Розділ 36 — Почесний Граф Деон Харт (1)

Однак природний збір інформації вийшов на ту ж саму гіпотезу, що й детальне розплутування соціальних чуток.

Деон Харт, який з якоїсь причини мав образу на сім'ю, забажав знищення родини Харт в обмін на відмову від усіх інших привілеїв, і Імператор, який хотів щось дати талановитій людині, яка нарешті з'явилась перед ним, надав йому титул почесного графа, половину грошової нагороди та дозвіл.

Звичайно, таке важливе рішення не могло бути прийняте виключно на цій підставі, тому умовою, яку він висунув, була участь у поході на Короля Демонів у ролі товариша Героя.

«Також відкладалося його визнання офіційним Героєм».

Хоча це було безглуздо.

Деона Харта вже визнавали Героєм за заслуги, отримані ним протягом Восьмирічної війни. Визнає це Імператор чи ні, він уже Герой.

Тим не менш, причина, чому він це відклав, полягала в тому, що він був єдиним серед Героїв війни, хто не мав фрагменту Героя.

«Це не дискримінація, але він, ймовірно, намагався відкласти надання титулу до моменту накопичення більшої кількості заслуг, щоб запобігти запереченням інших, хто б посилався на цю причину».

Незалежно від того, чи досягне Герой успіху, чи невдачі, Деон Харт отримає визнання, якщо повернеться живим.

Можливо, оскільки він знав наміри Імператора, Деон Харт прийняв це і знову вирушив у дорогу як товариш Героя, щойно отримав титул.

Це стало результатом того, що Імператор зважив родину Хартів, яка була вірна Дезертам поколіннями, та Деона Харта, який з'явився як комета і залишив сильний слід за відносно короткий проміжок часу.

«За звичайних обставин він мав обрати перших, навіть не замислюючись, але оскільки нинішній Імператор піднявся до становища монарха через повстання, він не міг цілком довіряти їхній відданості. Ось чому їх цінність на вагах стала приблизно однаковою».

Рішення Імператора також могло змінитися залежно від результату подорожі.

Навіть якби він просто повернувся живим, Імператор би достатньо високо оцінив його, але в результаті подвиг Деона Харта виявився ще більшим, ніж очікувалося, адже він зберіг тіло Героя, тож Імператор охоче прийняв його умови.

Такий був висновок, до якого прийшов герцог завдяки чуткам та даним, зібраним Круелем.

Це гіпотеза, складена шляхом зіскрібання крихт інформації.

Людиною, яка спостерігала за процесом створення цієї гіпотези від початку до кінця, був Круель Харт.

«Яким був його вираз обличчя в той момент?»

Старб озирнувся і побачив Деона Харта, який сидів осторонь, а Круель Харт наближався до нього. Він знову повернув голову та посміхнувся тим, хто мовчки дивився на нього.

— Все ж таки, сподіваюся, ви будете стежити за своїм язиком. Головний герой цього бенкету — не хто інший, як член родини Хартів.

— Так, так! Вибачте!

***

Життя від початку справа самотня.

Я був сам, коли народився, і я буду один, коли помру, тож чи справді потрібно встановлювати зв'язки?

... Гаразд, насправді, все це нісенітниця.

«Я теж хочу з кимось поговорити! Але ніхто не підходить до мене!»

Навіть якщо я робив перший крок, людина просто втікала...

Таким чином навіть ті, хто не помічав нічого навкруги, зрозуміли б ситуацію. Мене явно всі ігнорували в цьому залі.

Ох, це не просто моя уява. Щойно я увійшов до бенкетної зали, всі погляди були спрямовані на мене. Однак ніхто не підходив ближче, і навіть якщо я підходив, люди розходились хто куди.

«Тоді просто поїм і поспостерігаю. Тут багато чого виглядає смачно...»

Я невимушено сів на ближній стілець, підпер підборіддя та оглянув десерти переді мною.

Тут було все, починаючи з найпростішого печива, пудингів та макаронів... О, цей пудинг виглядає дуже смачно. Він зі смаком полуниці?

Яскравий та прозорий червоний колір викликав бажання спробувати його хоча б раз.

« ... Чи можна мені його спробувати?»

Ну, він, мабуть, і був поставлений на стіл, щоб його скуштували.

Я повільно встав зі свого місця та попрямував у тому напрямку, коли почув голос, який кликав мене звідкись.

Мені здалося, що голос кличе «графа Харта»... але, мабуть, я помилився. Можливо, мені лише здалося, що голос звучав знайомо.

Принаймні, я не бачив, щоб до мене хтось підійшов.

— Графе Харте!

— ... хах?

Це не була ілюзія! Мене справді хтось кликав!

Коли я повернув голову, тримаючи пудинг у руці, я зустрівся поглядом з лицаркою, яка швидко йшла до мене з іншого боку зали.

Вона миттєво опинилась переді мною, наблизившись широкими кроками, поклала кулак на груди та чемно зробила лицарський уклін.

— Дама Лієн вітає графа.

— Дамо Лієн!

Як я був радий побачити її тут!

Дама Лієн — командирка лицарського ордена під моїм командуванням.

Під моїм командуванням був один лицарський орден, але насправді його не можна було назвати лицарським орденом. Це було просто збіговисько скажених собак.

«Це був дивний висновок, чи не так?»

... Моя свідомість поринула в дивне місце, але в будь-якому разі, під моїм командуванням існував орден лицарів, назва якого була «Орден Благородних Лицарів».

Це орден, але спочатку це був передовий загін, який було підвищено до рангу ордену на знак визнання заслуг тих, хто воював зі мною під час Восьмирічної війни, тому важко уявити, щоб він виглядав так само прямолінійно, як звичайний орден лицарів.

В минулому їх називали «Кривавим авангардом».

Насправді, їх досі називають «Кривавими Лицарями» замість їх справжньої назви «Благородні Лицарі».

До речі, чому я був такий радий побачити даму Лієн?

«Тому що вона потрапила туди завдяки зв'язкам!»

Іншими словами, це означало, що вона цілком нормальна людина, яка відрізнялась від тих хлопців, які реготали, як шалені, коли розривали своїх ворогів на шматки під час Восьмирічної війни.

Але, мабуть, було дивно, що я так тепло її привітав. Дама Лієн нахилила голову та заговорила обережнішим тоном.

— Ви виглядаєте не дуже добре. Вам нездужає?

— ... ні.

Який був мій вираз обличчя?

— Не робіть так, просто присядьте. Буде погано, якщо ви впадете в такому місці.

Можливості відмовитися мені не надали, бо вона навіть люб'язно підсунула мені стілець.

Я обережно поклав ложку та полуничний пудинг на стіл і сів на стілець.

І з наміром змінити тему, я звернувся до дами Лієн, яка все ще розглядала мій колір обличчя.

— З якої нагоди такий раптовий бенкет?

— Що? А, ви вдаєте, що не знаєте?

— ...?

— Ви жартуєте, правда? Ха-ха-ха, це ваш спосіб заперечення реальності.

Дама Лієн, яка посміхалась та плескала у долоні, подивилась на моє обличчя, яке все ще було сповнене сумнівів, і її вираз поступово затвердів.

— Ви справді... не знаєте?

— Я поняття не маю, про що ти говориш.

Вона завагалася, дивлячись мені в очі, і врешті-решт заговорила повільно, зітхаючи, ніби нічого не могла вдіяти.

— Святкуємо появу та дебют нового Героя...

— Деоне.

Даму Лієн перебив холодний голос.

Голос, який звучав незнайомо, але водночас так, ніби я ніяк не міг його не впізнати.

Мені стало так погано, що я повернув голову і зустрівся поглядом з холодними, твердими зеленими очима.

... аха.

Оцінка ситуації відбулась. Я зміг зрозуміти, що хотіла сказати дама Лієн, не дослухавши її до кінця.

Лицарка, яка завжди була впевнена в собі, відкрито дивилась на мене, а неприємний чоловік переді мною гордо хизувався тим, що він був зіркою бенкету.

Як я міг його не знати?

— ... А я ще й питав, хто це може бути.

Навіть попри мої слова, змішані з очевидною ворожістю, його зелені очі не затремтіли.

Це ще більше мене розлютило, тому я насупився і повільно погладив волосся, намагаючись приховати вираз обличчя та придушити емоції, що швидко наростали.

Мабуть, зараз у моїх очах ховався вбивчий намір, який я не в силах приховати.

Я не мав наміру показувати свої небезпечно блискучі очі, тому заплющив їх.

— Минуло чимало часу, брате.

Зелені очі та чорне волосся, які відрізнялися від моїх.

Символ родини Харт, який, як я думав, більше ніколи не побачу.

Дійсно, обличчя, яке я побачив уперше за довгий час, зовсім не відрізнялося від того, що було в моїй пам'яті.

Обличчя Круеля на мить заціпеніло, ніби його вразила несподівана яскрава посмішка, але потім він повільно кивнув.

— Так. Минуло чимало часу.

— Ти став Героєм.

— Мені пощастило. Я отримав фрагмент Героя.

— Ти завжди вправно володів мечем, наскільки я пам'ятаю. Навіть якби не отримав фрагмент Героя, неодмінно отримав би цей титул коли-небудь. Вітаю.

— ... Не так давно я зустрівся з командиром Нульового загону на полі бою.

Хоча я на мить здригнувся, на моїх губах знову з'явилася посмішка.

Це не тому, що мене це зачепило, я просто відводив увагу.

Здається, претензійна похвала та сміх були йому огидними. А може, його турбували мої компліменти його навичкам володіння мечем.

— Ну то й що?

— Це було складно через низький моральний дух наших солдатів, ніж через нього самого.

— Що ж. Але проблема була вирішена, чи не так?

Інакше його б тут не було, і цей бенкет взагалі б не відбувся.

— Я чув, що ти також добре справляєшся з підняттям морального духу. Якби ти був там...

— Аха-ха-ха, брате!

Круель закрив рота.

Я міг зрозуміти, що він намагався сказати, навіть не слухаючи далі.

Він точно намагався сказати щось на кшталт: «Якби ти був там, ми б не зазнали такої поразки».

Чорт.

— Немає потреби робити подібні припущення. Я аж ніяк не міг би битися разом з тобою, правда?

Адже я не знав, чи не вдаватиме він, що б'ється разом зі мною, а потім спробує мене вбити.

Імператор, який добре знає про наші стосунки, ніколи не дозволить нам битися разом.

— ...

Навіть протягом цієї розмови ці тверді зелені очі не показували жодних ознак емоцій.

Вони не тільки не проявляли почуттів, але й навіть не тряслися, тому я прицмокнув губами і спробував зачерпнути пудинг зі столу, набравши його в велику ложку.

Рано чи пізно він піде сам.

Для нас обох було нормально ображатися, коли ми бачили обличчя один одного, тому я сподівався, що він поскоріше піде звідси.

Насправді, у мене дуже зіпсувався настрій, але я не міг влаштувати тут галас. Тому мені не залишалося нічого, окрім як їсти пудинг і набивати шлунок.

— ... Я чув, що ти вирушав на місію зі знищення монстрів.

Я не розумів, чому він продовжував говорити, ніби в цьому був якийсь сенс.

Нахиливши ложку, я впустив пудинг на тарілку й кивнув із роздратованим виразом.

Потім Круель оглянув мене з ніг до голови і повільно запитав:

— Ти поранений?

— ... Фух.

До біса. Це занадто смішно, тож зупинися.

Спочатку ти виштовхав мене на поле бою, а тепер вдаєш, що хвилюється. У тебе запізніло прокинулась совість?

Це смішно.

Хто був тією людиною, яка штовхнула мене на поле бою, коли мені було лише чотирнадцять років? Хто відправив мене, слабкого хлопця, на війну, захистивши тим самим старшого брата, який був на три роки старший за мене, і не тільки мав міцне здоров'я, але й був чудовим фехтувальником?

А хто той, хто просто стояв осторонь і спостерігав за цим?

Круель Харт.

Мій старший брат, якого я колись дуже любив.

Це ти.

— Про що ти знову питаєш? Я знаю, як добре дбати про своє тіло. Немає потреби вдавати, що тобі зараз не байдуже. Я буду в повному порядку, принаймні, перед тобою, брате.

Навіть якщо постраждаю, тобі ніколи не покажу цього.

Тому що не можна робити щось дурне, що викриє власну слабкість, перед ворогом.

Вираз обличчя Круеля спохмурнів, ніби він приблизно зрозумів значення того, що я сказав, хоча й не повністю.

Це було досить приємно, тому я посміхнувся і додав.

— Отже, брате, я був би вдячний, якби ти просто спостерігав зі сторони, як і зазвичай.

Так само, як ти стояв в стороні, коли мене вели на поле бою. Так само.

— ...

— ...

На ці слова він не відповів.

У незручній тиші Круель поглянув на мене з незрозумілим для мене виразом обличчя, а я, не бажаючи йому програвати, також пильно дивився йому в очі.

Люди поруч помітили незвичайну атмосферу та одразу відсторонилися.

Тільки дама Лієн, яка ненавмисно стала свідком сімейної сварки свого начальника, не могла уникнути ситуації чи зупинити її, і просто по черзі дивилася то на мене, то на Круеля.

... Що ти робиш, дамо Лієн? Швидше зупини це якось.

«У мене так болять очі, що я можу померти».

Я не міг уникнути його погляду через свою гордість, але мої очі щипали так, ніби я був вже на межі своїх можливостей.

У ту мить, коли я знову подумки покликав даму Лієн, погляд Круеля впав кудись за моїм плечем.

Обличчя повернулось до свого початкового безвиразного стану, ніби він щось помітив.

Дама Лієн також дивилась на щось і мала дуже напружений вираз. Тепер, якщо подумати, погляди всіх навколо мене були спрямовані в одному напрямку.

« ... що таке?»

Сумніви швидко розвіялись.

Я не знав, в чому була справа, але, мабуть, це не мало до мене жодного стосунку.

Якби це було пов'язано зі мною, всі б звернули свою увагу на мене, а не дивилися б кудись деінде.

Я грубо заспокоїв нерви та скористався тим, що всі оточуючі відволіклись, щоб запхати великий шматок пудингу до рота.

«О, це була не полуниця, а вишня. Не дарма мені здалося, що колір був занадто червоним».

Його кислий смак та аромат у роті були дуже навіть нічого.

Я зарухав щелепою, щоб розчавити пудинг і проковтнути його, але... почув незнайомий голос, що долинав звідти, куди дивилися люди.

— У вас такі вражаючі стосунки.

— ...?

Першим, що я побачив, було фіолетове волосся, вільно зав'язане з одного боку.

Незвичайний колір для волосся. Символом якої родини був фіолетовий?

Ах, це був герцог Іллюстер.

... га? Герцог?

— ...?!

Він ніби справжній павич, чи не так? Герцог Старб Іллюстер!

Я так злякався, що підскочив зі свого місця.

Відставив десерт і спробував швидко привітатися...

«Я ще не проковтнув пудинг!»

Я не міг говорити.

Не можна було говорити до герцога з набитим їжею ротом, але шматок був занадто великим, щоб просто проковтнути. Холодний піт виступив у мене на спині.

«Що мені робити...?»