Розділ 41 — Почесний Граф Деон Харт (6)

Ого-го... Все ж кронпринц — це кронпринц. Чесно кажучи, це лайно.

Тепер я бачу, що в мене за шиворотом змія. Відтепер мені не слід навіть наближатися до імператорського палацу.

Я був приголомшений, почувався як спіймана риба, але потім відчув суворий погляд генерала Немезеуса і швидко кивнув.

«О, мене лякає його вірність».

Не дарма ж він вважався першим Героєм Імперії?

Його вірність Імператору та імператорській родині, визнана самим Його Величністю, була дуже відомою навіть серед простолюду.

— Тоді, мабуть, мені слід вже піти. Власне, я завітав імпульсивно, тому було б неправильно затримувати тебе ще. Тобі не потрібно проводити мене.

— Ах так. До побачення...

Якщо кронпринц зараз піде, хіба я не залишусь наодинці з цим грізним генералом?

Я поглянув на чоловіка, який стояв рівно, як ширма, розмовляючи з кронпринцем.

Як і очікувалося, страхітливе видовище.

На мить я сухо ковтнув, природно уявляючи, якою буде атмосфера після того, як кронпринц піде.

Можливо, кронпринцу було б краще залишитися...

Але як я смів би триматися за спадкоємного принца Імперії? Зрештою, я проводив його зі сльозами на очах.

Кронпринц вийшов із кімнати, і лише тоді міцний чоловік, який стояв нерухомо, сів на приготоване місце.

Настала очікувана тиша.

— ...

— ...

Я не міг дихати.

Не в змозі нічого зробити, я просто покрився холодним потом і таємно уникав його погляду, який дивився прямо на мене. Я не міг не відчувати цього неприємного відчуття в його погляді.

Я не знав, чому я так не подобався цій людині.

Ні, замість того, щоб казати, що я йому не подобався... варто визнати, що він мене ненавидів. У будь-якому разі, очевидно, що цей чоловік мав до мене негативні почуття.

Цю незручну тишу, яка, здавалося, затягнулася, бо я не міг змусити себе першим висловитися, нарешті порушили через кілька хвилин.

— Пройшло багато часу з нашої останньої зустрічі.

— Так, це правда. Генерале.

— Ви почуваєтесь добре?

— Так. У мене все добре.

— Тоді.

Повітря навколо змінилося. Очі генерала також перемінилися, ніби банальна розмова на цьому закінчилась.

Він випрямив спину. Через значну різницю в зрості, навіть коли сидів, висота погляду природно змінилася. Почувся тихий голос.

— Перш ніж я розповім вам, чому я прийшов сюди, поставлю лише кілька запитань. Я чув, що в полон потрапив тільки один повстанець.

— Це правда.

— Але напад зчинили троє.

— Це також правда.

— Двоє з них загинули.

Мені трохи неспокійно...

У мене було таке відчуття, ніби мене допитували, однак, все що я сказав поки що, було правдою. Я спробував проігнорувати слабке попередження інтуїції та кивнув.

У цей момент очі генерала різко засяяли.

— Повідомлялося, що один загинув внаслідок вибуху, але смерть іншого була неоднозначною.

— Е-ем.

— Отже, моє запитання: «Як він помер?»

***

Немезеус подивився на Деона Харта гострим поглядом, ніби не хотів нічого упустити.

Його погляд був більше спрямований на перевірку реакції іншої людини, ніж на суто запитання.

Насправді, причина була дещо передбачувана. Йому була просто цікава його відповідь.

Деон Харт вагався, ніби йому було ніяково. Навіть це здалося генералу огидним, тому він трохи нахмурив брови.

Немезеус — не вузьколобий чоловік, який ненавидить людей без причини. Була вагома причина для його неприязні до Деона Харта.

Хто, як не він, міг бачити зміни Деона Харта в реальному часі під час Восьмирічної війни?

Немезеус спостерігав за Деоном з тих пір, як той приєднався до авангарду.

Таким чином, він був одним з небагатьох людей, які знали правду про різку зміну особистості Деона Харта.

«Не можу сказати, що він мені просто не подобається».

Його емоції були такими ж важкими, як і тягар правди.

Однак не можна було вічно ненавидіти когось, хто став Героєм.

Минуло два роки відтоді, як закінчилася війна, тому він прийшов сюди особисто, щоб дізнатися, чи покращилася ситуація.

— ... На жаль, мене тоді там не було, тому я не знаю деталей. Однак, з того, що я чув, його загризли дикі пси.

Нічого не змінилося.

— ... то ось як.

Генерал встав без жодних жалів.

Деон Харт все ще був заручником військових часів, а Немезеус був не з тих, хто давав другий шанс.

Він зміцнив свої м'які почуття, які тільки міг мати до колишнього підлеглого, і визнав судження, від яких утримувався.

Деон Харт — небезпечна людина.

«Я не можу дозволити такому хлопцеві бути поруч з Його Величністю».

Як могло статись, що дикі собаки з'явились на передньому дворі резиденції графа Харта? Якщо він хотів збрехати, варто було робити це переконливіше.

Як і очікувалося, людиною, яка його вбила, мав бути сам Деон Харт.

Він, ймовірно, використав ту іншу «особистість». Зручну особистість, яка завжди викликала огиду у генерала.

— Я зрозумів. Тоді перейдемо до мети мого візиту.

Він знав, що Деон не злий. Він також знав, що слабкість — це не гріх.

Але хіба Його Величність не казав цього?

[Навіть якщо декілька людей вчинили той самий гріх, його тяжкість буде різною, відповідно до статусу того, хто це зробив. А те, що загалом не вважається гріхом, може ним стати, в залежності від людини, яка його вчинить.]

Слабкість тих, хто обіймає владні посади, стає катастрофою для тих, хто нижче за них.

Людина, яка його цьому навчила, — ніхто інший, як Його Величність, тож як він міг утримувати цього хлопця поруч із собою?

Як лицар, який служив Імператору, він мав надзвичайно обмежені можливості, тому Немезеус пильно подивився на Деона Харта, рішуче налаштований знову переконати його.

Його очі холодно заблищали, коли він розповів про мету свого прибуття сюди з діловими цілями.

***

Чесно кажучи, мені було трохи ніяково.

Він питає про причину смерті повстанця? З точки зору Імперії, хіба солдат Революційної армії мав хоч якесь значення, навіть якщо він загине?

Крім того, я дійсно не знав, чому він помер. Пізніше, коли я навідався до в'язниці та виявив, що там була лише одна людина, я запитав про це з цікавості, але єдина відповідь, яку отримав, була: «Його загризли дикі собаки».

Вираз очей Ремембера, коли він промовляв ці слова, був дивним, але я не звернув на нього особливої уваги.

Поки залишалась хоча б одна людина для допиту, смерть іншого солдата-революціонера нікого б не хвилювала.

Мабуть, тому Ремембер не розповів нічого детально.

Брови генерала злегка насупилися, він виглядав збентеженим.

З виразом обличчя, який чітко показував моє роздратування, я врешті-решт змусив себе відкрити губи.

— ... На жаль, мене тоді там не було, тому я не знаю деталей. Однак, з того, що я чув, його загризли дикі пси.

— ... то ось як.

Після короткої тиші його відповідь була простою.

Генерал на мить нахилив голову, це відчувалося так, ніби в ньому стиснулися всілякі складні емоції, а потім він підвівся зі свого місця. Я підняв голову і випадково зустрівся з ним поглядами.

Його погляд став крижаним.

... Чому?!

— Я зрозумів. Тоді перейдемо до мети мого візиту.

Мені було незручно через його незрозуміле ставлення, але я не міг про це запитати, адже тема розмови змінилася.

Щойно я закрив рота, пролунав надзвичайно діловий голос.

— Його Величність хоче забрати повстанця, якого ви захопили. Мета — визначити оплот Революційної армії та повністю її знищити.

— Так...

— Звичайно.

Я застиг!

— Це ви його спіймали, тому вам не потрібно його видавати, якщо не хочете. Тому Імператор надіслав мене з цим повідомленням, а не наказом.

— ... Справді? Це честь.

Однак ці слова не були настільки значущими, щоб перебивати мене.

Оскільки було сказано, що Імператор хоче його отримати, я планував передати його без особливих заперечень.

Чому б мені заперечувати проти того, щоб віддати багаж, який навіть не має жодної користі і лише займає місце в підземеллі? Завдяки цьому я зможу отримати прихильність Імператора, тому вигідніше його віддати.

Крім цього, незалежно від того, чи буде це помста, чи повне знищення, шанси на успіх будуть вищими, якщо цим займеться Імператор, ніж якщо я зроблю це сам.

Замість того, щоб сказати щось, що зашкодило б мені, я смикнув за шнур у вітальні.

— Приведіть повстанця.

— Ні. Хай його приведуть до входу в маєток, а не сюди.

— Що? А, так. Приведіть його до входу маєтку, а не в кімнату.

Генерал без вагань підійшов до дверей.

Я помітив, що всі намагаються швидше звідси піти, тому обережно заговорив.

— Ви вже йдете?

— В мене більше немає причин затримуватись тут.

— Я проведу вас до парадних дверей.

— Не варто, я знаю, що ви зайняті.

Чітка відповідь. Я подумки знизав плечима та відступив назад.

Навіть якби я пішов за ним, розмова б не склалась, і лише холодне повітря ширяло б між нами. Більше того, враховуючи купу документів, які мені потрібно обробити, відкладання справ точно не сприятиме ефективності.

Було б краще витратити цей час на обробку ще одного документу за допомогою Ремембера.

Ах, документи... У мене знову виникло відчуття, що стрес продовжував накопичуватися навіть тоді, коли я про це не думав. Я справді божеволів.

— До побачення.

— Так.

Після сухого прощання генерал вийшов з кімнати.

Після того, як двері зачинилися, я опустився на м'який диван, ніби очікуючи чогось.

— Це закінчилось...!

Я думав, що задихнусь.

Якщо подібні події повторюватимуться щодня, у мене може статися нервовий зрив. Ні, це точно станеться. Було б дивно, якби цього не сталось.

Після деякого сидіння в заціпенінні, щоб відновити втрачені розумові сили, я незграбно підвівся.

«Я маю піти та закінчити з усіма документами...»

Це жахливо, але цього ніяк не уникнути, бо в результаті кількість документів тільки збільшиться.

Ох, я справді не хочу цього робити. Чи варто мені просто повернутися у Царство Демонів?

З глибоким зітханням я змусив себе рушити впевненими кроками.

***

Ще один день минув, не сильно відрізняючись від попереднього, за винятком візиту кронпринца та генерала Немезеуса.

... Простіше говорячи. Все йшло своїм ходом.

Якби не черговий стукіт у двері, поки я працював з цими клятими документами, я б зміг закінчити сьогодні.

Тук-тук-тук!

— Графе...

— Угх, ні!

— Невже ти не можеш відпустити мою руку?! Це ж ти перший почав!

— Це все, що ти можеш сказати? Ти такий дріб'язковий, хоч і лицар! Невже в нас такі стосунки?

— Між нами нічого немає!

Що там знову відбувається?

Дивлячись на спокійну посмішку Ремембера, я закрив обличчя руками.

Здається, у моєму житті ніколи не буде спокійного дня.

Судячи з голосів, один з них був скаженим псом, а інший — лицарем маєтку... Навіть не запитуючи, було очевидно, хто з них завдавав проблем.

«Якщо я піду до імператорського палацу, то першим я маю попрохати забрати цих хлопців назад. Я точно так зроблю».

Криваві Лицарі.

Якби не ті хлопці, один з лицарів маєтку, які були такі тихі, ніби їх тут і не було, ніколи не прийшов би до мого кабінету.

— Заходьте.

— Ні в якому разі!

— Вибачте.

Раптом.

Двері відчинились і.

Кваанг!

Знову зачинились.

За дверима знову почувся галас.

— Що ти робиш?!

— Ти справді намагаєшся розповісти про це?

— Ти хочеш, щоб я збрехав!

— Добре, я помилився, тож давай забудемо про це хоча б на цей раз.

— Таких вибачень недостатньо.

Аж раптом.

Двері відчинилися, і увійшов лицар. І чоловік, який висів в нього на нозі... звичайно ж, був членом Ордену Кривавих Лицарів.

О так. Ця ситуація була цілком очікуваною.

«Однак цього я не врахував».

Я подивився на документи біля дверей, які хаотично розлетілись в усі сторони через опір скаженого собаки, і покликав: «Ремембере...», моя рука тремтіла, тримаючи ручку.

— ... поклич даму Лієн.

— Добре.

Тим часом, здається, хтось почув ім'я дами Лієн.

Хлопець, який тримав лицаря за ногу, встав і поправив свій білий мундир.

Але було вже надто пізно. Я холодно повернув голову і звернувся до лицаря, який спостерігав за цим із здивованим виразом обличчя.

— Отже, що сталося...

— Ах, від імені всіх лицарів маєтку графа, насмілюся сказати, що ми не можемо більше залишитися з цими хлопцями під одним дахом.

— !?

Хіба це не надто прямолінійно?

Здається, у тому, що він сказав раніше, було багато емоцій, чи не так? Це означає, що вони їх так сильно ненавидять?

Ну, я міг зрозуміти.

— Я також говорю від імені Кривавих, ні, Благородних Лицарів, що ми не можемо залишатися з цими хлопцями!

— Тоді забирайтесь.

— Це неможливо!

Ці покидьки не можуть поводитись добре, навіть якщо намагаються.

Дами Лієн досі немає? Я хочу якнайшвидше випроводити цих хлопців з мого кабінету.

Ох, мені навіть трохи цікаво, що вони встигли учварити, щоб змусити лицарів сказати, що вони не можуть ділити з ними один дах. Я знову поглянув на лицаря.

Його, мабуть, звали Каїн... так?

— Сер Каїне.

— Так, графе.

На щастя, здається, я пам'ятав правильно.

— Що вони зробили?

Його обличчя, вражене тим, що я зміг згадати його ім'я, раптом спотворилося.

Коли мене вразив його демонічний вираз обличчя, він змінив свій вираз, ніби зрозумівши, що був грубий, і сердито мовив.

— Вони з'їли всю частку їжі, яка належала лицарям маєтку.

— ... Гм?