Розділ 3 — Командир Нульового Загону Деон Харт (1)

— Ненавиджу паперову роботу!

Ці слова я вимовив, коли вперше почув пропозицію приєднатися до армії Короля Демонів. Завдяки цьому, обійнявши неофіційну посаду командира Нульового загону, я став схожим на опудало, якому просто потрібно було спокійно сидіти на місці.

Я не мав жодних претензій щодо цього. Коли я бачив, як інші командири загонів стогнуть під купою документів, я пишався собою за те, що сказав таке.

Однак, якби мені довелося обрати один фатальний недолік...

— Мені нудно!

Це так нудно! Немає чого робити, і навіть якщо виходиш на вулицю, у Царстві Демонів завжди ніч, а в саду ростуть лише жахливі рослини.

Однак, йти до Диявола — це божевілля, а зустрічатися з іншими командирами армії — це як лягати у власне смертне ложе. Підлеглі під моїм керівництвом завжди уникали мене, ніби не бажаючи мати справу з людиною, тож я теж не міг їм довіряти... тому зрештою, можу робити лише це. Але подібного була обмежена кількість.

Наприклад, щось дуже цікаве, як-от збірка кубика або пазла...

Бух!

Крухх!

Тисячі шматочків пазла злетіли в повітря. Я зітхнув і озирнувся по кімнаті. Великі, акуратно зібрані пазли були в рамках і прикрашали стіни.

Спочатку я почав складати пазли на п'ятдесят чи шістдесят шматочків, просто щоб убити час, але коли отямився, збирав вже картинки на шість тисяч деталей.

Це можна було, чорт забирай, продати. Я, такий ідіот, даремно витрачаю свою концентрацію.

Я вибухнув сміхом від раптового почуття відчаю та відчинив двері. Працівник, який чекав перед дверима, помітно здригнувся і поспішно опустив голову. Я мовив, вдаючи, що не помічаю його відчайдушних спроб уникнути зорового контакту зі мною.

— Принеси мені випити.

— Так?!

— Алкоголь. Неважливо, який. Головне, щоб це був алкоголь.

— Але...

Всупереч своїй покірній поведінці, коли він, здавалося, був готовий зробити усе, що йому скажуть, його вираз обличчя видавав вагання, ніби він ось-ось розплачеться.

Гадаю, я приблизно розумів, чому в нього така реакція. З того, що я бачив, Бен, мабуть, заборонив це.

Я народився зі слабким тілом. Це ненормальне біле волосся, червоні очі та бліда шкіра були доказом цього. Ось чому я блював кров'ю за кожної нагоди.

Тут причину подібному можна пояснити «наслідками битви з Героєм», тож мені пощастило, але було трохи сумно, що я не можу пити алкоголь. Якщо бути точним, мені дуже шкода відчайдушної працьовитості Бена.

Було дещо, що сказав лікар, який оглядав мене в юності.

[Здається, все здоров'я, яке мало б бути рівномірно розподілене по всьому тілу, зосереджено лише в печінці!]

Насправді, у більшості випадків мені було важко сп'яніти, тому це навіть не було брехнею. Завдяки цьому я зміг вижити навіть після прийому ліків, які не були корисними для мого організму... У будь-якому разі.

Тож це означає, що мені можна пити алкоголь. В тому сенсі, що це мене не вб'є.

Тож дайте мені алкоголю. Зараз саме час випити.

Тепер, коли я усвідомлюю, що я командир загону і мені нічого не залишається, окрім як складати пазл у своїй кімнаті, я не можу цього витерпіти на тверезу голову.

Коли я пильно подивився на підлеглого, наказуючи йому швидко принести мені випити, його плечі здригнулись і він кудись побіг.

... Зачекайте, і що це значить?!

— Це ж не означає, що він не принесе його?

Ні, це не виглядало так, ніби він утік чи пішов кудись за іншим дорученням, якого йому навіть не давали.

Навіть коли я це пробурмотів, моє тіло здригнулось з якоїсь причини від зловісного відчуття, що охопило мене.

Лиховісне відчуття не помилилось. Підлеглий, який зник без відповіді, повернувся.

З Королем Демонів...

Ти, зрадницький покидьку.

— Хочеш випити?

Я з обуренням подивився на слугу, але швидко заплющив очі, почувши голос Короля Демонів.

Якщо відповім «так», не зможу уникнути нотацій. Тепер, коли я не міг сказати «ні», я здався і опустив голову.

Однак відповідь набагато перевершила мої очікування.

— Тобі це так необхідно?

— ... так?

— Я припустив, що тобі нудно, бо останнім часом не було битв, але я не очікував, що все буде так погано. Мабуть, я занадто опікав тебе. Вибач.

О, ні, ні, зачекай хвилинку.

Мені просто захотілося випити, але чому потік його свідомості пішов саме в цьому напрямку...?

— Якщо ти справді хочеш, я можу дозволити тобі взяти участь у невеликій битві. Зараз командир Дев'ятого загону, який перебуває на завданні, здіймає галас, ніби-то йому нудно. Думаю, ситуація зміниться, якщо ти поїдеш туди. Що думаєш? Як щодо того, щоб туди завітати?

Якщо командир Дев'ятого загону там...

«Це передова».

Місце, де часто відбуваються великі та малі битви, оскільки воно межує з Імперією. Ти збираєшся відправити мене в таке місце?

А, я розумію. Ти наказуєш мені померти, будучи використаним як щит із м'яса на полі бою, щоб моє тіло, достатньо слабке, через що я можу померти навіть від алкоголю, мало хоч якусь користь?

Звісно. Тому що там брудно та огидно. О, я не хочу йти туди.

— Все гаразд.

Це точно не тому, що я боюся. Я роблю це тому, що там брудно.

— Це гарне рішення. Навіть якщо підеш туди, не побачиш достатньо крові, щоб це тебе задовольнило.

Це вже взагалі не має сенсу. Я завмер, бо злякався.

У будь-якому разі, це занадто — погрожувати комусь так лише тому, що він намагався випити алкоголь.

Дивлячись йому в очі, я непомітно опустив погляд, щоб не викрити свої емоції. Голос Короля Демонів продовжував:

— У будь-якому разі, ніякого алкоголю. Чи ти хочеш розвалити Замок Короля Демонів? Якщо тобі справді нудно, навідайся до своїх підлеглих в казармах або помилуйся садом. Хієн сказав, що радіє, бо цього разу посадив нові квіти.

Я раптом підняв голову. Той божевільний хлопець?

Очевидно, що він демон, тому ми це пропустимо, але Хієн — садівник. Наважуся сказати, що він не просто божевільний, він стовідсотково схиблений. Що саме змушує його божеволіти?

Гидка та небезпечна рослина-людожер!

Спочатку я віднісся до цього скептично бо мені здавалося недоречним, що в Замку Короля Демонів є садівник, але після того, як я оглянув сад разом з ним, я був повністю переконаний.

[Оскільки він саме такий хлопець, він працює в Замку Короля Демонів! Я думав, що це мирна робота! Я! Ніколи! Більше! Не! Повірю! Демонам!]

Це був цінний досвід, який я пережив своїм тілом і закарбував у своїх кістках. Оскільки я не міг просто ігнорувати його, я подивився на Короля Демонів із серйозним виразом обличчя.

— Я відвідаю загін.

Члени загонів небезпечні, але вони точно кращі за того божевільного садівника.

... Вже через п'ять хвилин я прямував на тренувальний майданчик Нульового загону.

— О, пане Аруте!

— ... Хієне.

Щоб приховати блідий колір свого обличчя, я швидко підняв руку та прикрив обличчя.

А коли підняв голову, то зустрівся поглядом із юнаком елегантної зовнішності, який підійшов прямо до мене.

Який сюрприз!

— Ви втомились?

— Ну, трохи...

— У такому разі, насолодитись ароматом квітів — найкраще рішення. Цього разу я посадив нові квіти, хочете подивитися? Я вирішив спеціально показати їх пану Аруту першому.

Цей демон. Він посміхався, заплющивши очі.

Зазвичай це видовище зачарувало б мене, але я просто намагався використати свій мозок, щоб знайти спосіб втекти. Я навіть не помітив його появи.

Чому на мене взагалі мала спрацювати його зовнішність? Він же чоловік.

Я не знаю, як склалась би справа з сукубом, але якщо це інкуб, чому мене взагалі мало це похитнути? Можливо, я останнім часом божеволію, але не настільки, щоб моя сексуальна ідентичність змінилась.

«Тепер, якщо подумати про це...»

Невже цей хлопець є високопоставленою особою? Можливо, оскільки він інкуб, він мав талант легко зводити розмову в потрібне йому русло.

[Ви втомились?]

Варіант «А»: Я втомився > Насолодитись ароматом квітів — найкраще рішення.

Варіант «Б»: Я не втомився > Тоді вам варто поглянути на квіти, які я посадив цього разу...

Зазвичай я б піддався його словам і мусив би обійти той жахливий сад. Але тепер у мене була чудова відмовка.

— Буде проблематично, бо я просто зараз збирався перевірити членів мого загону.

— Ах... Гадаю, ви не зможете це відкладати, чи не так?

— ...

Як наполегливо.

Можна відкласти це настільки, наскільки завгодно. Члени Нульового загону навіть не шукали мене, а коли сам бажав зустрітись з ними, вони не підходили близько і не розмовляли зі мною, а просто спостерігали за кожним моїм рухом з палаючими очима.

Насправді, все, що мені потрібно там робити, це сісти в куток, торкнутись пальцем меча, а потім піти.

О, «торкнутись пальцем меча» не варто сприймати як метафору, саме це я й мав на увазі. Було б проблематично, якби я розмахував мечем у дурній позі, і мої навички ставали б тільки гірше.

У будь-якому разі, цей візит можна відкласти, але мені все одно не подобається ця ідея. Хіба причина, чому я прямував до ексклюзивного тренувального майданчика Нульового загону, не полягала в тому, щоб уникнути цього хлопця?

— ...

— ...

Раптом я зрозумів, що мовчання було довшим, ніж я думав. Мабуть, я так довго думав, що пропустив слушний момент для відповіді.

Я закотив очі й подивився на Хієна, розмірковуючи, чи не образився він на тривале мовчання. Мабуть, він дивився в цьому ж напрямку, і наші погляди зустрілися.

Перш ніж Хієн встиг подумати, як відреагувати, його плечі затремтіли. Потім його звична лагідна посмішка зникла, і він вклонився.

— Вибачте.

— ...?

— Я був самовпевненим.

У цей момент я відчув потребу ще раз подумати як слід про демонічну расу. Було б непогано обговорити це як слід.

А тепер про сьогоднішню тему.

Чи є рисою демонів раптове вибачення?

«Чому він знову це робить?»

***

Хієн — інкуб. Той самий інкуб, на якого інші демони дивилися зверхньо, як на поверхового.

Це була чиста удача, що він став садівником у Замку Короля Демонів. Його хобі — збирати та вирощувати всілякі небезпечні рослини, і коли він переходив вулицю, несучи рідкісну рослину-людожера, його помітив Король Демонів і покликав працювати садівником.

Не було жодних причин, щоб така високопоставлена особа, як командир загону, поставилася б до нього належним чином.

Зараз слуги плювалися та лаялись, коли встановлювали зоровий контакт з ним, тому він не наважувався зустрітися поглядом із командиром загону. Буде вдачею, якщо його просто не будуть турбувати. Насправді, були ті, хто знущався і бив його ногами.

Що може зробити інкуб проти таких демонів? Він просто мусив це терпіти.

Той день також був днем, коли він знову зазнав словесних образ та насильства.

— Хтось на кшталт інкуба...

Хієн, який упав і роздавив усім тілом квітник, за яким ретельно доглядав, замість того, щоб одразу підвестись, втупив погляд у землю.

Було боляче бачити знищені дорогоцінні рослини, але тепер була важливіша ситуація.

Командир Десятого загону, що стояв над ним із неприємним виглядом.

Чоловік, який збив Хієна з ніг лише тому, що той стояв у нього на шляху, бурмотів щось із насупленим обличчям.

— Я такий розлючений, що божеволію, але в цьому немає нічого поганого...

Хієн просто опустив голову.

Командир Десятого загону був тим, хто полюбляв хизуватися своєю силою. Якщо одразу встати, як зробив би будь-хто, маючи справу з командирами Першого чи Третього загонів, він сприйме це як провокацію.

Через це інкуб захитав головою та вдав, що не може підвестись через біль.

— Ах...

— Гм?

Почувся дуже тихий голос, який не пасував до Замку Короля Демонів.

До цього моменту все ставало зрозуміло. Можливо, слуга, який щойно прибув сюди, випадково побачив цю сцену.

Проблема була в реакції командира Десятого загону.

— Ого...!

Хієн рефлекторно підвів голову.

Він неправильно розчув? Вираз обличчя чоловіка був надто очевидний, щоб можна було сказати, що Хієн його неправильно почув.

Вираз, близький до шоку. На перший погляд, обличчя командира виражало страх і благоговіння, і, не усвідомлюючи цього, Хієн повернув голову, щоб простежити за його поглядом, і зміг побачити «людину».

Худе тіло, яке виглядало досить слабким, ніж зазвичай. Незвичайне біле волосся та червоні очі. Плюс бліда шкіра. Якби не зовсім непомітна магічна сила, він би навіть не подумав, що то людина.

« ... Якщо подумати».

У якийсь момент чутки, мов буря, почали вирувати по Замку Короля Демонів. Коли саме це було? Це було, мабуть, приблизно тоді, коли війна з Героєм тільки закінчилася.

[Кажуть, що Героя вбив хтось інший, а не Король Демонів.]

[Кажуть, Король Демонів намагався завербувати його прямо на місці.]

[Навіть говорять, що це була людина.]

«Це він».

Головний герой пліток, які Хієн теж вважав лише чутками. Його інтуїція підказувала, що це саме він.

Саме слова та дії командира Десятого загону вбили останній клин в труну його недовіри.

— Ти тут... з якої причини...

— Я чув, що тут є садівник, тому й прийшов до нього, але... мабуть, я неправильно вгадав час.

— О ні.

Хтось такого високого рангу, як командир загону, ставився до нього з обережністю. Це означало, що ця людина сильніша або має вищий статус, ніж він.

Тепер, коли він про це думав, Хієну здалося, що до нього долинули нечіткі плітки, що цій людині надали посаду командира Нульового загону.

Командир Десятого загону, махнувши рукою, сказав, що вони можуть спокійно поговорити, і швидко відступив. Зрушивши з місця, де він зупинився до цього, парубок наблизився до інкуба.

Він сказав, що прийшов побачитися з ним. Хієну було цікаво, якою була його мета, але він не мав високих очікувань.

«Це тому, що я інкуб».

А його супротивник — командир Нульового загону. Які шанси, що він добре до нього поставиться?

«Я думав тільки про це».