Розділ 35 — Наймогутніший меч Імператора (2)

Коли я знову прийшов до тями, то опинився наодинці з Імператором.

Ні, на щастя, здавалося, все вже закінчилося. Імператор поставив свою порожню чашку та встав.

Я не смів сидіти, коли Імператор підвівся. Коли я відсунув стілець і встав, він на мить завмер і подивився на мене.

— Мабуть, у тебе було багато справ, про які варто було потурбуватися, то чому б не взяти участь у бенкеті, щоб зняти стрес? Звичайно, я не маю наміру змушувати тебе, тому тобі не потрібно цього робити, якщо не хочеш.

Я не знав, в чому була справа, але, на щастя, схоже, криза минула.

В іншому випадку я б нізащо не залишився в живих після розмови з Імператором.

Він навіть зробив таку уважну пропозицію! Він сказав, що не має наміру змушувати мене, але в мене не було особливого вибору, оскільки мені не було відомо, як все вирішилось і чи не ображений він через щось.

— Ні. Я візьму участь.

Від самого початку фраза начальства «Ти не зобов'язаний це робити, якщо тобі не подобається» означала «Ти маєш це зробити, навіть якщо тобі не до вподоби». Якби я відмовився, навіть не розуміючи цього, було очевидно, що сталося б з моїм життям.

Як і очікувалося, він підняв куточки губ, ніби я зробив правильний вибір, а він не помітив моїх вагань.

Він оглянув мене з голови до ніг і заговорив з ледь помітним смішком в голосі.

— У такому вигляді?

— ... ах.

— З цим нічого не вдієш. Я накажу підготувати тобі одяг, тож вмийся, переодягнись і повертайся в бенкетну залу. Я скажу головній покоївці.

— Дякую за вашу увагу.

Він грубо кивнув на мою подяку та відвернувся, ніби більше не мав до мене справ.

Потім, перш ніж встиг зробити кілька кроків, він знову обернувся, ніби щось згадав.

— Цей одяг важливий?

— ... Що?

Ой, це вкрай неввічливо — відповідати питанням на питання Імператора.

Я швидко стулив рота та опустив голову.

На щастя, голос з рівним тоном, ніби це не образило його, люб'язно пояснив.

— Чи варто викинути цей одяг?

— Ах...

Ну, я нічого не знав про одяг, тому...

Я навіть не був в курсі, скільки він коштував, тому не міг говорити про це безтурботно.

Тож замість цього я подумав про покоївок, які наполегливо працювали, вибираючи для мене костюм, перш ніж я прибув сюди.

Окрім того, я згадав, як вони енергійно дискутували, яке вбрання краще, а також виглядали неймовірно зосереджено під час вибору аксесуарів. Навіть їх очі були налиті кров'ю від запалу.

Але все було зіпсоване ще до того, як я прибув до бенкетної зали.

«Вони ж не образяться?»

Навіть якщо й не образяться, вони, ймовірно, будуть досить розчаровані.

Тож було б краще, принаймні, не викидати цей одяг. Звичайно, дивлячись на те, як він виглядав зараз, здавалося, що просто позбутися його було б єдиним варіантом...

Однак єдиним, про що запитав Імператор, було: «Чи варто викинути цей одяг?» Тож я завагався на мить, а потім повільно відкрив рота.

— Гадаю, було б трохи нерозумно його викидати.

— Неоднозначна відповідь. У будь-якому разі, я розумію.

— Так.

... Він сказав, що розумів? Але що?

Імператор без жалю повернувся та вийшов із вітальні. Раптом залишившись насамоті, я знову сів на стілець перед столом, щоб зібратися з думками.

Але часу на роздуми не було.

— Приємно познайомитися, графе.

Бо покоївки юрбою увірвалися до вітальні.

Рухи майже як у добре навчених військових.

Коли я поглянув на них з приголомшеним і запитальним виразом обличчя, одна з покоївок зробила крок уперед.

— Мене звати Белла, старша покоївка. Я чула, що ви візьмете участь у бенкеті.

— Це так.

Очі, що дивилися на мене, були страшними. Можливо, через мій попередній настрій, але здалося, що її погляд, зосереджений на стільці, на якому я сидів, на мить здався холодним.

Цікаво, що вони можуть зі мною зробити, але...

— Для початку... я думаю, вам слід спочатку прийняти ванну. Будь ласка, слідуйте за мною.

— Так.

Я був по-справжньому наляканий...!

ЇЇ слова були ввічливими, але дії твердими. Серед покоївок, що мене оточували, у мене не було іншого вибору, окрім як рухатися недбало, підлаштовуючись під їхній темп.

І низка подій, що послідували за цим, була настільки вражаючою, що мешканці графської резиденції, з якими я мав справу до цього, почали здаватися милими.

Щойно я прибув до купальні, з мене зняли одяг працівники і силоміць помили... одразу після медичної допомоги.

На мені залишились шрами по всьому тілу. Різні рани, про які навіть я нічого не знав, такі як синці та струпи.

Після огляду також були виявлені внутрішні травми.

— В першу чергу займемось внутрішніми пошкодженнями. Рівень травм такий, майже якби ви зіткнулися з каретою. Ви десь упали зі скелі?

Я точно не падав зі скелі, і зіткнення з каретою не було...

Я точно не пам'ятав нічого подібного, але відчуття було неприємне.

Що? Я сам врізався в карету? Чи хтось мене кинув?

У будь-якому разі, люди, які щохвилини поспішали, навіть не дали мені часу подумати і знову почали мене мити, щойно лікування закінчилося.

Все робилось в такому поспіху, що я навіть не мав можливості розігріти тіло.

На мене одразу ж вилили воду, щоб змити кров, а потім почали розтирати усе тіло...

«Це досвід, який я ніколи б не хотів пережити двічі...»

Наступного разу, коли Імператор запропонує щось подібне, й буде чинити мовчазний тиск, я одразу відмовлюся. Я відмовлюся!

Даючи собі подібну обіцянку, я був приголомшений і затягнутий за руки до кімнати.

Те, що я там побачив, було нічим іншим, як моїм одягом, який, як я думав, доведеться неодмінно викинути.

Щойно я побачив його акуратно складеним перед собою, я не зміг не здивуватися.

«Нісенітниця. Як?»

Він явно був весь у крові. Настільки, що не залишалося іншого варіанту, окрім як викинути костюм.

Навіть якщо їм якимось чином вдалося випрати його начисто, знадобився би час, щоб одяг висохнув.

«Магія? Це магія? Ні. Люди не можуть використовувати магію... то як щодо чаклунства?»

Чи можна було так швидко висушити одяг за допомогою чаклунства?

Чаклунство — це виняткова здібність людей, створена для протидії магії демонів.

Якщо магія порушує правила світу, то чаклунство — вимагало сплату ціни за невелике спотворення правил світу, щоб використовувати їх на свою користь.

Я нахилив голову, бо мало що було відомо про чаклунство, оскільки чаклуни були рідкістю.

Служниці, не знаючи про що я думав, просто дали мені одяг і штовхнули мене в спину, щоб я швидко його одягнув та вийшов...

« ... Гаразд, неважливо. Вдягнути власний одяг набагато краще, ніж той, який би мені дав Імператор».

Також це не обтяжувало.

У той час я не знав дечого. Поки я приймав ванну, дизайнерів з усіх магазинів одягу столиці привели до імператорського палацу разом зі своїми учнями.

А коли вони закінчили, всі вони вийшли з палацу з порожніми обличчями, ніби не спали цілий тиждень.

У той час я також не чув жодного слова про те, що хтось бачив, як уся ця сотня людей поспішно залишає імператорський палац.

[Тридцять хвилин. У вас є рівно тридцять хвилин щоб зробити точно такий же костюм.]

[Ви сказали, що це неможливо? Як це справді може бути неможливо, коли вас так багато?]

Навіть якщо це неможливо, зробіть це.

На мить я забув, що саме це казав Імператор за кожної нагоди.

***

Хоча ще нещодавно стався переполох, у бенкетній залі швидко запанував спокій, ніби нічого раніше й не траплялося.

Прислуга швидко прибрала червоні сліди та краплі крові, які було чітко видно на підлозі, музика знову заграла, і люди зібралися групами по двоє та по троє та почали розмовляти.

Сцена нічим не відрізнялася від тієї, що була до метушні.

Однак, однією відмінністю було те, що погляди всіх, хто розмовляв, були спрямовані в певному напрямку.

У кінці їхнього погляду на сусідньому стільці сидів біловолосий чоловік у акуратній білій формі, підперши підборіддя та сонно опустивши очі, ніби йому було нудно.

Зовні він був просто дворянином з певної родини, але ті, хто знав його справжню особу, не могли наблизитися до нього і могли лише спостерігати.

— Темні кола зникли. Пам'ятаю, коли востаннє бачив його, під його очима були глибокі западини.

— Я чув, що він вирушав у подорож, щоб знищити монстрів. Можливо, це тому, що він був свідком великої кількості пролитої крові?

— Тоді чутки про те, що він вампір, правдиві?

— Я думаю, що Його Величність захищає його таким чином. Інакше не було б потреби тримати інформацію про нього в таємниці...

Почесний граф Деон Харт.

Безпрецедентна людина, яка зробила визначний внесок у Восьмирічній війні як командир та повернув тіло Героя, будучи його товаришем.

Насправді, він був гарною темою для розмов у світських колах, про що поширювалися всілякі чутки, зокрема історія про те, що Імператор намагався надати йому статус вищий за «почесного графа», але той сам відмовився.

Зокрема, однією з тем, яка дуже часто згадувалася, була...

— Тоді він також відповідальний за знищення родини Харт...

— Тшш, говори тихіше.

Інцидент з винищенням родини Харт, про який ніхто не знав повної історії.

Інцидент, у якому родина Харт, яка була вірна імператорській родині поколіннями, одного дня непомітно зникла, викликав великий шок у аристократичному суспільстві.

Ніхто не знав, що достеменно сталося тоді, але це не означало, що припущення не могли існувати. Дворянство мало досить правдоподібну гіпотезу, підсумовуючи всю розкриту інформацію.

Наприклад, «Була якась угода між Деоном Хартом та Імператором».

Підстав для такої думки було достатньо.

Імператор зберігав мовчання, хоча пси, які поколіннями служили крові Дезертів, були вбиті.

Родина Харт була надмірно вірною. Вони мали навіть не баронський чи віконтський, а графський титул.

Така родина зникла за одну ніч, а він мовчав? Це було підозріло для будь-кого.

— Варто почати з того, що Його Величність, який цінує талановитих людей, надав йому лише титул почесного графа...

— Так, це було дивно. Він навіть зволікав з визнанням його офіційним Героєм.

Деон Харт, який повернувся після Восьмирічної війни, був визнаний за свій внесок і зустрівся з Імператором наодинці.

Ніхто не знає, яка розмова там відбулася, але в результаті йому було присвоєно лише титул «почесного графа», на відміну від інших Героїв, які отримали титули маркізів. Це не відповідало характерній рисі Імператора піклуватися про талановитих людей.

Насправді, отримання величезної фінансової винагороди на додаток до титулу «почесного графа» було недостатньо, і з того часу й дотепер він отримував у свої володіння все нові й нові землі, тому наразі мав вотчину, порівнянну за розміром маркізату, але зрештою, найважливішим був «титул». Хіба не дивно, що виникла подібна ситуація?

Тож спекуляцій було не уникнути.

[Деон Харт відмовився від високого титулу, запропонованого Імператором, а натомість захотів знищення родини Харт.]

Деон Харт — виродок родини.

Білосніжне волосся, червоні очі та бліда шкіра. Можливо, граф справді десь підібрав молодого вампіра та виховав його.

Правда була невідома, але і виродки, і вампіри були однаково огидні, тому родина, мабуть, ставилася до нього зі зневагою.

Тож, можливо, з ним навіть жорстоко поводились.

Оскільки він ніколи не виходив з маєтку до участі у Восьмирічній війні, це припущення не було зовсім безпідставним.

— Отже, щоб помститися, родина Хартів була...

— Дивно, що ви говорите про це, знаючи, хто головний герой цього бенкету.

— Герцогу!

Старб Іллюстер м'яко посміхнувся, махнувши рукою тим, хто здивовано його вітав.

Людина, яка стояла позаду нього, — не хто інший, як Круель Харт, головний герой цього заходу.

Він мовчки схилив голову в бік тих, хто дивився на нього здивовано, і пішов, не змінюючи виразу обличчя, ніби йому було байдуже.

Якраз коли мала настати незручна тиша, герцог Старб, який кілька разів плеснув у долоні, повертаючи погляд до Круеля, посміхнувся і відкрив рота.

— Це жарт. Насправді, це відома історія, яку всі знають, чи не так? Тож не варто так дивуватися. Пан Круель, мабуть, уже все знає.

— ...

Так, він, звісно, добре про це знав. Тому що людиною, яка допомагала розслідувати подібні чутки, був сам Круель, і ніхто інший.

Цю історію знав кожен, хто вже деякий час перебував у світському колі.

Це були нецікаві чутки для герцога, який приблизно розумів ситуацію, але Круель, його підлеглий і особа, безпосередньо причетна до інциденту, мав сумніви, тому він використовував його, щоб глибше розслідувати справу.