Розділ 32 — До Імперії (3)

«Як мені це виправити...?»

Можна сказати, що люди з міста поблизу, де було здійснено полювання, дали мені це в знак подяки... Я не міг сказати, що опинився там за імператорським наказом, тож просто робив те, що мав зробити.

Я навіть не міг вигадати казкову історію про те, як випадково знайшов печеру під час полювання, увійшов до неї і знайшов скарби. Чорт забирай.

Єдине, в що повірить Ремембер, це «знак подяки», але якщо це потрапить до вух Імператора, це буде великою проблемою.

Він очевидно скаже: «Ти зробив те, що я наказав тобі зробити, але вимагав гроші у містян за це? У мене таке відчуття, ніби в твоєму шлунку повно жадібності, тож я можу допомогти тобі її зменшити?», і витягне меч.

Як я міг бути в цьому впевнений? Тому що вже був прецедент!

Для довідки, кажуть, що особу, яка була учасником того випадку, витягли з імператорського палацу як холодний, закривавлений труп. Його родичам довелось подбати про повернення тіла, яке було викинуте на узбіччі дороги, як багаж.

«Можливо просто бути чесним і сказати, що виграв це в азартних іграх?»

Якщо я пропущу історію про Царство Демонів і скажу, що трохи пограв... тоді мій імідж різко впаде.

Однак, це найкраще виправдання. Ох, це навіть не виправдання, це факт.

У будь-якому разі, азартні ігри не заборонені законом, і знать Імперії часто насолоджується ними таємно, тому мій імідж лише трохи погіршиться, і більше ніякого шуму не буде.

Я вже збирався завершити роздуми та заговорити, але перед цим Ремембер, який дивився на мене, сказав із слабкою посмішкою.

— Я жартую.

— ...

— Я належним чином використаю ці гроші, щоб поповнити казну. Вибачте, якщо цей жарт вас образив. Схоже, старий так зрадів тому, що граф подумав про фінанси маєтку, що на якусь мить забувся.

— Ах, ха-ха-ха. То ось як. Ха-ха...

На щастя, він більше не питав про джерело грошей.

Поки я відчував полегшення, Ремембер раптово змінив напрямок розмови, ніби прочитавши мої думки.

Він сказав із серйозним виразом обличчя, відкладаючи гроші в сторону.

— Я не питатиму, звідки взялися гроші.

— ...

— Оскільки посада графа є дуже шанованою, багато людей захочуть вишикуватися в чергу перед вами.

— Так?

Ні, зачекай хвилинку. Здається, я щось неправильно зрозумів.

— Будь-хто, хто б опинився в такому становищі, як граф, не зміг би відмовитись від такої кількості грошей, запропоновану за мовчання. Враховуючи особистість графа, ви б не попросили хабара самі, тож проблема в тому, що...

— Що ти маєш на увазі?! Це не хабар!

Я ніколи б не взяв хабара! Це навіть не той титул, на який я заслуговую!

— Хто б наважився підкупити почесного графа! Яка нісенітниця...!

І навіть якби хтось справді спробував би мене підкупити, я б, мабуть, навідріз відмовився.

Взяв би гроші, і новина одразу б дійшла до вух Імператора. Хіба не очевидно, шо він би мене стратив в ту ж мить?

Тож мені необхідно швидко виправити це непорозуміння.

«Це не хабар!»

— Мене ж вб'ють тоді, хіба ні?

— ... що?

— Що?

— ... Ви випадково переплутали свої думки і слова?

— Ах.

Це не воно.

Ремембер, який дивився на мене збентежено, поки я поспішно виправляв свої слова, мав спокійну посмішку на обличчі.

Коли я на мить замовк, побачивши цю посмішку, яка якимось чином перегукувалася з попередньою сценою, він заговорив з добрим виразом обличчя.

— Я жартую.

— ...

Я хочу його вдарити.

— Я впевнений, що ви не вдарили б старого.

— Ти схоплюєш на льоту.

— Хіба не це має робити дворецький?

— ... Ремембере, тобі краще так не жартувати. Важко зрозуміти, жартуєш ти, чи говориш серйозно.

— Ви хочете позбавити цього старого єдиного задоволення? Це вже занадто. Старому приємно бачити збентеження графа.

— Це було навмисно?!

— Карета готова. Хіба ви не казали, що вирушите негайно? Будь ласка, спускайтесь.

Ремембер вправно вклонився.

Я не міг терпіти суперечки зі старим, тому замість того, щоб продовжувати цю марну розмову, пробурмотів собі під ніс і пішов геть.

Це все одно не була офіційна поїздка, і оскільки новини про моє повернення ще не дійшли до громадськості, кількість ескорту була не такою вже й великою.

Крім того, це також був мій вибір пришвидшитись, оскільки я не любив довго затримуватися в кареті.

Усередині тремтячого екіпажу я зняв свою задушливу маску та прихилився спиною до стіни.

Можливо, це тому, що навколо було тихо, але випадкові думки постійно заставали мене зненацька. Оскільки я прямував на зустріч з Імператором, роздуми були особливо зосереджені на ньому.

Це не було так вже й погано.

Оскільки ми давно не бачилися, було б непогано поміркувати над цим, щоб уникнути помилок.

То що спадало на думку, якщо мова заходила за Імператора?

«Імператор... складна людина».

Чи існує у світі людина, яка не є складною, але з моїм обмеженим словниковим запасом це найкраще, як я міг його описати.

Він був зарозумілим, але мав здібності цю зарозумілість виправдовувати. Людина не лише сильна, а й розумна. Чоловік, залишаючись жадібним, прагнув до самовдосконалення та не шкодував зусиль для накопичення талантів. І...

«Тиран».

Він зійшов на трон шляхом повстання.

Чи знаєте ви, що сказав «Король», колишній дев'ятий принц, на церемонії коронації, на яку він пройшов по крові своїх братів, а не по килиму?

[Я отримав титул, проливши багато крові. Тож було б смішно використовувати ту саму назву королівства, що й раніше, після цього. Тому я заявляю тут і зараз, що змінюю назву королівства.]

Твердження, яке ніколи не варто було сприймати легковажно, замість нудної промови.

Він відмовився від назви королівства, яку використовували досі, і придумав нову.

Було б краще, якби це було щось на кшталт «Королівство Едуардо», назване на його честь.

Назва його королівства, створеного новим королем.

[Імперія.]

[Забудьте колишню назву королівства. Назва цієї країни — «Імперія».]

Його божевілля було надзвичайним.

Назвою країни стала «Імперія».

Звичайно, інші королівства ніяк не могли це проігнорувати.

Була сильна негативна реакція.

Усі королівства на континенті виступили та розкритикували його, а «Король» Імперії просто проігнорував їхню реакцію, яка була справді жорсткою. Ні, це була радше провокація.

Так почалася війна.

Довга «Восьмирічна війна» назавжди змінила моє життя.

«Трясця, це було схоже на пекло».

Було так жахливо, що половина моїх спогадів про той час зникла.

Мабуть ці спогади були тим, що я справді не хотів згадувати, отже мій розум і відмовлявся їх запам'ятовувати.

Коли Восьмирічна війна закінчилася, «Імперія» лише за назвою стала справжньою Імперією, чому ніхто не міг заперечити.

Справжньою Імперією, де країною править «Імператор», а не «Король», який поглинув третю частину всього континенту.

«Що ж до мене».

Мене зробили почесним графом на знак визнання внеску у війні.

Ще до того, як я встиг насолодитися цим титулом, мене обрали товаришем Героя, і я негайно вирушив у дорогу.

Я продовжував думати про те, що саме через це, я опинився прикутим до Замку Короля Демонів, але в цей момент карета різко зупинилася.

— Що...

Ваааа!

— ... Тривога?

Я швидко одягнув маску та трохи відчинив вікно. Вартові билися з якимись незнайомцями.

Їх форма була блакитного кольору, з намальованим білим птахом на ній.

... Це Революційна армія.

Група, створена через дії Імператора, який завоював кожне королівство під час Восьмирічної війни.

«Клятий Імператор. Добре не залишати після себе жодних жалів, але ти мав би залишити хоча б кількох заручників».

Не лише впливові та популярні люди, а й королівські родини були розшукані та вбиті, ось так, ті, кому більше не було чого втрачати, й зібрались в групу.

Вони втратили не лише свою країну, а й людей, що нею керували. Вони буквально втратили розум.

Ось чому вони почали шаленство, щоб знищити Імператора та всіх представників вищого класу та створити світ, де всі рівні.

«Мені байдуже, яка в них ідеологія... але я не дуже радий бути жертвою».

Навіть їх кількість була значною.

Цілком природно, що народ кожного королівства, який мав би повстати разом зі своїми королівськими родинами, об'єднався в одне ціле під стягом Революційної армії.

Кучер, мабуть, відчув, що я відчинив вікно, і крикнув, розмахуючи кинджалом.

— Це напад! Зачиніть вікно!

Хіба він не мав сказати: «Будь ласка, допоможіть мені!»? Я ж не якась благородна пані. Хоча й не виглядав так, але я був людиною, яка часто перебувала на полі бою раніше...

Звісно, я насправді не мав наміру приймати участь у цій битві, тому слухняно зачинив вікно та сів. Потім почув звук удару, ніби в карету прилетіла стріла.

«Це здається трохи небезпечним, але хіба мені теж не варто битися?»

Від тривоги я серйозно розмірковував, чи варто мені схопити кинджал, який взяв на випадок надзвичайної ситуації, та вийти, але в якийсь момент я почув звук з сидіння кучера. Це був дуже знайомий мені звук, тому його було легко зрозуміти.

«Він мертвий».

Холод пробіг по спині. Водночас з-за дверей карети почувся тріск.

Ніби щось ламалось...

Кваанг!

— Їх розтрощили.

Не просто зламали. Двері карети були повністю вирвані.

За дверима було видно, як охоронці шалено б'ються. Я не знав, скільки було ворогів, але всі вони розмахували мечами, як божевільні, з виразами облич, які не виказували жодного самовладання.

«Гаразд, це все звісно добре, але я ось-ось помру, покидьки...»

Величезне тіло блокувало єдиний шлях втечі.

У хлопця був страшний шрам на обличчі, і він тримав в одній руці величезну сокиру, ніби тиснучи на свого супротивника.

Від одного погляду на неї в мене стиснуло в животі.

Хлопець, який виглядав так, що було не зрозуміло, людина він чи монстр, явно дивився на мене сяючими очима.

— Це ти. Пес Імператора.

— О ні.

— ...

— ...

Запанувала тиша.

— ... Вибач, але як тебе звати?

— Деон Харт.

— Так, пес Імператора!

— Ні...

Здавалося, що людина, на яку вони полюють, це справді був я, але в дійсності я не був псом Імператора.

Але перш ніж я встиг відкрити рота, він подивився на моє біле волосся та червоні очі, кивнув і пробурмотів щось собі під ніс.

— Я впевнений. Але ти якийсь немічний.

— Нем...

Немічний? Хіба це не ти занадто великий?

Звісно, я не міг сказати цього вголос.

Але окрім цього він простягнув свою велику руку і схопив мене за шию.

— Кхк! Кхкх...

— Я хвилювався, бо вони сказали, що ти Герой, але я ніколи не думав, що ти виявившся такою слабкою людиною. Яке розчарування.

— Це... Чорт...

— Ти ще навіть можеш говорити? Лаятись в цій ситуації гідно похвали.

Що такого я йому зробив?

— Як ти взагалі став Героєм? Імператор не та людина, яка б влила своє серце і душу в когось, хто цього не заслуговує.

Мені не вистачало повітря. На додачу до всього, моє кляте тіло шалено билося в конвульсіях і відчайдушно потребувало кисню.

Я спробував швидко вдарити кинджалом по руці цього хлопця, але не зміг набрати швидкості, бо незграбно розмахнувся ним, коли мені не вистачало повітря.

Навіть гірше, сокира, якою він легенько розмахнувся, зіткнулася з ним і вибила зброю з моїх рук. Трясця!

«Якби це сталось зовні карети...»

Було б більше місця, щоб уникнути нападу, тому мене б так не спіймали.

Я відклав цю думку на задвірки розуму.

Марні припущення «що, якби» варто відкласти на потім. А зараз мені потрібно зосередитися на тому, щоб вибратися.

«Чорт, моє дихання...»

Ці кляті вартові були зайняті боротьбою з нескінченними хвилями ворогів.

«Я маю щось зробити...»

Мій розум кричав, що мені варто зберігати спокій, але моє тіло продовжувало боротись проти моєї волі.

Обома тремтячими руками я стискав і шкрябав міцне передпліччя, яке стискало мою шию, бажаючи вижити.

У процесі рукавички з рук сповзли, і ретельно обмотана пов'язка розслабилася, оголюючи бліді кисті.

Я почув, як він пирхнув, побачивши мою худу руку.

— Будь ласка, звернись зі своїми скаргами до Імператора. Якби не він, ти б не закінчив так.

Мабуть, так і є. Якби не нинішній Імператор, Революційна армія ніколи б не з'явилась.

... Але як?

«Як вони дізнались, що я повернувся...?»

Перш ніж таке питання встигло опанувати мій розум, я почав відчувати, як втрачаю ясність.

Хоча невігласька хватка душила мою шию, було дивовижно, що мені вдалося досі залишатися при тямі.

Мені хотілось похвалити себе за це, але також я знав, що якщо зараз знепритомнію, то опинюся у великій біді...

«Цей покидьок щойно підняв сокиру?!»

Я широко розплющив очі.

Я ніколи не повинен втрачати свідомість! Щойно відпущу її, одразу помру. Точно помру!

Однак, проти моєї волі, мій зір почав ставати розмитим.

Мої тремтячі руки втратили силу, і останнім спогадом було те, як він підняв величезну сокиру.