Розділ 31 — До Імперії (2)

Теплий вітер пестив обличчя. Квіти, що росли по узбіччю дороги, колихали своїми пелюстками, ніби вітаючи вітер, а сонце тепло світило, ніби це було благословення.

Так, це весна.

Пізня весна, майже літо.

Вартовий, який охороняв фасад величезного маєтку, ліниво позіхнув від сонливості та підняв брову, ніби щось побачив.

Вдалині хтось у мандрівному вбранні йшов прямо до нього.

— ... гей.

— Га?

— Хіба цей хлопець не здається підозрілим?

— Який хлоп... О, зрозуміло.

Хоча це й могло здатися не таким, але це була робота, якою варто було пишатися. Миттєво його колега, який виявив свої наміри, гострі як меч, схопив спис і направив на незнайомця.

Вартовий також міцно тримав зброю та чітко виявляв обережність щодо незнайомця, що наближався.

І щойно він підійшов до них, вартовий виставив спис вперед, подав знак зупинитися та наказав:

— Це резиденція графа Харта. Граф зараз поза містом, і стороннім вхід заборонено. Якщо у вас є якась важлива інформація, будь ласка, залиште повідомлення.

Фраза, яку повторювали гостям знову і знову.

Зазвичай ніхто не мав жодного сенсу перетворювати графа Харта на свого ворога, тому більшість людей просто йшли геть, але цей юнак здавався іншим.

Він просто гордо стояв, не відступаючи ні на дюйм, ніби взагалі не почув цих слів.

Ні, насправді він пішов ще далі.

— Відчиніть ворота.

— ... що?

«Відчиніть ворота». Як він може бути таким безсоромним?

У ту мить, коли вартовий збирався вказати на нахабність чоловіка, він зняв капюшон своєї мантії.

Вартовий на мить був приголомшений білим волоссям, а потім злякався червоних очей, поглядом з якими він зустрівся, і прибрав спис.

— Хіба це не смішно, що я не можу зайти до власного маєтку?

— Графе Харте!

Почесний граф Деон Харт.

Він покинув маєток, щоб підкорити монстрів, і повернувся через довгих шість місяців.

***

— Деон Харт повернувся?

Чоловік, який спирався на спинку стільця, підняв верхню частину тіла.

Його фіолетові очі заблищали від інтересу.

Фіолетові очі та фіолетове волосся. Так само, як золото є символом імператорської родини, фіолетовий колір є символом певної родини в Імперії.

Герцог Іллюстер.

Старб Іллюстер, який виступав опозицією Імператору, був єдиним герцогом Імперії та головою аристократичної фракції, підняв брови від щойно почутої новини.

Хто такий Деон Харт? Хіба він не собака Імператора? Він був саме тим «Героєм», котрого голові аристократичної фракції необхідно було знищити.

Хоча він раптово зник і раптово повернувся, це не було чимось дивним. Якщо подумати, то вже майже настав час його повернення.

— Добре тоді.

Він перевів погляд на людину, яка весь час стояла поруч.

Зелені очі, які не виявляли жодних ознак хвилювання, і байдужий вираз обличчя, який не дозволяв зрозуміти, що всередині голови цієї людини.

Дивний вогник з'явився в погляді Старба, коли він поглянув на Круеля Харта, який називав себе його підлеглим, але потім він нахилився, ніби намагаючись це приховати.

Далі пролунав неймовірно добрий голос.

— Що нам тепер робити?

Його брат повернувся.

Ця новина, можливо, ще не була широко відомою. Тому що інформаційна мережа герцога була особливо надійною.

Щонайбільше, єдина людина, яка про це знала, крім нього самого, це Імператор.

У такій ситуації те, що сказав би Круель, підлеглий голови аристократичної фракції, було вирішено.

— Я надішлю запит на вбивство.

— Неправильно. Має бути спосіб, який забезпечить більшу ефективність.

Герцог відвів погляд, махаючи пальцем, ніби повчаючи дитину.

Ніби відповідаючи на це, жінка, яка стояла в кутку з документами в руках та чекала своєї черги, підняла голову та зустрілася з ним поглядом.

— Серін, твоя версія. Що мені робити?

— ... Ви бажаєте використати Революційну армію?

— Ти маєш рацію.

Вони ніяк не відмовилися б у проханні вбити собаку Імператора, адже вони були налаштовані позбутися його самого.

Вони братимуть участь у цьому з більшою пристрастю, ніж ті, хто вбиває за гроші.

Тому герцог посміхнувся і віддав наказ Круелю.

— Зв'яжіться із Революційною армією.

***

Біганина. Поспіх.

Не знаю, в чому була річ, але навколо було дуже людно.

Чому я відчуваю, ніби став непроханим гостем у власному домі? Схоже, мене не було надто довго.

Але я нічого не міг вдіяти через Диявола.

Поки я чухав голову без причини, з-поміж зайнятих робітників вийшов старий чоловік із сивим волоссям. Його кроки були ні повільними, ні швидкими.

— Ви повернулись, графе.

— Ах так. Минуло багато часу.

Ремембер, дворецький, який був зі мною відтоді, як я отримав цей маєток, зустрів мене доброю посмішкою.

Бачачи його незмінну та спокійну поведінку, у мене виникло відчуття, що справді повернувся додому, тому спробував зробити крок ближче, але вітання, яке, як я думав, закінчилося, продовжилося.

— Ваш похід на монстрів закінчився вдало?

— ... що?

Похід на монстрів?

... Точно, громадськості сказали, що я вирушив підкорювати монстрів за наказом Імператора.

— Ах, так.

Після мого грубого кивка, Ремембер зробив крок убік з широкою посмішкою на обличчі.

Його дії ніби казали: «Будь ласка, проходьте», тому я, природно, зайшов всередину, звернувшись до нього, коли він послідував за мною.

— Я вирушаю на зустріч з Його Величністю. Будь ласка, підготуй все необхідне.

— Ви, мабуть, втомилися після довгої подорожі, тому краще трохи відпочити...

— Ні, я прийму ванну, переодягнуся, а потім одразу піду.

Хіба ж я не хотів відпочити? Але нічого не міг з цим вдіяти, бо опинитися поза увагою Імператора було б великою проблемою.

Нинішній Імператор, Едуардо Дезерт, — кривавий монарх, який зійшов на престол з мечем у руках.

Сцена, коли він, ще будучи дев'ятим принцом, убив усіх своїх старших братів і сестер, проніс меч через палац, підняв корону закривавленими руками та одягнув її на себе, була настільки жахливою, що про неї досі говорять його піддані навіть десять років потому. Це було справжнє видовище.

Що сталося б, якби я втратив його прихильність?

Звісно, він не тиран, який би вбив когось лише за те, що той не прийшов з доповіддю одразу після повернення з завдання, але було б безпечніше не робити нічого, що могло б привернути увагу, якщо це можливо...

« ... Але чому атмосфера така напружена?»

Чомусь люди, які без зупину бігали туди й сюди до цього, раптом зупинилися.

Поглянувши на робітників, які метушилися та просто опускали голови зі спантеличеними обличчями, Ремембер природно промовив.

— Я негайно розпочну приготування.

Його дії, що послідували за цим, були настільки швидкими, що нагадати мені про Еда.

Деякі працівники готували воду для ванни, поки інші чекали з рушниками.

І після того, як мене потягли за руки кілька інших, я отямився вже в теплій ванні.

Минуло вже багато часу відтоді, як мені прислужували подібним чином, але оскільки це було не вперше, мені було не так соромно.

Коли я розслабив у воді своє втомлене тіло, яке вже почало звикати до цього, двері відчинилися. Декілька слуг увійшло, вони витерли моє тіло, одягли мене в халат і повели кудись.

«Зачекайте... хвилинку».

Ви що збожеволіли? Я так думав не лише тому, що минуло багато часу, а й тому, що це було справді занадто.

Ви, хлопці, зайшли так далеко. Що ж, заради всього святого, сталося, поки мене не було?

Ніби не бачачи мого виразу обличчя, покоївки посадили мене на диван, дістали мої костюми та почали розмовляти між собою.

— Якщо пан збирається до імператорського палацу, хіба цей костюм не був би найкращим варіантом? Він має відповідні прикраси, тому, гадаю, він підкреслить красу графа.

— Ні, зараз в моді мінімалізм! Тому, хіба вам не здається, що цей костюм з вишивкою, але без будь-яких аксесуарів був би кращим вибором?

— Враховуючи відомий образ графа, мабуть так було б краще, хіба ні? Це виглядає досить елегантно. Я думаю, це трохи пом'якшить образ графа... Як щодо концепції хворобливого дворянина?

Я не розумів, чому вони так переймались вибором між декількома білими костюмами.

Усі парадні костюми були білими. Навіть ті, що висіли на решті вішалок, також були білими.

Тож, що вони, в біса, робили?

— Що ви думаєте, Ваша Світлість?

— ...

Як на мене, вони всі виглядали однаково.

Чорт забирай, так сталося, що моїм символом стала біла уніформа.

Я зітхнув та зарився в спинку дивана. Напівзаплющивши очі, грубо вказав на щось рукою і почув два цокання та тихий виск радості.

«Я чую, як ви цокаєте язиками, дівчата...»

Мої очі розплющилися від цієї абсурдності, і коли я глянув вгору, щоб перевірити, що вибрав, покоївка, яка говорила про «хворобливого дворянина», стояла переді мною, тримаючи одяг.

«Е-е... хворобливий?»

Здається, я вибрав щось не те.

Ні, звісно, її намір пом'якшити мій образ не був чимось поганим, але бачити її горде шмигання носом мене дуже непокоїло.

Чи варто мені зараз змінити вибір?

З цією думкою я випрямив верхню частину тіла, а покоївка передала форму слузі, який чекав поруч зі мною, і швидко пішла.

«Ні, зачекай...!»

Я просто виберу щось інше...

Однак вона вже зачинила двері за собою.

— ...

— ...

— ... Гм... Графе... Костюм...

— Ах, так.

Була одна річ, яку я зрозумів, проживаючи в Замку Короля Демонів. Дуже корисна річ у такі часи.

Смиренність.

Так, неможливо померти лише через одяг. Уніформа не виглядала такою вже й дивною, тому не повинно бути жодних проблем.

Погляд покоївки трохи турбував мене, але...

«Просто проігнорую це».

Я слухняно зняв халат і передав його прислузі.

Забинтувавши мені руки від зап'ястя до кінчиків пальців, мені надягли білі рукавички. Щойно я одяг уніформу, решта була легкою.

Покоївки, які вийшли з кімнати, знову ввійшли, почали поправляти одяг і розчісувати моє недбало розпатлане волосся.

«Навіть якщо вони так стараються, з часом воно знову розпатлається».

Мені не потрібно було вимовляти цю думку вголос.

Навіть їх очі були налиті кров'ю від зосередження, тому я навіть не міг уявити, яку критику отримаю, якщо скажу щось грубе.

Вдягнувши на мене білий плащ, спеціально виданий під час війни, і простягнувши білу маску, яка мала блокувати сонячне світло, служниці розчаровано зітхнули, але також плеснули по долоням одна одної.

Що означала їх поведінка? Ах, враховуючи, що люди в кімнаті прикривали роти, дивлячись на мене, не думаю, що це означало щось особливо хороше.

Хіба прикривання рота не означає, що людину нудить?

Я виглядаю так погано? Аж до нудоти?

— Як і очікувалося, варто переодягтись...

— Ні!

— В жодному разі!

— Про що ви говорите?

Це дивно! Я щойно сказав це собі, але чому ви раптово такі чутливі...

... Я точно впевнений, що вони не намагаються мене обдурити?

Дивлячись на метушливих покоївок з підозрою, я почув стукіт у двері та голос Ремембера.

— Карета очікує. Ви можете вирушати, як тільки завершите приготування.

Здавалося, що більше нічого готувати не потрібно було, тому я просто схопив кинджал і відчинив двері.

Я зустрівся поглядом з Ремембером, який, здавалося, стояв прямо перед дверима в охайному фраку.

З його точки зору, двері могли відчинитися раптово, але Ремембер не виявляв жодних ознак збентеження, відступивши вбік і опустивши голову.

Він побачив мій зовнішній вигляд, але, судячи з того, що він нічого не сказав, схоже, що все було не так погано...

— Ох, хвилинку, перед тим, як я піду...

Я розвернувся, щоб піти на перший поверх і попрямував до своєї кімнати.

Залишивши Ремембера чекати зовні, я оглянув кімнату і побачив речі, які приніс із собою, коли підійшов до столу.

«На щастя, все на місці».

Поки я приймав ванну... Здається, він все ще прислухався до мого наказу не чіпати моїх речей, бо я сам про них подбаю.

Я взяв пакунок з їжею з-поміж речей, що лежали там. Їх справді не чіпали.

«Магія — це виняткова здібність демонів».

Тому я не міг просто залишити це тут.

Хоча мало хто добре розбирався в магії, але будь-який ідіот, який відкриє його хоч раз, одразу зрозуміє, що це зачарований пакунок.

Тож слід його спалити.

Оскільки була пізня весна, камін не був розтоплений, тому я просто запалив свічку та спалив пакунок.

Їжа всередині також згорить, але я не шкодував про це. Тепер я міг вільно їсти смачну їжу.

Я махнув рукою, щоб грубо здути попіл, що літав у повітрі, і підняв ще один пакунок.

«Якщо я просто спалю це, в мене будуть проблеми».

Мішок, повний золотих монет.

Я обшукав кімнату, дістав кілька звичайних шкіряних мішечків, переклав туди вміст і без вагань спалив пустий пакунок.

Упорядкувавши свої мішечки з золотими монетами, я взяв два з них і відчинив двері.

— Будь ласка, використай гроші, які я заробив на цьому завданні, щоб поповнити казну графства.

Насправді, родина графа вже мала багато грошей, тому не було потреби додавати ще.

Ремембер, взяв мішок, перевірив його вміст, а потім підняв голову.

Унікальні сріблясто-блакитні очі, які важко побачити десь ще, засяяли невідомим світлом.

— У наші дні монстри, здається, залишають після себе золоті монети, якщо вбити їх.

— ... ах.

Правильно, я вирушив полювати на монстрів.

Я був настільки розсіяний, що на деякий час забув про це.