Розділ 39 — Почесний Граф Деон Харт (4)

— Якби ти щось знав про графа, ніколи не сказав би подібного.

— Що саме...

— Це ти мені скажи. Якщо тобі справді цікаво, проведи своє дослідження.

— ...

Він ніколи не зможе нічого дізнатись.

Пес Імператора? Це навіть не смішно. Якби варто було обрати з-поміж тих, хто брав участь у Восьмирічній війні, хто мав найменшу лояльність до Імператора, вони та їхній капітан були б обрані без сумніву.

Певні емоції промелькнули в очах лицарів.

Безумство викликало всілякі негативні емоції, такі як гнів і ненависть, але один член ордену, якому вдалося на мить взяти свої емоції під контроль та перечекати, поки вони затихнуть, відкрив рота.

— Тож перестань наговорювати на того, кому й так важко...

Члени ордену мовчки зібралися в групу щоб не привертати увагу оточуючих.

Було достатньо, щоб залишився в живих хоча б один заручник, тому було нормально вбити іншого хлопця, який казав нісенітниці.

Лицар, який тихо вихопив зброю, заговорив з посмішкою, яку можна було вважати фальшивою.

— Помри.

***

Мені вдалося дістатися до своєї кімнати, терплячи обтяжливий погляд дами Лієн, але замість того, щоб зайнятися своїми справами, мені довелося й далі уникати її погляду та вдавати, що нічого не помічаю, не відводячи очей від вікна.

«Вони знову зібралися разом. Що ви там робите, збираючись у купу?»

Сподіваюся, це не спричинить чергового нещасного випадку.

Чому ці хлопці опинились в моєму будинку до цього? Хіба вони не мали бути в імператорському палаці?

— Дамо Лієн.

— Так, графе.

— Ви знаєте, що це за ситуація?

— Ви говорите про напад члену Революційної армії?

— Ні, про те, чому вони тут.

— Ах, я розумію, здається Його Величність повернув вам Лицарський Орден, яким він тимчасово опікувався під час відсутності графа.

Шкода, що вони так швидко повернулись до мене. Гадаю, Імператор намагався впоратись з ними, але не зміг, тому відправив назад до мене.

Звісно, перед закінченням війни, коли я вирушив в похід як товариш Героя, Імператор сказав, що тимчасово залишить Благородних Лицарів відповідальними за безпеку імператорської родини під час моєї відсутності.

Але яка наївна людина могла повірити в це?

Випадки, коли правителі кажуть, що тримають щось в руках, а потім мовчки поглинають це, — це поширена ситуація, яка описана в будь-якому підручнику з історії.

Також існували деякі докази того, що Імператор намагався це зробити.

Хоча досі в мене не було можливості затриматись тут надовго, в нього було достатньо можливостей, щоб повернути їх.

Тим не менш, причина, чому орден повернули саме зараз, ймовірно, полягала в тому, що з особистостями лицарів, яких він намагався контролювати, було неможливо впоратися.

Клятий Імператор.

«Ти думаєш, що я можу впоратися з людьми, яких навіть Імператор не може приструнити?»

Якби він поглинув їх, то просто струсив руки від крихт. Навіщо тоді повертати їх мені?

Якщо враховувати, що це зовсім не був прояв вдячності, а просто спроба спихнути проблему на мене, то це справді чудовий вибір для Імператора.

Поки мій вираз обличчя був кислим, Ремембер, який, мабуть, закінчив з наслідками пожежі, постукав, щоб попросити дозволу війти.

Білосніжні рукавички та фрак без складок. Його одяг був як завжди охайний.

Настільки, що не можна було здогадатися, що член Революційної армії був переможений цим старим лише кілька митей тому

Він доповів, як завжди ігноруючи мій підозрілий погляд, з урочистою посмішкою, типовою для старого чоловіка.

— Пожежа у дворі повністю ліквідована. Я хотів би найняти ще одного компетентного садівника, щоб відродити сад, що ви думаєте, графе?

— ... Залишаю це на твій розсуд, Ремембере.

Оскільки він був компетентним дворецьким, він зможе розібратися з цим.

Його несподівані здібності викликали захват, завдяки чому мій гнів на бомби та скажених собак, яких мені повернув Імператор, вщух, тож варто просто рухатись далі.

Навіть якщо я запитаю прямо, навряд чи отримаю відповідь від нього.

Замість цього, я поставив у пріоритет вирішення проблеми тих, за кого був змушений взяти відповідальність.

— Ремембере.

— Так, графе.

— Я хотів би надати лицарям окреме житло, чи можливо це зробити?

— Граф Харт величний і щедрий. У вашому маєтку достатньо місця, щоб забезпечити окреме житло для лицарів.

Зрештою, він був компетентним. Виконує роботу швидко, без найменшого натяку на збентеження чи вагання!

Він був би й взагалі ідеальним, якби не його сумнівне ставлення.

Поки я подумки робив певні висновки, Ремембер перевів погляд на даму Лієн.

— Дамо Лієн, що ви будете робити? Оскільки ви жінка, якщо ви захочете залишитися, нам доведеться підготувати окрему кімнату для вас...

— Ох, я буду приїздити сюди. Тож вам не потрібно готувати мені окреме житло.

— Так, зрозуміло.

Якщо подумати, дама Лієн була дворянкою.

Рідко траплялося, що Лицарський Орден складався виключно з простолюдинів... Ні, дивлячись на Благородних, ні Кривавих Лицарів, я не міг думати про жодних дворян, навіть якщо це були лицарі.

«Якщо подумати, це дуже важливе зауваження. Коли я думаю про «лицарів», то природно згадую «скажених собак». Якщо так і піде далі, то навіть якщо я зустріну іншого лицаря, мене засліплять упередження...»

— У будь-якому разі, схоже, Його Величність дуже піклується про вас.

— ... що?

Хто про кого піклується?

Я раптом підвів голову в розгубленості.

Поки я був заглиблений у свої думки, ситуація, мабуть, була вирішена. Лицарів ніде не було видно, а дама Лієн, яка, здавалося, закінчила розбиратися з усім, покинула кімнату, мовчазно уклонившись перед цим.

А переді мною залишився Ремембер, який пробурмотів щось абсурдне.

— Що ти щойно сказав...

— Я сказав, що Його Величність, здається, дуже піклується про вас.

— ... Здається, тобі потрібна відпустка, Ремембере, чи не так?

— Якщо ви мені її дасте, я буду вдячний, але мені шкода, що ви ставитесь до мене як до старого чоловіка.

Але щоб Імператор піклувався про мене. Здається, він говорив про повернення лицарів, але це не мало сенсу.

Що він бачив у цій ситуації такого, чого не бачив я?

— Зазвичай, через ризик державної зради, нелегко розмістити лицарів з інших родин в імператорському палаці, а потім знову їх відпустити до господаря, чи не так? Напевно, жоден монарх не зробив би цього, не маючи повної довіри до іншої сторони.

— ...

Хіба він не намагався поглинути Орден, але нічого не вийшло, тому Імператор повернув мені їх?

Але що я міг відповісти? Мій дворецький, який любить насміхатися з інших, чутиме лише те, що хоче почути. Швидше, він знайде недоліки у моєму судженні і спробує знову з мене посміятись.

Нарешті я зітхнув і відкрив рота.

— Мені треба відпочити.

— Так, добре відпочиньте. Починаючи з завтрашнього дня у вас, мабуть, буде набагато більше справ.

— ...?

— Поки графа не було, накопичилося багато роботи. Я опрацював усе, що зміг, якнайкраще, але було декілька документів, які потребують вашого особистого підпису.

— Угх.

— До вашого відома, це не та справа, яку можна вирішити униканням. Насправді, роботи нагромадиться тільки більше з часом.

— ... Я не мав наміру цього уникати.

Насправді, мав, адже... дуже не бажав займатись цим.

Ах, я сумую за Царством Демонів, де можна було просто байдикувати.

«Ніколи не думав, що захочу повернутися до Царства Демонів».

Відчуваючи тягар паперової роботи, я поспішив до ванної кімнати, уникаючи погляду Ремембера з ледь помітною посмішкою на обличчі.

Я втомився. Чомусь здавалося, що втома, що накопичилася за час перебування вдома, була більшою за ту, яку я отримав під час бенкету.

« ... Було б краще побудувати окреме помешкання для лицарів».

Якомога далі від мого місця проживання.

Це все через них. Я не був би людиною, якби не відчув втоми після таких дратуючих розмов з ними.

Якщо подумати, ліс за маєтком здавався досить великим, але все ще знаходився на території моїх володінь.

Хіба не було б трохи тихіше, якби житло для лицарів побудували десь посеред нього?

«Мені доведеться серйозно поговорити з Ремембером пізніше».

***

У нетрях існували неписані правила.

Правила, створені для того, щоб певним чином зберегти здоровий глузд та вижити у важкому житті.

[Будьте дружніми, але не прив'язуйтесь.]

...

Всупереч репутації, нетрі чутливі до всіляких чуток.

Як тут можуть не бути чутливими до атмосфери, що панувала серед дворян, якщо вона безпосередньо пов'язана з їхнім існуванням?

Якщо дворяни були в поганому настрої, діти в нетрях, що просили милостиню, голодували.

Коли у дворян не було вільного часу через війну, ті, хто продавав свої тіла, не мали грошей на життя.

Якщо, з якоїсь причини, дворяни рідше виїжджали за межі своїх маєтків, простолюдинам, що кидались їм під карету, щоб отримати гроші, доводилось гризти коріння дерев.

Таким чином, у нетрях, де чутки швидко поширювалися, інформація про «появу нового Героя» та «повернення Деона Харта» вже вважалась застарілою.

І цей порожній простір швидко заповнили інші плітки.

Чутка, яка могла би бути спасінням і дати надію тим, хто живе в нетрях.

Насправді, все, що було пов'язано зі «Спасінням» — було чуткою такого штибу.

Шія поставила запитання голосом, який став слабким після кількох днів голодування.

— Церква Спасіння?

— Так, гадаю, вони роздають безкоштовний хліб і воду в нетрях.

— Безкоштовно?

— Безкоштовно.

— Нісенітниця. Ця справа точно пов'язана з наркотиками.

Її голос був тихим, але сумнів, що містився в ньому, був чітким. Крім того, на обличчі Шії чітко читався підозрілий вираз.

Неохайне обличчя з розпатланим волоссям.

Так, Шія була із нетрів.

Оскільки вона народилась в нетрях і жила тут же, вона була дитиною нетрів, яку покинули і яка не може отримати прихильність за так.

Ось чому вона не могла повірити словам іншої людини.

Роздавати безкоштовний хліб і воду? Не було б жодної вигоди, чи не так? Крім того, хіба Церква Спасіння не мала власної релігії? Якщо існує релігійна організація, їй необхідні пожертви, але людям у нетрях немає чого запропонувати.

Тож це брехня. Не було жодної причини вірити в це.

— Ні. Кульгавий чоловік по сусідству спробував і сказав, що нічого не сталося. Він навіть сказав, що його просто відпустили, нічого не просячи навзаєм.

— ... брехня.

Якщо це був кульгавий чоловік, Шія теж його знала.

Це була людина, яка не шкодує про своє життя, тому без вагань кидається під карету та збирає гроші у дворян.

Він, мабуть, просто взяв їжу, не переймаючись, чи є в ній наркотики. Принаймні для нього життя і смерть не мали значення.

Він, мабуть, вважав, що якщо доля жити — то виживеш, якщо ні — помреш.

І він вижив. Шія все ще не могла у це повірити.

Той чоловік ніяк не міг збрехати, тож тоді бреше цей хлопець перед нею?

Чому? Навіщо? Що він з цього матиме?

— Ти серйозно?! Мені було тебе шкода, бо ти голодувала тиждень, тому я й розказав тобі про це, але... якщо ти не хочеш вірити в це, не вір! Я піду сам! Якщо не підеш, програєш тільки ти сама.

Пол обернувся, скрививши обличчя.

Ох, мабуть, він засмутився. Якщо він буде так швидко ходити, то скоро втратить сили та зголодніє.

Шія байдуже простежила за фігурою, що віддалялася, безжиттєвими очима.

До речі, він сказав, що піде сам, так?

Враховуючи слова Пола, це не здавалося зовсім вже й ненадійною чуткою.

— Він сказав, що це Церква Спасіння...

Її голос був надривним і виходив з горла, ніби крізь нього протікало повітря, бо вона навіть не могла як слід напитись води.

Після невдалої кишенькової крадіжки та побиття протягом цілого тижня дівчинка не могла нічого нормально їсти.

Їй зламали зап'ястя, коли вона спробувала обікрасти когось, і тепер, трохи оговташись, у Шії не було сил спробувати знову.

Якщо це продовжуватиметься й далі, вона помре.

Вона відчувала дихання смерті, яка завжди була поруч із неї, простягаючи руку.

У нетрях завжди хтось помирає.

Людина, з якою вона розмовляла ще вчора, сьогодні вже може бути трупом, а той, з ким вона ділилась чутками напередодні, міг вже накласти на себе руки.

Трупам не віддавали жодної шани, їх просто спалювали, щоб запобігти епідеміям. Ніхто ні за ким не сумував.

«Якщо я помру, чи станеться це і зі мною?»

Мабуть, так.

Було дещо, що п'яниця, якого вже немає в живих, завжди говорив.

[Я не плакав, коли помирали інші, то хто ж плакатиме за мною?]

А коли той чоловік покінчив життя самогубством, як він і сказав, ніхто за ним не плакав. Шія теж не плакала.

Це місце, де дитячий плач міг викликати тільки негативну реакцію. Сльози лише сприяють фізичному виснаженню.

Тож вона не плакала.

Тож якщо Шія помре, ніхто не проливатиме сліз за нею, як і завжди.

Коли вона подумала про це, як не дивно, з'явилась цікавість Церквою Спасіння.

«Що як вони додали щось дивне в хліб та воду?»

Неважливо помрете ви від голоду, отруїтеся або просто зникнете, реакція людей тут буде однаковою.

Але якщо все одно все закінчиться смертю, хіба не краще поїсти і померти, ніж голодувати?

Вона підняла своє безвільне тіло.

Вона відчувала, як тремтять її кінцівки, але почала рухатись, долаючи труднощі.

Тепер вона гналась за Полом, який перетворився на чорну цятку вдалині, і гукала його тихим голосом.

«Неважливо, Церква Спасіння це чи щось інше».

Якщо вони просто дадуть їм хліба та води, як кажуть.

Вона, не встигнувши усвідомити це, довірилась Полу, який повернувся за нею і тепер підтримував її своїми грубими, але обережними руками, і безпорадно заплющила очі.