Розділ 33 — До Імперії (4)

Відчуваючи, як слабшають його руки, чоловік, який взяв на себе роль лідера цієї групи, подивився на Деона жалібними очима.

Він такий слабкий, що нервувати перед ним було б соромно. Невже це справді «Герой»? Ви хочете сказати, що всі чутки — нісенітниця?

Хоча таємно він був розчарований, але це не було чимось поганим, оскільки він зможе виконати роботу легше та швидше, ніж думав. Ні, об'єктивно кажучи, це насправді було добре.

— Прощавай, фальшивий Герою.

Коли він підняв сокиру, яку тримав в руках, щоб вдарити хлопця по голові, з іншого боку почувся шум.

Гучний голос долинав здалеку. Чоловік зупинився і подивився вгору, щоб знайти причину шуму.

— Знайшов! Хіба ситуація не виглядає трохи небезпечно?

— Ох, як і очікувалося. Його Величність навіть це передбачив!

— Капітане! Ви в безпеці?

— Ні, зачекайте хвилинку! Гадаю, капітан знепритомнів?

— Він же так не помре?

— Що ти таке кажеш! Давай спершу витягнемо капітана звідти!

— Він не капітан, а почесний граф, ідіоти!

Розмова, що лилася ніби за потоком чиєїсь свідомості.

Чоловік, який на мить завмер, адже розмова повністю поглинула його увагу, поспішно почав оцінювати ситуацію.

Хто вони? Оскільки вони намагалися врятувати Деона Харта, це не могли бути союзники повстанців. Яка група ідіотів могла називати Деона Харта «капітаном»?

Відповідь прийшла швидко.

— Зупиніть їх негайно! Ми повинні зупинити їх, навіть якщо це означатиме використання бомб!

Чоловік терміново крикнув.

Це ж Орден Кривавих Лицарів! Авангард, очолюваний Деоном Хартом під час Восьмирічної війни!

Історія про те, як авангард став Орденом за військові заслуги, була добре всім відома. Вони також забезпечували безпеку Імперії від Революційної армії.

Але як?

«Звідки вони дізнались, що ми тут...!»

Все йшло не за планом. Тепер, коли це сталося, він мав убити Деона Харта та швидко відступити.

Якщо повстанці зіткнуться з ними лоб в лоб, Революційна армія зазнає чималих втрат.

Найстрашніше в Кривавих Лицарях — це не їхні навички...

— Га? Гей, це бомба.

— Ого, нам доведеться проливати свою кров проти ворога, який використовує бомби. Гадаю, це може бути важко для тверезого розуму, чи не так?

— Можна мені прийняти наркотики?

— Ти бачиш когось, хто б нам заборонив? Капітан лежить непритомний, і дами Лієн тут немає, тож ми без лідера зараз.

— Отже можна?

Хлопець, грайливо хихикаючи, закинув собі в рот ліки, які не зрозуміло коли і звідки він взяв. Інші також дістали наркотики і поклали їх до рота.

Одразу за цим пролунав голос.

— Що ми маємо зробити? Ми маємо вижити.

Атмосфера на полі бою миттєво змінилася.

Їх очі затягло пеленою, місце ясного погляду зайняло божевілля. Червоні, налиті кров'ю білки були особливо моторошними. В куточках ротів з'явилася страхітлива посмішка.

— Вбийте їх усіх!

— Почули? Не вбивайте їх швидко!

— Ха-ха! Яка різниця! А поки що насолоджуйтесь!

— Ти божевільний! Спершу роби те, чого тебе навчили! Спочатку відрубай кінцівки!

... Так, найстрашніше в них — це їхня жорстокість. Жорстокість підлеглих, яка ідеально пасувала жорстокості їх лідера.

Спочатку потрібно вбити Деона Харта.

Думаючи так, чоловік знову підняв сокиру, і в якийсь момент сила повернулася до його рук, що мить тому ослабли.

Якби все було так до самого кінця, він би не зупинився, але...

Шкряб.

Чужі нігті впивалися в його плоть.

Коли він поглянув вниз, побачив пару червоних очей, які ніби посміхалися.

Моторошні очі, чий погляд відрізнявся від попереднього. Відчувши це лиховісне відчуття, чоловік поспішно спробував вдарити сокирою, але раптом відчув жахливий біль у руці.

— Ах! Ти божевільний покидьок!

Хлопець глибоко вп'явся нігтями в руку і почав роздирати її.

Шкіра не просто була здерта, шматки плоті відпадали, ніби їх відрізали різьбовим ножем.

Рана була настільки глибокою, що на місці, звідки відпали довгі шматки плоті, утворилась порожниста западина з кров'ю.

Навіть не замислюючись, він рефлекторно відкинув хлопця.

Незалежно від того, чи вдариться він об стіну карети, чи ні, чоловік відпустив сокиру і схопився за передпліччя, бо відчував біль, який шалено наростав. Перш ніж він встиг оклигати, кров, що стікала з ран, почала стікати вниз і капати на кінчики пальців.

Деон не збирався втрачати такої можливості.

— Ках! Кх!

Його біла маска почервоніла. Навіть кашляючи кров'ю, він швидко схопився і підняв сокиру, яку упустив чоловік.

Не маючи наміру дати йому можливість захиститись, він обхопив рукоятку обома руками, підняв сокиру вгору і приклав всю свою вагу в удар.

Очевидно, його душили так сильно, що в очах побіліло, а сам Деон не мав достатньо сил, тому він переважно покладався на вагу сокири під час удару, але зброя виявилась наскільки важкою, адже вистачило одного удару.

Одним ударом голова чоловіка була розтрощена, і він навіть не встиг закричати.

Однак Деон не був задоволений.

« ... Я не можу на цьому зупинитися».

Сокира знову піднялась в повітря. Ціль — голова, яку вже розбили.

«Ти вже мертвий. Чи варто мені зробити більше?»

«Ні. Мені потрібно зробити більше. Варто зробити його прикладом, щоб ніхто не наважився більше напасти на мене. Тому що я слабкий».

«Але...»

Його руки тремтіли. Червоні очі, чий погляд був на межі між адекватністю та божевіллям, теж постійно тремтіли.

Причина, чому його очі то прояснювалися, то знову затуманювалися, полягала в каламутному божевіллі, яке відкинуло вагання, що вже деякий час було в його погляді, і зайняло його місце.

— Ох, капітане!

— Лідере...?

Деон підняв сокиру, ніби одержимий. Ні, було б правильніше сказати, що він був божевільним, а не одержимим.

Як людина, яка втратила глузд, він підвів сокиру в повітря без вагань, ніби рубав дрова, а потім почав опускати її.

Бух. Хвіць. Хвіць. Фііііть.

Залунав моторошний звук ударів. Кров розліталась навкруги і її запах не встигав зникати.

Навіть коли увага всіх навколо зосередилась на ньому, а навколишній шум стих, його дії залишалися невпинними. Навпаки, він навіть посміхнувся, закотивши очі, ніби хизуючись.

Сокира була важкою. Його руки тремтіли.

Однак він не зупинявся.

Не лише заради прикладу, а й тому, що він знав, як обернути цю ситуацію на свою користь.

Він зупинився лише тоді, коли сокира стала такою важкою, що він більше не міг її підняти.

Він поглянув вниз і побачив перед собою лише понівечену криваву кучу розміром з людину.

Рука, що тримала сокиру, обм'якла, потім він копнув тіло ногою і виштовхнув з карети.

Стук!

— ...

— ...

Тіло впало, і настала тиша.

Погляди всіх звернулися в цьому напрямку, і друзів, і ворогів.

Деон граційно примружив очі, відчуваючи, як погляди переходять туди-сюди між чимось жахливим, чию первісну форму він не міг розпізнати, ним самим вкритим кров'ю, і закривавленою сокирою в його руці.

Яскраво-червоні очі сяяли, зігнувшись у формі півмісяця.

— Мабуть, він втомився від свого мирного життя.

— Хіба він нещодавно не повернувся з місії по винищенню монстрів...

— Тшш, замовкни. Ти взагалі не читаєш атмосферу?

Члена Кривавих Лицарів, який радісно винищував Революційну армію, колега відвів геть із закритим ротом.

Це була справді кумедна сцена, але ніхто не наважився засміятися.

Ох, була одна людина.

Деон засміявся. Дещо веселий погляд був спрямований на тих, хто жив і помирав на полі бою разом.

— Давно не бачилися. Його Величність добре до вас ставилася?

— Ох, нічого не питайте. Він був таким грубим, сказавши нам відпрацьовувати їжу, яку ми їмо.

— Ви знаєте, як важко зупинити смертників із Революційної армії?

Один член ордену бурмотів, відрубаючи руку революційному солдату, який таємно витягував бомбу.

Інший член ордену швидко підняв бомбу, що котилася по підлозі, і озирнувся, зітхаючи.

— У будь-якому разі, про що ви думали, капітане, коли вирішили рушити в дорогу лише з такими нікчемами у супроводі?

— Я думав, що нападу не буде, бо вирушив, щойно повернувся. Звідки ви, в біса, дізналися, що вони прийдуть за мною сюди?

— Його Величність вже все знав. Він наказав нам безпечно доставити нашого господаря до палацу.

— Я мушу подякувати Його Величності. До речі...

Його червоні очі дивилися на Кривавих Лицарів, які старанно обезголовлювали революціонерів, поки їхні губи перебалакувались про щось, а потім повернувся до вартових.

Вартові, які мали багато ножових поранень, були злякані та уникали зорового контакту.

Коли вони марнотратно та поспішно кинулись розправлятися з залишками Революційної армії, вони не могли зупинити жаль, що охопив їх.

— Мені не слід цього казати, бо ви й так маєте це знати. Ви варта маєтку графа.

Це було принизливе зауваження, але вони не наважились його спростувати.

Бо вони точно були слабкими.

Цілих півроку. Коротко кажучи, було занадто спокійно протягом такого довгого часу. Вони не тренувалися цілими днями протягом цього періоду. Здається, вони розлінились і втратили навички через це.

Тож на деякий час вони забули про дещо.

Скільки ж ворогів мав почесний граф Деон Харт?

— Незалежно від того, наскільки ситуація була хаотичною, той здоровань підкрався до мене, і ніхто цього не помітив. Це можна назвати ескортом?

— ...

— Спочатку мені варто змінити супровід.

Обличчя вартових зблідли.

Вигнання з резиденції графа Харта — це не просто втрата роботи.

Якщо їм пощастить, все може закінчитися без пригод, але це якщо удача буде на їхньому боці. В іншому випадку, більшість з них може загинути.

Не те щоб граф Харт міг з ними щось зробити, проблема була в Імператорі.

Він не залишить в спокої того, кого вигнали з графського маєтку...

Ходили чутки, що це було з міркувань безпеки, але з точки зору колишнього працівника, який нічого не знав, це було схоже на божевілля.

— Ваша Світлосте...

Хтось з них спробував звернутися до Деона, але, на жаль, нинішній Деон Харт відрізнявся від звичайного Деона Харта.

Замість поміркованої особистості, він мав екстремальний вигляд лідера авангарду, про який вони чули лише з чуток.

Проігнорувавши блідих охоронців, Деон перетнув беззвучний простір і підібрав кинджал, що лежав поруч.

Він націлив лезо кинджала на своїх ворогів і заговорив веселим голосом.

— Що ви робите? Вороги ще залишилися. Доведеться мені самому з цим розібратися.

— ...

— Тож спробуйте вбити мене.

[Налякайте своїх ворогів.]

Кров капала з червоного волосся.

Він витер рідину, що стікала з його чола до очей, і з веселою посмішкою схопив кинджал і стрибнув до ворогів.

***

Перед імператорським палацом, заставленим незліченними розкішними каретами.

Це були карети, які зазвичай не побачиш, але зараз їх було так багато, що очі вартового, який дивився на них без особливих емоцій, кудись повернулися, а потім неймовірно розширилися.

Ця повністю пофарбована в червоний колір карета слідує якійсь новій моді?

Якщо метою було очолити тренд, це явно був провал.

Бо це було схоже на кров...

« ... цей запах?»

Це була справді кров?!

Колега, що стояв поруч, здається, теж це помітив і поспішно спрямував свій спис.

Цей вартовий, який цілився списом, ледь промовив тремтячим голосом.

— Це місце — імператорський палац. Якщо у вас немає запрошення, ви не можете увійти...

— Зійдіть з дороги.

Вийшов чоловік, чию присутність приховувала червона карета, через що його навіть не одразу помітили.

... це захисний колір? Чому він вкритий тим же кольором, що й карета?

Тепер було видно, що там також багато інших людей. Було незрозуміло, чи це були охоронці, чи люди з іншими намірами, але всі вони були пофарбовані в червоне з голови до ніг, а їхні очі яскраво сяяли.

— Ви знаєте, хто в цьому екіпажі?

— Хто?...

— Він наш командир!

— ...?

То хто ваш командир?

Вираз обличчя вартового став порожнім.

Він був надто наляканий, щоб запитати ще раз прямо, але не міг просто пропустити таку підозрілу групу, тому просто нервово відвів очі, коли почув голос порятунку.

— Якщо ви так скажете, то хто вас зрозуміє?

— Ах.

Погляди всіх звернулися до рудоволосого чоловіка з червоними очима в червоному одязі, який вийшов з карети без дверей.

Вартовий завмер з роззявленим ротом.

«Ця людина найгірша! Ти що, купався в крові?!»

Він ніяк не зможе їх впустити. Ніхто не може зробити щось подібне!

Навіть Герої, офіційно визнані Імперією, не можуть увійти, якщо Його Величність не дасть прямого дозволу.

— Я Деон Харт.

... Деон Харт? Знайоме ім'я. Хто ж це був?

Ах.

«Граф-вампір!»

У такому разі, ця дивна група, мабуть, була відомими Кривавими Лицарями.

Той факт, що він був Героєм Імперії, спав на думку вартовому запізно.

Оскільки його подвиги під час Восьмирічної війни були такими неймовірними, речі, які спадали на думку будь-кому, хто чує ім'я «Деон Харт», були виключно негативними.

Отримавши статус почесного графа, «лідеру Кривавого авангарду», «Майстра вбивчого загону», його навіть почали називати «графом-вампіром».

Але тепер лише поглянути на нього було достатньо, щоб зрозуміти, що він справді вампір.

Зовні карета ще виглядала більш-менш. Але от всередині. Здавалося ніби когось з'їли всередині карети, наповнений кров'ю інтер'єр чітко проглядався крізь щілину, де мали бути двері.

Навіть сам граф був весь у крові!

«Чи варто мені його впустити?»

Герой, якому Його Величність особисто надав дозвіл відвідувати його в будь-якій формі та будь-коли. Зрештою, це ж почесний граф Деон Харт прямо перед ними.

«Але він виглядає так!»

Навіть сьогодні, в день бенкету!

У цей час Деон Харт, який грубо пригладив своє закривавлене волосся, повільно промовив.

— Де Його Величність?

Можливо, через інстинкт самозбереження, відповідь пролунала миттєво.

— В бенкетній залі.

— Бенкетній залі?

Невже граф не знав?

На мить той подивився на вартового своїми червоними моторошними очима, змусивши його злякано відповісти.

— Так! Бенкет на честь появи нового Героя та успіху його дебюту...

— ... Аха.

— ...

Слова на цьому закінчилися.

Вартовий швидко замовк, почувши незвичайний звук, що долинув з його вуст.