Розділ 40 — Почесний Граф Деон Харт (5)

Минув тиждень з бенкету.

Кривавим Лицарям, яких я хотів розмістити посеред лісу, пощастило зупинитися в пристойному житлі, після заперечень Ремембера, ніби-то ми не можемо так витрачати свій бюджет, і я...

— Ще одна гребля? Скільки часу та грошей потрібно, щоб її побудувати? Навіть якщо це територія Харт?! Це божевілля. Хто, заради всього святого, це вигадав?

— Це був я.

— Ах... якщо подумати, мати ще одну греблю було непогано. Навіть якщо це тимчасова територія, нехтувати управлінням не варто. Тому, якщо це допоможе запобігти посухам чи повеням... я схвалю це.

Бах.

Я поставив печать.

... Отже, як бачите, я зараз оточений горою документів і зайнятий справами.

Оскільки в мене за плечима був піврічний запас документів, я не міг як слід відпочити цілий тиждень і просто працював над ними. Звичайно, під очима з'явилися темні кола!

З моменту мого повернення пройшло не так багато часу!

Мені здавалося, що я міг поставити печатку, навіть не читаючи, але якщо вчиню подібним чином, Ремембер це так не залишить.

Що справді чудово в моєму дворецькому, так це те, що він ніколи не підвищував голос і не хмурився, але в нього є хист впливати на людей. Навіть зараз, подивіться на мене, я все ще сидів з відкритим ротом, не знаючи, що сказати.

Він, мабуть, хотів дорікнути мені за недбале ставлення до управління територією Харт.

— Схоже, ви ще не чули новин.

— ... яких?

— Тиждень тому Його Величність передав управління територією, що була надана тимчасово, графу на постійній основі.

— Що ти сказав?!

Я ледве змирився з тим, що мене тимчасово призначили відповідальним за ці землі, але що ж змусило його передумати?

— Ремембер, цей жарт зайшов занадто далеко.

— Це не жарт.

— Я не отримував офіційного листа чи чогось подібного.

— Він має бути десь тут.

— ...

Я подивився на купу документів, що займали не лише всю поверхню столу, а й підлогу.

Ремембер спокійно звернувся до мене, коли моє обличчя прийняло максимально спустошений вираз.

— Територія Харт тепер цілком належить графу, тому повністю знехтувати її управлінням було б неможливо.

— ... Хіба це не забагато для «почесного графа»? Я отримав лише одну чи дві земельні ділянки, тож чому я маю займатись справами національної оборони?...

Я помахав документом, що містив повідомлення про те, що група монстрів блукає територією поблизу кордону.

— Це тому, що частина території графа межує з кордоном.

— Саме так! Чому «почесний граф» повинен брати на себе роль маркграфа!

Почесний граф, граф та маркграф.

Ці три титули були на одному рівні, але ставлення до них та, відповідно, привілеї мали різні.

Почесний граф — це титул, рівний графу, але який не мав права на наслідування. Титул не міг бути переданий комусь іншому, а після смерті його власника територія знову переходила до володінь Імперії.

А як щодо графа? Як відомо, цей титул можна було передавати у спадок. Тому вся графська родина мала статус серед дворян.

Маркграф же теж був графом, але територія, якою він володів, розташовувалась на кордоні з іншим королівством чи країною.

Фактично по статусу маркграф був рівний графу, але до нього ставилися майже так само, як до маркіза. Це була своєрідна пільга тим, хто відповідав за національну оборону на кордоні.

Таким чином, був шокуючим факт, що привілеї маркграфа отримав не граф, а почесний граф.

— Запитайте це у Імператора. Ніхто інший, а саме Його Величність, надав вам права та обов'язки, більші, ніж у почесного графа.

— Я не можу з ними сперечатися...

Я впав на стіл, глибоко зітхнувши.

Був не один випадок, коли протестуюча безпричинно людина втрачала голову, то хто ж буде сперечатися з Імператором?

Навіть незважаючи на те, що він передав мені територію для управління з володінь імператорської родини.

«Так, саме цю територію».

Я говорив не про ті землі, які змусили мене взяти на себе роль маркграфа, «та» територія насправді не була розташована на кордоні. Вона була ближче до центру Імперії.

Іншими словами, спочатку це була вотчина, якою мала керувати імператорська родина.

Імператор віддав цю територію мені, хоча я нічого не знав.

Чорт забирай.

Мене влаштовувало звання почесного графа, тому не розумів, чому він хвилювався, що я не можу отримати щось більше.

— ... Замість цього, мені потрібно знайти спосіб повернути йому територію Харт.

Я можу легко змиритись з отриманням інших земель, навіть тієї, яка змусила мене взяти на себе обов'язки маркграфа, але я ненавиджу територію Харт.

У мене не дуже хороші спогади про ці землі, оскільки це була територія «колишньої» родини графа Харта.

Якщо бути точним, можна сказати, що їхня зрада перетворила хороші спогади з минулого на найгірший кошмар.

Мене дратувало, що я маю тимчасово опікуватися нею, але хто б відмовився від права власності за власним бажанням?

Я ніяк не зможу цього пережити.

— Він точно не прийме це...

Тимчасове управління було чимось, що саме Імператор нав'язав мені.

Чи варто мені зустрітися з ним особисто і попросити його забрати її?

Це може бути клопітно, але не буде поганою ідеєю попросити укласти угоду, сказавши, що я зроблю все, що забажає Імператор, якщо буду на це здатен.

На щастя, Імператор не настільки божевільний, щоб відмовлятись від цікавих угод.

— Мені треба побачити Його Величність...

Тук-тук.

Я навіть не встиг закінчити речення.

Бо за дверима були новини, до яких я не міг поставитися легковажно.

— Графе, генерал Немезеус прибув відвідати вас.

Я схопився зі свого місця. Навіть дивитися в дзеркало не було потрібно, щоб зрозуміти, як здивовано розширились мої очі.

«Генерал? Чому? Хіба він не повинен бути поруч з Імператором? Чому він прийшов до мене так раптово? Щось важливе сталося?»

Він же не прийшов мене схопити?

Двері раптово відчинилися. Я зустрівся поглядом зі слугою, який стояв переді мною.

Лише побачивши, як слуга трясеться і опускає голову в шоці, ніби його обпекли, я зміг згадати факт, який давно забув.

«Точно. Мені тут не дуже раді».

Змішані почуття знову нахлинули на мене.

Хоча я повільно адаптувався до людського світу, мій розум все ще ніби перебував у Царстві Демонів. Як я міг забути, хоча б на мить, факт, який містив здоровий глузд?

Я втратив пильність.

Я знав, що іншим людям, окрім тих, хто має зі мною близькі стосунки, таких як королівська родина, лицарі та Ремембер, незручно дивитися мені в очі.

— ... Що його сюди привело?

На моє запитання відповів кмітливий дворецький.

— Цей старий думає, що це може бути пов'язано з Революційною армією, члена якого ми спіймали.

— Я не отримував офіційного листа чи чогось такого.

— Він має бути десь тут.

— ...

Це було схоже на дежавю. Хіба він вже не казав щось подібне?

Я ще раз озирнувся на документи в кімнаті, а потім пішов геть, глибоко зітхнувши.

У будь-якому разі, я не можу змушувати генерала чекати.

Немезеус був моїм безпосереднім начальником, коли я керував авангардом під час Восьмирічної війни.

Я не знаю чому, але чітко пам'ятаю, що він таємно намагався дистанціюватися від мене. Той факт, що така людина прибула до мене, мав означати, що сталась ситуація, в якій він не мав іншого вибору, окрім цього.

Продовжуючи свої безглузді припущення, що це, мабуть, пов'язано з наказом Імператора чи чимось подібним, я відчинив двері до вітальні та завмер, коли зустрівся поглядом з людьми всередині.

— Давно не бачились, графе.

— ... Деон Харт вітає майбутнє Імперії.

***

— Почесний граф Харт захопив члена Революційної армії, який напав на його маєток?

— !

— Кажуть, він зловив бомбу голими руками.

Кронпринц, який пив чай навпроти принцеси в саду, поклав газету, яку тримав. Принцеса, яка перехилила чашку перед собою, здригнулася і затремтіла.

Вона спокійно проковтнула напій і поставила чашку. Водночас її голова схилилась.

— Почесний графе Харте...

— Чому ти знову дуєшся?

Ніби побачивши темні хмари над її головою, кронпринц швидко розпрямив ноги, і на його обличчі з'явився вираз збентеження.

Принцеса була в депресії вже кілька днів після бенкету.

— Він більше не хоче мене бачити, чи не так?

— Його поведінка не сильно відрізняється від того, що було раніше, тож про що ти?

— Але ж він кашляв кров'ю!

Принцеса підвищила голос і закрила обличчя руками. Очі принца широко розплющились, але, здавалося, вона цього не побачила.

Він міг признати це. Навіть коли вона стояла мовчки, люди навколо підходили до неї. Через свій статус і зовнішність принцеса була трохи незграбною, бо ніколи не намагалася нікого спокусити.

Навіть якби вона знала про існування інших, більш просунутих методів, вона не змогла б їх використати... Однак, це не означало, що вона мала намір спричинити такий великий нещасний випадок.

— Я все зруйнувала... Всі мої зусилля тепер марні...!

— Не думаю, що це була дуже ефективна тактика від самого початку...

— Зрештою, я маю вибачитися, правда?

— Сама?

— Так!

— Ні.

Вираз обличчя кронпринца затвердів.

У більшості випадків він дозволяв їй робити все, чого вона бажала, не перешкоджаючи цьому, але це був не той випадок.

— Незалежно від того, чи ти відвідаєш його маєток, чи він прибуде до імператорського палацу за твоїм викликом, якщо ви зустрінетеся з ним особисто, обов'язково буде скандал.

— Так навіть краще. Якщо ми використаємо скандал як відправну точку для одруження...

— Алетеє.

Настала коротка тиша.

Він поглянув на свою молодшу сестру і зітхнув.

— Ти його не кохаєш.

— ...

— І вибачення також зруйнують ту репутацію, яку ти вибудувала.

Бо «принцеса» недостатньо розумна, щоб вибачатися за щось подібне.

Тільки тоді в очах принцеси промайнуло хвилювання.

У хорошому сенсі, вона була невинною, а в поганому — дурною принцесою. Така громадська думка про Алетею.

— Якщо хочеш піти, будь ласка.

— ... Все гаразд.

Це клеймо, яке принцеса нажила собі заради Імператора та кронпринца, з якими вона не мала наміру розлучатись.

З точки зору кронпринца, це була сумна ситуація, яка доводила жертву його сестри.

— Навіть якщо ми будемо триматися разом, цього недостатньо, тому ми не можемо знову все втратити через питання спадкоємства престолу.

— Так... Мені набридла ця боротьба за спадкоємство.

— А щодо питання про почесного графа Харта... не хвилюйся. Навіть якщо я його не кохаю, він мені подобається.

Неважко було здогадатися, про що думала ця маленька голівка.

Кронпринц погладив принцесу по голові.

— Я казав тобі це багато разів, але якщо ти хочеш кинути це, то можеш зробити це будь-коли. Ніхто тебе ні до чого не зобов'язує.

Принцеса, яка мовчки дивилася на нього, яскраво посміхнулася.

— Я знаю. Тож, брате, будь ласка, вирушай і дізнайся, що про мене думає почесний граф Харт.

— ... що?

— Ну ж бо. Я ж не можу піти, вірно?

— Ні, є щось дивне в цьому висновку...

Вона штовхнула брата в спину і вибухнула сміхом.

Принцеса мала гарну проникливість.

Її відчуття підказували, що Деон Харт був найнеспокійнішим Героєм Імперії. Якби вона могла прив'язати його до імператорської родини через шлюб, цього було б достатньо.

— Якщо ти справді хочеш спокусити почесного графа Харта, тобі доведеться спочатку змінити свою методику.

— Мені шкода, але дурна принцеса знає тільки цей шлях!

— ...

Неважливо, чи купиться Деон Харт на це, чи ні.

Важливо те, що «принцеса» виявляла до нього інтерес, і про це всі знали.

Звісно, вона була би вдячна, якби він сам проявив цікавість, але навіть якщо ні, йому доведеться зробити свій вибір в той момент, коли принцеса надішле пропозицію руки і серця.

Чи відхилить він її та житиме на самоті до кінця життя, чи прийме?

«Звичайно, це лише здогадка, тому я поки що відклала пропозицію руки і серця».

— Добре, я поїду. Я все одно планував зустрітися з почесним графом Хартом, тому зроблю все можливе, щоб дізнатися.

— Як і слід було від тебе очікувати, брате!

— Але не сподівайся занадто, я просто перевірю, чи не образився він на твою грубість.

***

Ледве встигнувши отямитися, я опустив голову. Мій голос вчувався черствим і незграбним, ніби виражаючи мої почуття.

Кронпринц м'яко посміхнувся і кивнув, ніби зрозумів мене.

Кронпринц, а не генерал!

«Чому мене не попередили...!»

Ніхто навіть не заїкнувся про це.

Гострим поглядом я глянув на слугу, який оголосив про «візит Немезеуса». Як тільки обличчя виродка зблідло, кронпринц ніжно покликав мене.

— Не злись на слуг. Я наказав їм не говорити тобі.

— ... Ваша Високосте.

Я стояв перед кронпринцем. Тому одразу вирівняв поставу.

Тільки через деякий час після цього я помітив генерала Немезеуса. Я був настільки відволічений у бенкетній залі, що лише встиг кинути на нього один погляд та пройшов далі.

Його шкіра була засмагла від тривалого перебування на полях битви під пекучим сонцем. Через обличчя проходив шрам.

Мій колишній начальник виглядав так само, як і під час війни, але вираз його обличчя був більш суворим, ніби йому щось не подобалося.

Судячи з його погляду, він, здавалося, був незадоволений тим, що кронпринц пішов за ним.

Іншими словами, кронпринц пішов за ним з власного бажання...

Чому?

— Його Величність бажає, щоб ти передав члена Революційної армії, якого захопив. Ну, це те, що я чув від генерала, але це не має жодного стосунку до мого візиту... Я маю особисту зацікавленість.

— Про що ви говорите...

— Я чув, ти спіймав бомбу голими руками?

— ...

На мить я мало не зробив невдоволений вираз обличчя.

Я радий, що встиг згадати, що співрозмовником був кронпринц, але мене мало не втягнули в цю справу за мою неповажну поведінку.

До речі, де він почув цю новину?

Щойно я подумав про даму Лієн, яка, здавалося, була особливо вражена у той момент, кронпринц тихо засміявся.

— Немає потреби хвилюватися, звідки просочилася новина. Хіба мало людей було свідками цього в той день? Ти не можеш всім заткнути роти, і навіть якби ти це зробив, хтось, хто випадково проходив повз, міг би поширити цю інформацію.

Крім того, він люб'язно повідомив мене, що в столиці вже ходило багато чуток... Мене від цього нудило.

Не було жодної користі від такого завищування моїх навичок, окрім підвищення очікувань Імператора.

До вашого відома, я зовсім не задоволений очікуваннями Імператора. Тому що мене частіше втягуватимуть у небезпечну роботу. Крім того, чим більші очікування, тим більше розчарування.

Моє життя стане коротшим таким чином...

— Я просто жартую.

— Що?

— Я не тому сюди приїхав. Звісно, чудово, що ти спіймав бомбу, але це не має до мене жодного стосунку. Це не та причина, яка могла привести мене до тебе.

— Ах, тоді...

— Я прийшов вибачитися від імені принцеси за її грубість під час бенкету.

— Ах...

Він має на увазі той момент, коли вона налетіла на мене зі спини?

Таке ставалось вже не раз чи двічі, тож я звик до цього.

Більше того, це був не агресивний напад з наміром зашкодити, а просто дружній жест, тому я нічого не міг з цього приводу сказати.

Хоча я й знав, що...

— Положення майбутнього Імператора достатньо важкий тягар, тож я навіть вибачитись мимохідь не можу. Якби я звернуся до тебе приватно, це привернуло б увагу інших, тому я завітав під приводом офіційних справ, на кшталт, цієї.

— ...

— Я вже насварив принцесу, тож подібного не повториться, принаймні поки що.

... принаймні поки що?

Не те щоб я не знав особистості принцеси, але чи не надто він чесний стосовно цього? Все ж таки, він кронпринц.

Кронпринц на мить відвів погляд, ніби слова «поки що» вразили його совість, а потім знову зустрівся зі мною поглядом і відкрив рота.

— Чи приймеш ти мої вибачення, графе?

— ... звичайно. З самого початку вам не було потреби вибачатися.

— Так би й було за нормальних обставин. Але хіба ти не кашляв кров'ю?

Це була не кров.

Хоча я й не міг цього сказати і просто відвів очі, кронпринц встав і тихо заговорив.

На відміну від шокуючого змісту слів, його тон голосу був невимушеним.

— Я радий, що ти не ображаєшся. Насправді, я хотів потоваришувати з тобою, адже Його Величність тобі довіряє.

— ... що?

— Хіба ти не надто зайнятий? Хоча ми з часом й поладнали, наша дружба обмежується поки що тільки цим.

— ...

— Тож, коли Алетея повела себе грубо, а ти почав кашляти кров'ю, я тільки й міг подумати, що на цьому наші стосунки закінчились.

Чорт...

Що мені взагалі доводиться слухати...?

— Ось чому я прийшов сюди особисто, щоб вибачитися та побудувати дружні стосунки. Сподіваюсь, тобі це не завдає кполоту?

— Ох, ні.

— Це означає, що ти не проти моїх спроб потоваришувати з тобою?

— Так.

— Слава Богу. Тоді, чи зможеш ти відтепер частіше заходити до мене, коли будеш у палаці?

— ... так?

У мене склалося таке відчуття, ніби я потрапив у пастку, від якої не можу втекти.

Коли я кліпнув очима, обмірковуючи ситуацію та дивуючись, чому пролунали ці слова, кронпринц додав з теплою посмішкою на обличчі, ніби даючи мені зрозуміти, що мої почуття були правильними.

— Я не наполягаю на тому, щоб ти навідував мене спеціально. Ти можеш завітати мимохідь, коли будеш в імператорському палаці. Давай вип'ємо чаю разом, поговоримо, можливо влаштуємо дружню дуель на мечах.