговорив.

— Еде.

— Так, пане Аруте.

— Тобі щось потрібно?

— ... що?

— Давно я не бував в Імперії, тому можливо є речі, які тобі потрібні.

Ед посміхнувся, не усвідомлюючи цього.

Де ще можна знайти начальника, який так піклується про своїх підлеглих?

І ніде більше начальник не потребував би стільки допомоги.

— Нічого особливого.

— Гм... Тоді я подбаю про те, щоб знайти для тебе щось цікаве. Я зараз зайнятий, тож давай поговоримо пізніше, коли повернусь.

Після цього Ед вирішив промовчати.

Замість того, щоб заговорити про пропозицію Короля Демонів, він підняв куточки губ і злегка прикрив очі. Потім він чемно вклонився і заговорив.

— Так, я почекаю.

Не було потреби турбувати зайняту людину, розповідаючи про пропозицію, яку вже відхилили.

— Будь ласка, будьте обережні.

Навіть якщо він повернеться в Імперію, Ед все одно зустріне його як його лейтенант.