Розділ 44 — Почесний Граф Деон Харт (9)

Граф Харт був відомий тим, що його титул був дарований йому безпосередньо Імператором.

У безлюдний ліс за маєтком ступив слуга.

Тривожні жести, тремтячі зіниці. Він кілька разів озирнувся, ніби його наміри не були чистими, і невдовзі підняв голову та легенько свиснув.

Шух.

Звичайний птах, якого зазвичай можна побачити будь-де, приземлився йому на руку.

Він легенько погладив птаха, обв'язав білий папірець навколо його щиколотки та без зволікання відправив його в повітря.

Він поспішав, бо думав, що якщо забариться і його помітять інші, він опиниться в біді.

— Ти закінчив?

— !

Він злякано обернувся.

Старий чоловік, одягнений у акуратний фрак, стояв біля дерева і дивився на нього.

Кожен, хто проживав у маєтку якийсь час, впізнав би це обличчя.

Сріблясто-блакитні очі та сріблясто-блакитне волосся, яке плавно переходило у білий колір, були характерними рисами Ремембера, дворецького цього маєтку.

Він подивився на птаха, який відлітав удалину, з виразом обличчя, який не виказував жодних його думок, а потім опустив погляд на слугу.

— Певною мірою я цього очікував, але ніколи не думав, що це ти справді будеш ти.

— Дворецький...

Збентеження було недовгим. Слуга закрив рота, збираючись виправдатися.

Те, що він побачив, було надто красномовним, щоб шукати виправдання. Тож єдиний вихід, що залишався, — це вбити його.

На щастя, вони були в безлюдному лісі, де не було жодного іншого свідка.

Навіть якщо він сильний, супротивник все одно залишався старим чоловіком, тому навіть будучи звичайною людиною, слузі вбити його не складало б проблем.

Звісно, він знав, що старий дворецький перед ним — незвичайний старигань, він перехопив та здолав солдата Революційної армії, але оскільки він планує застосувати проти нього зброю, великих складнощів не має бути.

Слуга, швидко прийнявши рішення, обережно схопив рукоятку кинджала в кишені.

Два ока, що дивилися на Ремембера, спостерігаючи за ним, раптом наповнилися життям.

— За лаштунками...

— Аааа!

— ... Я маю знати.

Аж раптом!

Голова слуги полетіла з плечей.

Вона впала на землю першою, а тіло, яке все ще рефлекторно продовжувало біг, через мить теж зашпорталось і впало.

Ремембер стояв на тому ж місці, що й раніше, і дивився на труп.

Хоча на його очах раптово померла людина, він не відступив. Навіть не закричав. Не було жодних ознак здивування чи збентеження.

Він просто дивився на нього спокійними очима, після чого повільно перевів погляд далі, тому за спину.

Невідомо як, коли і звідки він з'явився, але чоловік у чорному стояв позаду тіла слуги.

Ремембер повільно заговорив, зосередившись на закривавленому мечі в його руці.

— Стає очевидно, хто за цим стоїть, варто лише поглянути на тебе.

Найімовірніше, це була аристократична фракція, вороже королівство або Революційна армія.

Серед них найімовірнішим підозрюваним був герцог Старб Іллюстер, лідер аристократичної фракції.

Підіслати шпигуна до резиденції графа було б важко без достатнього впливу.

У цьому сенсі вороже королівство було надто далеко, щоб мати сильний вплив, а Революційній армії, яка мусила переховуватися, бо навіть не мала належної бази, було б важко підсадити шпигуна в маєток Героя.

Звичайно, Ремембер не міг бути цілком впевненим лише на основі цих висновків, але оскільки птах, який щойно відлетів, додав у рівняння ще одну людину, від якої можна буде здобути інформацію, не було потреби турбуватися про цього слугу.

«Це може бути трохи небезпечно, але...»

Якби граф був один виникли б проблеми, але оскільки він разом із лицарями, хвилюватися за нього зараз — надмірна розкіш. Натомість варто сподіватися, що Криваві Лицарі не вб'ють усіх нападників.

Він махнув рукою в бік чоловіка, який стояв нерухомо, ніби чекаючи наказу.

Не звертаючи жодної уваги на чоловіка, який миттєво зник, Ремембер подивився на труп, що просочував лісову галявину кров'ю, і мовив, ніби випльовуючи кожне слово.

Ніби це було природно, в його сріблясто-блакитних очах не було жодної емоції.

— Користуючись своїм авторитетом дворецького, я звільняю тебе.

***

— Кажуть, що Деон Харт вирушив на кордон, щоб приборкати монстрів. Лише з одним загоном лицарів.

Герцог Старб повільно вигнув куточки рота, спалюючи записку у вогні свічки. Погляд, сповнений веселощів, повільно зарухався, перехоплюючи Круеля в його поле зору.

У відповідь на впевнений погляд Круель мовив приблизне те ж, що й минулого разу.

— Я найму вбивцю.

— Знову та ж відповідь.

— ...

— Так було й минулого разу. Тоді я подумав, що ви просто забули про можливість використати Революційну армію...

Тепер здавалося, що справа була в чомусь іншому.

Гострий погляд фіолетових очей був звернений на Героя. Круель мовчки прийняв цей погляд, злегка опустивши очі.

Герцог, який уважно розглядав вираз обличчя Круеля в задушливій тиші, відкрив рота, ніби хотів, щоб той ще раз подумав над своєю відповіддю.

— Чому ви це запропонували? Хіба не набагато ефективніше використати Революційну армію, ніж наймати вбивцю?

Цілком природно, що ті, хто намагався б вбити через чітку мету, будуть більш вмотивованими, ніж ті, хто робитиме це просто через платню.

Можна було заощадити гроші та отримати більш надійний результат.

Проте, Круель продовжував наполягати на замовлені найманця.

— ... Схоже, ви не маєте наміру пояснювати.

— Я був недалекоглядним.

— Ні в якому разі.

— ...

Герцог зітхнув, ніби змирився з відсутністю відповіді.

Він говорив невимушеним тоном, недбало змітаючи розсипаний на стіл попіл.

— Що ж, добре. Будь ласка, робіть, що хочете. Важливий тільки результат.

— ... дякую.

— Однак, вам варто зробити щось із своїми незграбними манерами. Це просто виглядає смішно.

— Я матиму це на увазі.

Розмова закінчена.

Герцог глянув на вираз обличчя Круеля, тримаючи новий документ в руках і гортаючи його.

Як і завжди, чоловік стояв на місці, не виявляючи жодних емоцій.

Знаючи, що нічого не зможе витягнути з нього, він знову втупився поглядом у документ і тихо пробурмотів собі під ніс.

— Мені подобаються слухняні собаки.

Він хотів поглянути, чи не викине той якийсь марний трюк.

***

— Ви серйозно?

Чоловік, який мовчки допомагав Круелю під час його битви на кордоні Царства Демонів, відкрив рота, не усвідомлюючи цього.

Хоча він знав, що було неввічливо знову про це питати, він не зміг стриматися.

— Так.

— Ви впевнені, що все буде в порядку? Його Світлість безумовно...

Герцог ніяк не міг не знати про це.

Сензер дуже хвилювався про те, як герцог відреагує на дії Круеля.

Герцог — розумна людина, але також дуже підозріла. Було очевидно, що життя Круеля залежало від того, як той сприйме його дії.

Тож Сензер сподівався, що той робитиме лише те, що йому накаже герцог, але...

— Я не кажу, що не найматиму вбивцю, тож не хвилюйся.

Круель був непохитний.

— Я зроблю запит, але додам умову. Якщо йому навіть не вдасться вбити його, а лише завдати шкоди, я дам йому половину обіцяної суми.

— Витрати, які виникнуть через додаткові умови...

— Я покрию їх із власних коштів.

Сензер не знав, про що він думав.

Що він хотів насправді зробити з Деоном Хартом?

Сензер, який спостерігав за виразом обличчя Круеля, бо навіть не міг зрозуміти справжню природу його почуттів до Деона Харта, невдовзі облишив свої думки та тихо опустив голову.

***

Мовчання призвело б до непорозуміння. Однак, навіть якби я почав пояснювати, було вже занадто пізно, і вона б мені не повірила. Тож я швидко змінив тему під приводом того, що хочу поставити підкорення монстрів на перше місце. Верхи на коні пліч-о-пліч із дамою Лієн я почав спостерігати за битвою. Якби монстрів не було, ситуація видалась би важчою.

У дами Лієн були свої причини не битися.

Для початку, навички Кривавих Лицарів були просто божевільними, і понад усе мені, слабкому хлопцю, дуже потрібен був хоча б один охоронець.

Опинитися в такому місці було неприємно, але справді несправедливо було б зрештою померти і стати мстивим духом.

А ще однією причиною було те, що дамі Лієн було недоречно втручатися в цю сцену.

— Ряааа!

— Гей, ти покидьку! Що ти робиш! Монстри прибіжать на твій крик!

— Хіба я винен, що ти до мене поблажливий?!

— Виродку, я тебе вб'ю!

— Замовкни і просто вбивай їх!

Я міг тільки зітхати.

Кров бризкала всюди, а тіла монстрів різали на шматки.

Вони рубали чудовиськ на такі дрібні шматки, що я не міг не подумати, що це виглядає приблизно так, якби розчавити червоний пудинг ложкою.

Дама Лієн вступить в битву і битиметься разом з цими хлопцями?

Їй це зовсім не пасуватиме.

Дама Лієн — це та людина, яку можна назвати втіленням лицаря.

Вона з тих, хто чисто вбиває ворогів, відрубуючи їм голови. Якщо вона потрапить у цю бійню, то швидко покриється кров'ю, навіть не зробивши жодного змаху мечем.

Це, мабуть, досить неприємний досвід. Оскільки це могло призвести до заяви про звільнення, у мене були всі підстави її зупинити.

Це був час, коли я надовго задумався.

— Ви, хлопці! Що ви робите!?

— ... Гм?

Я різко підвів голову, почувши голос, сповнений гніву.

Я спробував запитати, чому вона розлютилась, але мій погляд був заблокований величезною перешкодою, через що я не міг побачити даму Лієн.

Натомість мій погляд зустрівся з парою очей, розташованих прямо перед моїм носом.

— ...

— ...

На мить всі думки покинули мою голову.

Чорне обличчя, величезне тіло, очі, що дивилися на мене з обуренням і гнівом. Крім того, це створіння посміхалося, а його ікла були оголені, ніби воно ось-ось вкусить мене.

Отже, це...

«Що це, чорт забирай, таке?!»

Я був такий шокований, що навіть не закричав.

Натомість завмер, збліднувши й дивлячись в очі монстра.

У глибині душі мені хотілося знепритомніти, але це тіло, яке ніколи не рухалося так, як я хотів, знову зрадило мої очікування.

Зазвичай я легко втрачаю свідомість, тож чому цього разу я так добре тримався? Мабуть мені пощастило, що я не закричав на все горло?

Я спробував розслабити своє заціпеніле тіло та облизав закляклі губи.

— Що це?

— Здається, тільки ми розважалися.

— Коли я отямився, цей був єдиним, що залишився живим.

— Всі інші втекли аби були розірвані.

— Майже всі шляхи атаки монстрів були відрізані нами, тож повеселитися ще не вийде, але це краще, ніж нічого. Графу теж має сподобатися.

— Ви просто спостерігали за нами весь цей час? Вам не потрібно було віддавати всі веселощі нам, але нас це зворушило.

Що це за нісенітниця? Чим ви були зворушені, психи? Ви думаєте, що я такий же, як і ви?

Я б зрозумів, якби це був жарт, але здавалося, що все стає тільки більш заплутано, бо я чітко відчував серйозність в їх словах.

Навіть реакція дами Лієн була ще гіршою.

— Ох, то ось як?

Чому вона погоджується?!

Якщо об'єднати розмови лицарів, можна швидко отримати відповідь на те, чого вони від мене хотіли.

Тож вони бажали, щоб я вбив цього монстра.

Вони сказали, що граф також повинен насолоджуватися цим, тож це, ймовірно, означає вбити його якомога жорстокіше, як вони це робили.

Неважко було зрозуміти їх.

Оскільки я прийшов сюди не розважатися, я був повністю озброєний. Все, що мені потрібно було зробити, це дістати один із кинджалів, прив'язаних до різних частин мого тіла, і розірвати монстра, який не міг чинити опір.

«Але мені насправді не хочеться цього робити».

Мені здавалося, що якщо я зроблю це, щось у мені зруйнується. Ні, чи варто мені сказати, що воно вже зламане?

Ось чому я завагався на мить.

« ...?!»

Я рефлекторно повернувся, відчуваючи мурашки на потилиці.

Просто інстинктивно обернувся, щоб знайти джерело ознобу, але, на щастя, це врятувало мені життя.

Вшух!

— Угх!?

— Графе!

Мені здалося, що я відчув удар струмом у плече, але потім мене поглинув жар.

Підкоряючись своєму інстинкту, я обхопив рукою плече та повернув голову, щоб побачити, що стало причиною болю.

— Стріла?

Дивлячись на її розташування, здавалося, що спочатку вона мала потрапити мені в шию.

Монстри не користуються стрілами, тож це несподівана атака?

Але хто? Інше королівство не атакувало б нас, якби не бажало розпочати війну, оскільки ми навіть не перетнули кордон.

« ... Заспокойся».

Недарма я пережив вісім років на полі бою.

Мої почуття, загартовані під час битв повернулися, і в мене запаморочилася голова.

Розібратися з тим, хто напав на мене, можна було пізніше. Перш за все, важливо визначити кількість і розташування нападників.

Я швидко відвів очі та глянув на місце, звідки прилетіла стріла.

«Ми пройшли довгий шлях».

Вони переслідували нас верхи, але я навіть не помітив цього й опинився у межах досяжності стріли.

Ох, мій зір та слух були трохи обмежені через битву з монстрами. Ці хлопці були занадто великими і гучними.

«Тоді...»

Що мені робити...

На цьому мої спогади обірвались.

Світ став білим, і думки припинились. А коли я повернувся до норми, все вже скінчилося.