Розділ 43 — Почесний Граф Деон Харт (8)

— Хіба не дивно, що ми, простолюдини, взагалі навчилися читати? Ти маєш пишатися тим, що ми взагалі прочитали так далеко.

— Ха-ха, вчитися було нелегко.

— Чому це нелегко? Було весело, тому ми кілька разів жартували над вчителями, але потім вони все покинули. Через це довелося навчатися читати у генерала Немезеуса. Було так страшно.

— Тож тільки ми, лицарі, вирушаємо на завдання? Без графа?

Розмова, яка текла потоком свідомості, миттєво повернулася до початкового стану.

Подібний тип розмови був характерною рисою Благородних Лицарів. Тому це не здавалось чимось дивним.

Клетер відповів зітхнувши.

— Так.

— Чому?

— Звідки я це знаю?

В очах хлопця відбився жаль.

Він пробурмотів щось про те, що це його ображає, і пішов геть, а потім настала тиша.

Клетер, який глибоко задумався, раптом озирнувся на своїх колег, оскільки тиша тривала довше, ніж очікувалося.

Здавалося, вони сиділи спокійно, що траплялось вкрай рідко.

— ... У тебе слинки течуть.

— Га, що?

Добре, чого він ще очікував від цих хлопців? Було б щастям, якби вони знову не спричинили проблем.

Зрештою, саме йому довелось повернутись до основної теми.

— Ймовірно, причина, чому вирушаємо лише ми, полягає в тому, що місцеперебування монстрів знаходиться поруч з кордоном.

Рідко ставалося, що на приборкування монстрів відправляли лише один лицарський загін.

Було цілком природно, що кількість лицарів, яких залучали до роботи, збільшувалась зі зростанням кількості монстрів, яких потрібно приборкати. Зазвичай у середньому це було щонайменше два-три загони. Таким чином, якби це був звичайний лицарський орден, це завдання з приборкання могло б бути доволі небезпечним...

Клетер засміявся.

Це стосувалось виключно звичайних лицарів.

«Поки монстри мають почуття, нема про що турбуватися».

Навіть якщо вони не зможуть вбити їх усіх, вони, ймовірно, зможуть їх прогнати.

У такому разі, не вистачало тільки графа.

Враховуючи його особистість, він би точно хотів вирушити з ними. Мабуть, його це дратувало, адже минуло вже чимало часу відтоді, як він бачив кров, весь день проводячи у своєму кабінеті.

Такий чудовий шлях для втечі з'явився перед очима цієї людини, тож чому він цим не скористався?

Якраз коли він збирався серйозно про це подумати, почувся голос.

— Але чому?

Клетер насупився.

Він знав, що вони були дурними, але, здається, вони стали вдвічі дурнішими.

Хіба важко зрозуміти, чому можна було відправити лише один лицарський загін, якщо поруч був розташований кордон?

— Ідіоте, як гадаєш, про що подумає володар сусіднього королівства, якщо на його кордоні з'являться кілька лицарських орденів під приводом знищення монстрів?

— Кого ти назвав ідіотом? Я сам це все знаю. Я не про це питаю. Чому в цей раз відправляють нас, якщо ще нещодавно граф повернувся з подібного завдання, яке виконував самотужки.

— Ох, це? Я чув, що йому під командування передали армію сусіднього лорда, щоб приборкати монстрів, тож, строго кажучи, він був не один. І це зараз не головне. Граф...

— Він не йде з нами. Здається, я знаю чому.

Втрутився знайомий голос.

Коли всі повернули голови, щоб знайти його джерело, Мілан підняв руку.

Здається, його дуже побили, тому він виглядав як волоцюга. Навіть якщо це просто бруд на одязі, варто було струсити його. Їх форма білосніжна, тому це було особливо помітно.

Розмірковуючи про це, Клетер звернув увагу на те, що він сказав, замість того, щоб метушитися через одяг інших людей.

— Думаєш, знаєш? Чому?

— Коли я був в офісі графа минулого разу, навіть його підлога була завалена документами. Схоже, у нього за плечима чимало роботи.

— Іншими словами, він такий зайнятий, що у нього навіть немає часу вирушити з нами?

— О Боже.

— Мені так шкода нашого графа...

Серед членів ордену запанувала метушня.

Якщо подумати, нещодавно він знепритомнів від кровотечі з носа. Схоже, все це сталося через перенавантаження через накопичені документи.

Щойно він подумав про це, та сама думка з'явилася в головах усіх лицарів.

— Як і очікувалося, ми маємо взяти графа з собою на місію.

— Зрештою тільки ми можемо врятувати графа хіба ні?

— Лікар також сказав йому бути обережним із втомою та стресом.

— Стрес... зрештою, перемога над монстрами — це відповідь.

— Хіба його втома не зникне після перемоги над монстрами? Нещодавно, коли граф вирушив на завдання сам, він повернувся з дуже сяючим обличчям. Чесно кажучи, всі помітили, що його обличчя повністю позбулося втоми, чи не так?

Криваві Лицарі любили Деона Харта.

Його поважали як начальника, благодійника, який врятував їх життя на полі бою, і великого полководця, який не лише не дискримінував простолюдинів за їхнім статусом, але й намагався максимально зберегти їхнє життя. Як це могло не подобатися?

Тому, коли вони почули, що він знепритомнів, це їх дуже здивувало, хоча вони цього й не показували.

Через особливості його слабкого тіла, було наївно сподіватися, що щось подібне ніколи більше не повториться, але лицарі, які надіялись максимально зменшити кількість подібних інцидентів, по-своєму шукали найкращий метод для цього, і результатом стала нинішня ситуація.

— Ходімо! Вмовляти графа!

Заради графа, вони мусили взяти його з собою на підкорення монстрів!

Чоловіки, одягнені в білі лицарські мундири, поспішили до офісу з урочистими виразами обличчя.

Лицар маєтку, який проходив повз з ліками для шлунку в руках, випадково став свідком цієї сцени та впустив пляшечку з ліками.

— Що вони знову задумали...

***

Після того, як я вирішив відправити Кривавих Лицарів на підкорення чудовиськ, я займався своєю роботою у набагато спокійнішому настрої.

Здавалося, я знову міг вільно дихати, знаючи, що ці божевільні собаки нарешті зникли з моїх очей.

Було трохи тривожно, адже місце розташування було поблизу кордону, але вони розберуться. Вони ж не ідіоти, які не зрозуміли б ситуації.

— Графе? Є якісь проблеми?

— Ох ні. У мене все добре.

Гадаю, я приблизно вирішив найбільшу проблему. Тож тепер я обговорював з дворецьким тему «шпигунства».

Так, про того покидька, який миттєво повідомив ворогу про моє повернення, через що стався напад на мій екіпаж, коли я вирушив до імператорського палацу. Ми ніяк не можемо залишити цього покидька в спокої.

Однак звільнити всіх слуг я не міг, тож намагався вигадати спосіб, як ефективно відфільтрувати їх з якомога меншою шкодою...

— Графе!

— Ми не можемо вирушити на завдання без вас!

— Ходімо разом!

Ті, від кого я хотів якнайшвидше позбавитись, швидко зайшли в кабінет.

Що ви, хлопці, робите? Куди ви хочете йти разом зі мною?

Ручка випала з моїх пальців. Ніби ця ситуація була досить цікавою, очі Ремембера примружились, створивши на обличчі кілька зморшок.

Зі спустошеним обличчям я подивився на чоловіків, які гордо зайняли один бік офісу.

Ви повстаєте проти мене, бо я відправляю вас у небезпечне місце?

Ви справді просите мене піти з вами, щоб убити мене? Ви плануєте знищити мене, щойно ми прибудемо до зони підкорення?

— Насправді... ви не будете самі. Дама Лієн також піде з вами, хіба ні?

— Хіба дама Лієн і так не є членом нашого лицарського ордену? Це і називається «будемо самі»!

Що за чорт. Хіба це не той випадок, коли вони мали звернути увагу на те, що вона потрапила до них завдяки зв'язкам?

Звісно, це був лише жарт, і я ніколи насправді не ігнорував чи зневажав її через це. Навіть навпаки, саме ці хлопці ставились раніше до дами Лієн, як до сторонньої.

Я не міг продовжувати говорити через абсурдність ситуації, але Ремембер, який спостерігав за нами, повільно вийшов вперед.

— Втрутитись у вашу розмову було в самовпевнено для мене, але, будь ласка, сприймайте це просто як нісенітниці старого чоловіка і вислухайте. Чому б вам не вирушити разом з ними?

— ... Мені?

— Так, цей старий дуже турбував графа останній тиждень. Я щиро вибачаюсь за це, тож, будь ласка, сприймайте це як коротку відпустку.

Якщо хтось вибачається, хіба це зазвичай не означає, що він пропонує іншій людині робити те, що вона хоче?

Це було настільки абсурдно, що я навіть не знав, який вираз обличчя зробити.

Ремембер говорив із серйозною посмішкою на обличчі, ніби відображаючи мій двозначний вираз.

— Лікар також сказав вам бути обережним із втомою та стресом, тож чи не варто вам хоч іноді робити перерви?

Так, мені слід «відпочивати».

Але вбивство монстрів — це не відпочинок, це «робота» надзвичайної складності!

Хіба не було проявом здорового глузду розуміння, що і «втома», і «стрес» тільки зростуть від необхідності мати справу з чудовиськами?

Я був звичайною людиною, то як ти, заради всього святого, можеш казати щось подібне, дивлячись на мене такими очима?...

— Коли граф нещодавно повернувся після поодинокої місії по знищенню монстрів, хіба на його обличчі не була яскрава посмішка? Темні кола під очима також зникли. Я не міг вам сказати про це тоді, але цей старий був дуже здивований.

— Ох, це...

Це тому, що я добре відпочив у Царстві Демонів.

Там я просто тинявся цілий день, не займаючись жодною паперовою роботою чи чимось іншим, і, звісно, мої темні кола зникли.

Ах, думка про це викликає в мене бажання знову повернутися до Царства Демонів. Там я перебував у моральному виснаженні, але тут також і моє тіло втомлюється, тому це зводило мене з розуму.

Ну, якщо я піду туди, то знову сумуватиму за людським світом.

— Все одно ця робота мала бути виконана давно. Ніхто не помітить, якщо ви відкладете її ще на трохи, тож можете йти зі спокійною душею. Я організую документи якнайкраще.

— Це...

— Так, графе! Ходімо разом!

— Отже...

Я не хочу йти.

За моїм посвіжівшим обличчям була зовсім інша причина.

Але якщо скажу про це, мені доведеться пояснити, чому зникли темні кола, і мене неминуче заженуть у кут.

Зрештою, у мене не було вибору. Наступні слова Ремембера стали останнім ударом.

— Якщо граф почне діяти, хлопець, який нишпорить по графському маєтку, також зробить крок. Цей старий точно його спіймає, тож ви можете просто насолоджуватися місією.

— Добре...

Що я можу відповісти, якщо він каже, що спіймає шпигуна? В мене не було причин заперечувати.

Зрештою, я погодився передсмертним голосом.

Тож тепер.

— Графе! Я бачу там монстра!

— ... Гаразд...

— Давайте знищимо його!

— Де ви навчилися так безрозсудно кидатися в битву без наказу командира?! Хіба ви не можете хоча б зберігати стрій!

— Лідере...

— Я не лідер, я командир.

Де я, хто я.

Як я опинився в цьому небезпечному місці з цими божевільними?

Тим часом дама Лієн, яка могла впевнено контролювати цих божевільних собак, була для мене наче промінь світла.

Якщо подумати, то саме тому дама Лієн і отримала цю посаду.

Спочатку Мілана, який був найкращим бійцем з усіх, поставили на позицію лідера, але щойно чоловік, який мав очолити загін, побачив ворога, не сказавши ні слова побіг вперед, голосно волаючи.

Отже, далі посаду лідера передали найспокійнішому Клетеру.

[Гей, хлопці, бачите ворога он там?]

[Тоді ходімо! В атаку!]

Я зрозумів. Той хлопець не був розсудливим, він просто виглядав таким.

Зрештою, цей хлопець теж один із тих божевільних собак.

Він думав, що для командування солдатами достатньо просто крикнути «В атаку!»

Ні за яких обставин не можна було обирати лідера серед цих хлопців. Якби я це зробив, то просто втратив би їх. Вони б точно загинули.

Таким чином на це місце й прийшла леді Лієн Райнер.

Навіть якщо у неї не було таких зв'язків, у неї було достатньо навичок, щоб офіційно вступити до хорошого лицарського ордену. Мені було просто шкода її.

Тож, як мати, яка неправильно виховала свою дитину, я завжди стежив за дамою Лієн. Але ці ідіоти, навіть не знаючи, про що я насправді думав, продовжували спричиняти проблеми, виправдовуючись моїми словами.

Так було навіть сьогодні.

— Нерозсудливість це чи ні, але саме граф навчив мене, що так треба кидатися на ворога...

— Так, він казав нападати першими, як тільки випаде можливість.

— Хіба він не казав, що ми маємо стати божевільним, яких навіть інші божевільні не ризикували б чіпати?

Якого біса, це брехня!

Коли я таке казав?! Я дозволив вам залишитися у моєму маєтку, тож ось як ви вирішили відплатити мені за цю послугу?

Я поглянув на даму Лієн. Я сподівався, що вона зрозуміє, що це непорозуміння.

Будь-хто міг бачити, що її обличчя виглядало втомленим, але я сподівався, що вона не зробить невірних висновків.

«Чорт забирай...»

Це неможливо. Вона точно все неправильно зрозуміла.

Що, як вона вирішить покинути звання командира? Принаймні завдяки їй цих хлопців можна контролювати.

Я хвилювався, що це може призвести до її відставки, тому швидко спробував пояснити.

— Я...

— Я не хотіла вас образити, графе. Вибачте.

Перш ніж я встиг щось як слід сказати, почулися щирі вибачення.

Ні, хіба вона навіть не могла припустити, що я не навчав їх цього? А як щодо думки, що це підтасовка з боку цих покидьків?

Я втратив дар мови від її твердого погляду, в якому не було й найменшого сумніву.